На ногах – діряве взуття з тканини, на плечах – дрантя, в кишені – вітер. Таким повернувся Вадим Озимук в Стару Вижівку після довгих скитань по світу. Незабаром йому виповниться 30 років, втім жити так і не навчився: безпомічний, розгублений, ніби мале дитя, «бабин онук», як колись його називали.
Маму замінила бабуся
Зі своєї рідні Вадим пам’ятає хіба бабусю Надію: худеньку, зморену життям жінку, що прибирала вулиці Старої Вижівки. Вона рано овдовіла. Коли її доньці було лишень пів року, не стало чоловіка. Його смерть була такою несподіваною, що жінка так і не змогла оговтатись. Втратила здоровий глузд, залишаючись тихою і непомітною, тільки щось шепотіла сама до себе. Годувала малесеньку донечку Надія сама. Але Валя випурхнула у світ, народила дитину і зникла з маминого життя назавжди. Бабуся з онуком перебралися із села Теклі в райцентр. Зважаючи на складні життєві обставини, їм виділили кімнату в міжколгоспбудівському гуртожитку. Вадим тулився до бабці, тримаючись за її довгу спідницю. Та ж не уявляла свого життя без онука, а він – без неї, наче більше нікого в цілому світі для них не існувало.
А коли бабуся померла, хлопця прийняла багатодітна сім’я Степана та Стефанії Воробців.
– Вадим був добрим, милим, життєрадісним хлопчиком, – згадує пані Стефанія. – Але зовсім не пристосованим до життя. У такому віці непросто чогось навчити. Ми ставились до Вадима, як і до власних синів. Хлопцева доброта допомогла б обрати духовний шлях, але Вадим вступив до профтехучилища.
За час, коли він був під опікою сім’ї Воробців і жив у них, названі батьки доклали чимало зусиль, щоб у його кімнаті в гуртожитку зробити ремонт, провели світло, газ, встановили котел, батареї опалення. Та як тільки хлопець закінчив училище, розпродав все з кімнати.
– Я дізналася, що Вадимова мама в Орловській області Росії, – розповідає жінка. – Валентина вийшла заміж, і чоловік, довідавшись, що його дружина має хлопчика, відправив її в Україну забрати сина. Але жінка відсиділася на вокзалі, повернулася додому і збрехала, що її син помер.
У Росії потрапив у табір підготовки бойовиків
Пані Стефа ніколи не переставала молитися за названого сина. Але нічим уже не могла допомогти дорослому Вадиму Озимуку, який блукав Україною, а згодом і Росією, куди закинула його доля. Іноді працював в охороні, частіше бомжував. Жив у монастирі, в євангельських християн-баптистів, два роки – громадянським шлюбом з жінкою у Ковельському районі. Та ніде надовго не затримувався. У Росії Вадима разом з іншими безпритульними підібрали на вулиці і помістили в табір, де, схоже, готували бойовиків для незаконних військових формувань. Муштрували: змушували бігати, віджиматися… А ще годували якимись таблетками. Втім, йому вдалося втекти і звідти. Знову вулиця… Врешті-решт депортація в Україну.
– У Чернігові мене, босого, підібрали на вулиці, – згадує Вадим. – Відправили у психоневрологічний диспансер, де був три місяці. А потім відпустили.
Як добирався на Волинь, чи то не пам’ятає, чи не хоче розповідати. Деякий час жив та працював у Ратному. Коли у вікно постукала негода, повернувся у Стару Вижівку. У його кімнаті в гуртожитку двері не зачиняються, у вікні вибите скло, немає опалення, ні ліжка, ні ложки, тільки голуби воркочуть. Шукав допомоги в колишнього однокласника Андрія Маркевича, з яким навчався і в місцевому профтехучилищі. Прихистили Вадима у кімнаті на пилорамі, де й грубка гаряча, і шматок хліба знайдеться. Очільниця місцевої організації Товариства Червоного Хреста Тамара Пожарчук зібрала для Озимука одяг. Не залишилися осторонь і місцева влада, і прості старовижівчани.
Для того, щоб привести до ладу кімнату, яка належить Вадиму, потрібні чималі кошти. Добре, що поруч є щиросердні люди.
Наталія ЛЕГКА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!