П’ятикласниця Юля Міркевич надіслала в редакцію «Вісника+К» лист про свого загиблого батька
Трохи більше чотирьох сторінок, списаних гарним дитячим почерком. У них вмістилося практично все таке ще недовге життя дівчинки. Життя, сповнене любові, переживань і, на жаль, непоправних втрат. Лист від дівчинки із села Ярославичі Дубенського району Рівненщини вразив у самісіньке серце. Своєю щирістю і скорботою за тим, кого втратила навіки.
З трьох років жила з бабусею
Юля була ще зовсім крихітною, коли батьки розлучилися. Мама з тяжким серцем залишила трирічну донечку на свою маму – бабусю Люду, і поїхала на заробітки до Польщі. Тяжка праця у теплицях на помідорах підірвала здоров’я молодої жінки. Вже через три місяці вона повернулася до села хворою. З Божою поміччю хворобу вдалось подолати. А оскільки роботи у селі не було, а жити і ростити донечку треба, то вибору не мала – і знову подалася за кордон на заробітки.
«Хоч мама мені привозила багато подарунків, але моє сердечко завжди мовчки плакало за нею», – написала з невимовним болем дівчинка.
З початком повномасштабного вторгнення Юля поїхала до мами. Деякий час вона жила у її новій сім’ї, бавилася з маленьким братиком-поляком Антоном, ходила в школу. Але як тільки приїхала на канікули в село до бабусі Люди, зрозуміла: хоче жити тут, на своїй землі, яку у війську захищав її тато Руслан.
«Я більше ніколи не буду татовим сонечком»
Що таке справжня таткова любов і турбота, Юля дізналася тільки у 10 років. Та сповна насолодитися нею не змогла. У червні 2022-го Русланові Міркевичу принесли повістку. Він не ховався за чужими спинами, воював гідно. Загинув на Запорізькому напрямку.
«У моєї бабусі Люди задзвонив телефон. Це була татова сестра Алла: «Скажіть Юлі, що її тата більше немає», – повним сліз голосом вимовила вона. Моє серденько в ту мить обірвалося. В останні дні переписки він називав мене «сонечком», «красунею» і «моїм чудом». Я в нього одна-єдина дитина, якою він не натішився у свої 38 років. Мій тато загинув 28 листопада 2023 року на війні. Першого грудня його вже зустрічали у рідному селі Топілля живим коридором. Люди говорили багато хороших слів про тата, ставали на коліна. Дуже гарно про нього сказав голова із Підлозців Микола Костюкевич. У мене бігали мурашки по тілу, коли, опустивши голову, я все це слухала. Важко було бачити татка в домовині. Я цілувала його натруджені руки, було так страшно, і у все це не вірилось. Летів лапатий сніг, і сніжинки падали на обличчя тата. Коли від наших гарячих сліз вони розтавали, здавалося, що таточко плакав за цим світом», – серце рветься просто на частини від цих дитячих гірких слів.
Що ж та клята війна наробила?! Скільки горя і сліз! У маленької Юлі була мрія – поїхати з татком на його малу батьківщину – Великі Озера біля Дубровиці. Звідти сім’я переїхала у Дубенський район після аварії на Чорнобильській АЕС. Юлю дуже захоплювали татові розповіді про безкрайні ліси і голубі чисті озера. Він обіцяв, що обов’язково туди помандрують після перемоги. Рашисти розстріляли навіть таку маленьку мрію батька і його доньки.
«Він нікого не покинув на полі бою»
З кожного рядка листа Юлі віє не лише болем, а й гордістю за тата Руслана. І дитина має на це повне право. Як розповіла теща загиблого Людмила, її колишній зять був дуже роботящим і швидким. У його руках все горіло. Ніколи не відмовив їй у помочі. Провів у хату воду, встановив септик, робив інші дрібні ремонти. Приходив допомагати, як кликали, сіяти пшеницю.
Навіть кілька слів, які сказали дівчинці на похоронах таткові побратими, достатньо, щоб зрозуміти, яким воїном він був. «Руслан був у нас «механ», – сказали мені військові. – Він ніколи нікого не покинув на полі бою. Якби ти знала, скільки твій тато врятував воїнів! От і в той злощасний день він їхав на бетеері, у який влучив ворожий снаряд. Шестеро його побратимів отримали контузію. А таткові поцілив у голову ворожий осколок. А ще ці мужні чоловіки сказали найголовніше – татко мене дуже любив».
Юля спілкується з побратимами Руслана Міркевича. А ще чекає на маму. З нею вона має піти на могилу до тата, щоб разом згадати його і поплакати.
«Світла тобі пам’ять, мій дорогенький любий таточку! Спи спокійно у Царстві небеснім!» – закінчила свій лист донька солдата-захисника України.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!