У російській армії є сила, але там немає честі
Волинь

У російській армії є сила, але там немає честі

11 лютого 2017, 11:26
0
0
Сподобалось?
0

Переконаний полковник запасу Сергій Троцюк, який пройшов війну в Афганістані

Хлопець із села Доросині Рожищенського району Сергій Троцюк воював в Афганстані останні два роки – у 1987-1989-му. Він приїхав туди у званні старшого лейтенанта, а виводив підрозділ уже капітаном, був удостоєний медалі «За відвагу» та двох орденів Червоної Зірки. І сьогодні, майже через тридцять років, Сергій Ананійович без запинки вимовляє складні афганські назви міст, перевалів, імена командирів «духів». Та війна пройшла через його серце.

У гори ходили, несучи на собі 50 кілограмів

З висоти прожитих років сьогодні ми знаємо, що та далека афганська війна була непотрібною, не нашою. Хлопці й чоловіки помирали на чужій землі заради ефемерної величі радянської імперії. Але офіцери накази не обговорюють. А доросинець Сергій Троцюк закінчив Хмельницьке вище командне артилерійське училище, три роки служив на Далекому Сході, а у 1987 році отримав наказ їхати в Афган. Він не мав ніяких ілюзій щодо тієї війни: роком раніше, у 1986-му, в цинковій труні привезли у рідні Доросині троюрідного брата Юру.

Молодий старший лейтенант став командиром взводу гірськострілецького батальйону відомої Баграмської дивізії. Під його командуванням було 36 солдатів.

– Наші війська в Афганістані виконували різні функції. Я служив у батальйоні, який брав участь у бойових операціях. Ми ж із ними на полі бою не воювали. Наше завдання – забезпечити життєдіяльність підрозділів і військових частин. А вони були розкидані по всій країні, – згадує офіцер. – Приміром, гарнізон у Файзабаді від Кабула розташовувався за 440 кілометрів. Люди ж там мали щось їсти, пити… Тому раз у півроку треба було завести велику колону. Для того, щоб це зробити, наші війська блокували бандформування, щоб ті не нападали...

Саме за одну з операцій під Файзабадом Сергія Троцюка нагородили медаллю «За відвагу». На його рахунку участь у знаменитій операції «Магістраль», коли наші військові, починаючи від листопада 1987-го до січня 1988 року, проводили розблокування округу Хост, аби прорвати багаторічну військову та економічну блокаду та зірвати плани ісламістів створити на цій території незалежну ісламську державу. За ці бої волинянин отримав перший орден Червоної Зірки. А другий – за Кундуз.

– Тоді наші війська залишили це місто місцевій адміністрації, – згадує. – Наш гарнізон вийшов і став на ночівлю кілометрів за сто від Пулі-Хумрі. І тут наказ – повертатися. Виявляється, після нас туди відразу «духи» зайшли. Змушені були їх знову вибивати… От ви питаєте, що було найтяжчим… Їхній клімат. До п’ятдесяти градусів спеки, скочив у арик (зрошувальний канал, – авт.), вийшов, три хвилини – і вже знову обезводнений. Ніхто нічого їсти не міг – тільки чаї пили. Прийдеш на обід, посидиш, зо три літри чаю вип’єш, за півгодини – знову пливеш. А біля Пакистану в чорних горах клімат суворіший. Ліг спати при плюс 20, прокинувся – весь спальник снігом засипаний... А по цих же горах треба було на собі ще кілограмів 50 носити… Наші солдати там часто хворіли. Тиф, малярія, жовтуха – важкі хвороби. Підчепити їх було дуже легко: за якусь колючку зачепишся – і готово… Хоча ми мали обеззаражувальні таблетки. Але і вони, бувало, не допомагали…  

Зі взводу Сергія Троцюка тільки один солдат полетів з Афгану в «чорному тюльпані» – молодший сержант Адонічев Сергій, жив біля Волгограда. Видно, що ця смерть досі болить офіцеру, але він мав мужність після війни зайти до хати свого російського тезки й подивитися в очі його матері. Не кожен це зміг би зробити.

Бойовий офіцер став бізнесменом

До виходу з Афганістану радянські війська готувалися декілька років. Зенітно-ракетні стали виводити ще у 1986-му, решта почала інтенсивно згортатися з квітня 1988 року.

– Виходу чекали всі, – зазначає Сергій Троцюк. – Війна, може, комусь і «мать родна», але таких було мало. Всі хотіли додому, хотіли залишитися живими. Вихід 40-ї армії був не з легких, але він пройшов достойно. Зі сторони вищого військового командування все було підготовлено до дрібниць. Наша армія рухалася двома колонами. Одна йшла через перевал Саланг. Тоді в Афган зайшов секретний ракетний дивізіон. І коли б вихід нашої армії було блоковано, могли бути застосовані ракети класу «земля-земля».

Сам Сергій, який на той час уже був капітаном, виконував обов’язки замкомандира батальйону, дійшов лише до половини шляху, найвищої точки перевалу Саланга. Далі захворів, вертольотом його доставили назад у Кабул, потім – у Ташкент, у госпіталь. 15 лютого свій полк зустрічав уже з радянського боку кордону. Вийшли практично без втрат.

