У матеріалі «Розвідник з Тернопільщини» ми розповіли про долю спецпризначенця Героя Радянського Союзу Ярослава Горошка. Він одним з перших присягнув на вірність Україні і стояв біля витоків української військової розвідки. А влітку 1994-го 37-річного Ярослава знайшли мертвим у водолазному костюмі на березі Дніпра, де він тренував розвідників-водолазів. Нещодавно на цю публікацію відгукнувся його бойовий побратим Валерій Ожаровський з Володимира-Волинського, який служив разом з Горошком в Афганістані у 1981–1982 роках.
«Ми з кацапами ще воювати будемо!»
У його невеличкій сільській хатинці, яку купив подалі від міста, пахне сушеними грибами. Тут він зализує свої рани після війни. І хоч минуло вже сорок літ, вона ще не відпускає. І обличчя загиблих друзів досі з пам’яті не стерлися. Часом так накриває… Він сам собі тут лікар і психотерапевт. Спиртне не вживає уже 22 роки. Бо коли балувався, то «воював» кожен день. До важких споминів додалося ще три інфаркти, поганий сон навіть зі снодійним. Тому на кухонній тумбочці – гора ліків. А покинути курити так і не зміг. Чекала побачити спортивного здорованя під два метри зростом, а зустріла звичайного сільського дядечка. І це колишній десантник?!
– Усі дивуються. А у спецназ я потрапив ще на строковій службі. Бо займався карате. Підпільно, звичайно, бо тоді це було заборонено, – посміхається у сиві прокурені вуса Валерій Зіновійович. – От мене й загребли: або в армію йдеш, або в тюрму. Служив у Брянську в закритому військовому містечку.
Після дембеля він сів за кермо трактора, але вистачило його ненадовго. Сам пішов у військкомат, а там якраз формувався десантно-штурмовий батальйон і було одне вільне місце в «учебку» у Литву – єдину в СРСР, де готували спецпризначенців. І Валерій туди потрапив. Влітку 1981-го у Кандагарі він познайомився з Ярославом Горошком, молодим випускником військового училища з України.
– У нас було дві штурмові групи по 15 чоловік кожна. Нам давали приблизні координати, що в такому-то місці є банда. А у ній часом було і по 120 осіб. Ми мали її виявити, дати точні координати мотопіхотному підрозділу, нав’язати бій, і як тільки наші «вертушки» з’являться – відійти. У Слави в групі було дуже багато росіян. Тільки москвичів п’ятеро чи шестеро. Якось на привалі після бою відпочиваємо, і Слава щось матюкнувся на них. Я кажу йому тихенько: «Славко, ти не боїшся? Ще стрельнуть у бою в спину…» Були такі випадки, хоч і не в нас. А він: «Не боюся. Мій тато казав, що ми з кацапами ще воювати будемо!» І як у воду дивився.
Був надійним на сто п’ятдесят відсотків!
– А ще його батько напророкував йому, що він не від кулі загине, а від води. І Слава води побоювався. Якось поверталися з групою із завдання, через річечку перебиралися. Бачу, сидить він на БМД (бойова машина десанту) зверху. «Чому не всередині?» – питаю. «Бо звідти вже не вилізу», – сміється. Часом ПТУРи стріляють, а він стоїть. Я кричу: «Славік, пригнися!» А він махає рукою. Кулям не кланявся – це точно.
Якось групу Ожаровського душмани взяли в облогу, а його самого загнали на пшеничне поле, що обстрілювалося з усіх боків. Коли закінчилися боєприпаси, душмани запропонували здатися. Обіцяли, що буде жити у Пешеварі і матиме все. Але Валерій добре знав, чим ці солодкі обіцянки закінчувалися для радянських солдатів.
– Я вже подумки попрощався з донечкою, якій було лише два з половиною рочки… Нащупав на шиї тасьму від гранати, яка завжди висіла біля серця. Щоб у полон не потрапити. І раптом чую Славин голос: «Чого не стріляєш?» І хтось кидає пачку патронів. Він пробився до мене! «По команді «Три!» відкриваємо вогонь, і ти перебігаєш через арик до нас», – сказав. Як я біг через той арик крізь вогонь! – згадує колишній десантник. – Слава був дуже надійним. На нього можна було покластися на 150 відсотків. І те, що його могли прибрати російські «брати», навіть не сумніваюся. Хоча був здивований, що він готував військових водолазів для розвідки. Значить, таки подолав страх перед водою…
Нещодавні події в Афганістані й захоплення влади талібами Валерія Зіновійовича зовсім не дивують. Колись йому довелося гостювати у вождя племені пуштунів.
– І він каже, що йому байдуже, хто при владі буде. «Я переживаю тільки за свій табір. Головне, щоб моїх жінок ніхто не чіпав». От і вся відповідь на питання, чи треба ми були там,– каже спецпризначенець. – Я порівняно недавно усвідомив і змирився з тим, що був там звичайним найманцем. Таким самим, як тепер кацапи у нас на Донбасі. Якось на Різдво дзвонить хтось: «Командир, это твой боец бывший!». Чеченець наш, він полковник там. Привітав мене зі святом, а я кажу: «Так це ж і твої нукери на Донбасі воюють?» Він став божитися: «Я своих предупредил, чтобы ни единого выстрела!» Мій зять – кіборг з 95-ї бригади, вийшов з Донецького аеропорту. Усе і всіх та клята війна перемішала…
Ніна РОМАНЮК
На головному фото: Валерій ОЖАРОВСЬКИЙ
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!