                          Сергій ТРОЦЮК (ліворуч) на привалі

…Два роки Сергій не бачив рідного дому, було тривожно, адже тато хворів. А тоді ж ще не вигадали мобільних телефонів, і з Афганістану в Доросині летіли лише листи. Писав часто як міг, щоб батьки не хвилювалися. Мама Катерина Іларіонівна навіть порахувала, що лист в один бік іде 21 день. Досі жінка зберігає ці листи як найдорожчий скарб. Тато Ананій Артемович дочекався сина, мав змогу з ним наговоритися. Серце чоловіка перестало битися через місяць після його повернення з Афгану. Капітан Троцюк віддав останню шану батькові й відбув у свій старий округ, у Хабаровський край. Йому пророкували велику військову кар’єру, готували місце у Підмосков’ї, мав вступати в академію. Але Союз розпався, хотілося додому, в Україну. Його рішення повністю підтримала дружина Романія. Двічі Сергій Троцюк писав рапорт на ім’я тодішнього міністра оборони, двічі на нього не отримував відповіді. Виявилося, що вдома досвідчений офіцер нікому не потрібен. Він пішов у бізнес. На аукціоні за ваучери викупили акції Кульчинського силікатного заводу. Підприємство не розвалили, як інші, а довели до ума. І все завдяки знанням, ентузіазму Сергія Ананійовича. Решта таких підприємств припинила діяльність ще у 90-х роках. У Кульчині завод розвивається, у 2006 році його повністю модернізували, поставили нову німецьку лінію. А у 2012-му тут «зіскочили» з газової голки, встановили нові котли на тверде паливо. Продукція справді європейського рівня, для будівництва екологічного житла. Для виготовлення цегли використовують лише природні матеріали: пісок, вапно, воду. Відставний офіцер звик усе робити по-хазяйськи, як годиться.

Через війну на Донбасі перестав спілкуватися з друзями

Військові, які пройшли Афганістан, ніколи не ділилися за національностями. Вона у них завжди була одна – афганець. Сергій Ананійович десятиліттями підтримував зв’язки з бойовими товаришами. Все змінилося із захопленням Росією Криму й початком війни на Донбасі.

– Ці події перевернули і їхні, і моє життя. Мій кращий друг живе у Москві, ми з ним спина в спину спали, багато пережили, він до мене приїжджав, я до нього їздив. На цю війну в нього своє бачення, у мене – своє. Він переживає дуже сильно, йому було дуже важко після початку війни, дзвонив. А потім у розмові сказав: «Без Путина я полковник за 100 долларов, с Путиным – за тысячу». Виявляється, сьогодні офіцерська честь – це не тільки погони. Це і матеріальне забезпечення, від цього не кожен може відмовитися. Бо за спиною – діти, внуки. Це не тільки в росіян, це і в нас є також. Мої друзі з Росії не пішли на Донбас добровольцями, думаю, що і не підуть. Але, скажемо так, того спілкування, що було, вже немає. І воно не може бути по-іншому. Мій дід – українець, мій батько – українець, і я українець. І якщо називати речі своїми іменами, то ворог є ворог. І якщо відверто, коли б ми, українці, всі були українцями, то цієї війни не було б.

Офіцер з бойовим досвідом каже, що та війна була простішою, ніж ця, що палає нині на сході держави. А все тому, що на тій війні існували певні правила.

– На тій війні було таке поняття як честь. Там не розстрілювали мирних, не розстрілювали тих, хто здався, не розстрілювали тих, хто йде з білим прапором. Сьогодні у російських офіцерів є знання, є сила, є гроші, є техніка, але немає честі. Їхня армія, на відміну від нашої, після розпаду Союзу завжди вела бойові дії, їхній устав написаний кров’ю. Тільки от вони не свою землю захищали, не свій суверенітет. Тому деякі моральні поняття для них розмились. А що таке бойовий підрозділ без честі офіцера?

Нам треба видавити у собі «совок»

Коли на Донбас полізла всяка нечисть із сусідньої держави, першим поривом полковника запасу української армії Сергія Троцюка було піти у військкомат. Знайомі офіцери відговорили: здоров’я уже не те.

Але осторонь не залишився. На передову з Кульчина поїхала допомога армійським підрозділам – бронежилети, каски, продукти.

– Історія і Господь Бог дали нам можливість мати державу. Після розпаду Союзу склалася ситуація, коли нам треба було семимильними кроками рухатися вперед, у бік Європи, подалі від Росії та «совка». Ми цього не зробили. На жаль, не знайшлося військового, який би сказав президенту: держава починається з кордону і солдата, який цей кордон охороняє зі зброєю в руках. І не може так бути, що тут солдат стоїть, а тут ми декілька кілометрів пропустимо, а тут вода, знову пропустимо, і так далі. Такого бути не може, бо якщо на кордоні немає солдата, то немає держави. І сьогодні ми бачимо, як через наш кордон до нас лізуть наші так звані «брати». Тому пріоритетом державності України мають бути наші збройні сили – 300-тисячна армія відданих Україні українців. Східний сусід з нами рахуватиметься тільки тоді, коли відчує міць. Політикани сьогодні кажуть: «Треба домовлятися». Домовлятися можна, коли за твоєю спиною сила. Простий приклад. Коли у селі двоє виходять про щось домовитися. Коли за одним і другим стоїть чоловік по десять, вони домовляться. А якщо один прийшов сам – його поб’ють. І хто з ним домовлятиметься?

***

Наша розмова з Сергієм Ананійовичем відбувалася у дні, коли Авдіївку накривало російськими мінами і «Градами», щодня з передової надходили зведення про загибель українських воїнів.

– Такі хлопці гинуть… Я стежу за подіями, знаю про деяких офіцерів…– каже колишній афганець. – Я раніше для себе виділив Андрія Кизила. Думав, який грамотний офіцер, за такими, як він, майбутнє української армії. Йому було тільки 23 роки, а він уже капітан, заступник командира батальйону.  Гадав, що ми ще почуємо про генерала Кизила. Не так сталося. Без перебільшення, гинуть кращі. Йому заслужено присвоїли звання Героя України.

Наталка СЛЮСАР, Волинська область


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися