Коли Клим П’ятигорик через сорок літ після війни приїхав у рідний Деревок, що біля Любешова, дивувалося усе село – такої величезної незвичайної машини зроду тут не бачили. Він ходив по місцях, які пам’ятав з дитинства, зустрівся з родиною, односельчанами. На жаль, батьки не дочекалися приїзду сина. А от найбільше він хотів побачити рідну сестру Євгенію, завдяки якій… вижив у німецькому полоні.
За родиною наглядало КДБ
Німці вивезли на роботи Клима у вісімнадцять років. Його мама постійно журилася за найменшим сином, усе плакала: де її Клим, чи живий? Бо від нього не було жодної звісточки. Лише у середині 1960-х прийшов лист чомусь з Польщі. Сестра одразу зрозуміла, що то від брата. Його племінниця Анастасія Поремчук, яка і розповідає нам цю життєву історію, читала ті листи рідним. А у 1986 році написав, що приїде в Україну. На зустріч, яку дозволили у готелі міста Рівне, поїхали сестра Клима Євгенія, племінниця Анастасія, двоюрідний брат і товариш дитинства.
– Я зразу його впізнала – він був копією мами, – згадує жінка. – «Ох, браток мій приїхав. Скільки ми років з тобою не бачилися…» – заплакала мати. Так обнімалися, що як згадую, то сльози виступають…
У ресторані готелю для зустрічі з іноземцем родині підготували столик. А хто – у той же вечір дізналися. На танець красуню Анастасію, що у молодості нагадувала іноземну артистку, запросив симпатичний молодий чоловік. Вона представилась, а той «кавалер» усміхнувся: «Ми все про вас знаємо: і як вас звати, і що вчитеся в Івано-Франківському сільськогосподарському технікумі».
– Я й стихла, – сміється Анастасія Поремчук. – Злякалася, бо зрозуміла, що то кагебе. Побачила, що три столики за нами наблюдає. Мамі від стресів, емоцій стало погано, то ми впросили їх, аби дозволили поїхати у Деревок. Дядько дуже хотів побачити село.
Клим П’ятигорик сидів у машині попереду, тож племінниця не бачила, чи плакав, коли заїхали в село. Лише помітила, що рідні місця йому вже не такі рідні, як колись, бо за стільки років все небачено змінилося. Правда, впізнав трясовину, де засмоктало їхню корову, місток перед селом, місце, де стояла батьківська хата. Своїх тата і маму вже не застав – вони не дожили до зустрічі із сином п’ятнадцять років, але вмирали зі звісткою, що він живий-здоровий. Тоді, у листах, не надто згадував, як вижив у війну. А от при зустрічі розповів і про німецький полон, і про порятунок, і про своє життя у Бельгії.
Мав у Бельгії свої фабрики
…Коли Клима разом з іншими остарбайтерами перевозили з одного місця в інше, вантажівка перевернулася. Усі розбіглися навтьоки. Клим впав у яму. Прислухався: хтось ходить по лісі. І побачив перед собою старшу жіночку, яка щось запитала незнайомою мовою. Знесилений Клим прошепотів: «Пити». І вона зрозуміла та повела до себе додому. Так волинянин опинився у Бельгії в жінки, яка мала свої ферми та майстерні. Завзято трудився, приглядався, як шити взуття, ремонтувати годинники. А що був беручкий і працьовитий, то вже скоро лагодив навіть пральні машинки. На виробництві познайомився з бельгійкою Міею, батько якої загинув на фронті. Зажили, виростили двох синів. Згодом Клим П’ятигорик вивчив сім мов, мав свої фабрики! Та туга за рідними і селом кликала додому.
– Дядько хотів подякувати моїй мамі за порятунок, – каже Анастасія Дмитрівна. – Коли його німці забирали, то вона склала йому клуночок: мисочку, ложку, хліб, сиру сухого, що робили в печі у соломі. І він про це завжди пам’ятав! Казав: якби не сир, то не вижив би. Ховав його по кишенях, смоктав, бо солоненький, щоб надовше хватило.
Привіз у село синів
Клим П’ятигорик ще раз побував у рідному Деревку – з двома дорослими синами у 1990 році. Не попередив – перед самим його приїздом у село подзвонили і повідомили про це з любешівської міліції. Приїхав на своїй чудернацькій машині, до якої був причеплений трейлер. На це диво сходилося дивитися усе село. Племінниця радо приймала дядька, на гостину скликала усю родину. Приготувала постіль у хаті, але дядько із синами ночували у своєму трейлері, де, крім кімнати та кухні, був і санвузол. Цю машину він склав сам своїми золотими руками! Їздив нею у ліс, по селу, зустрічався з людьми, з учнями у школі, для яких привіз ручки, зошити.
– Питала: «Ну що, дядьку, побачили?» «Я просто згадував своє дитинство», – журився. А от чи була у нього тут до війни якась любов – не скажу. Про таке тоді не питала, зараз би то я про все поінтересувалася б, – сміється Анастасія Дмитрівна.
Більше Клим П’ятигорик в Україну не приїздив. А вже через місяць він запросив у Бельгію племінницю Анастасію з чоловіком. Цю поїздку жінка згадує з величезним задоволенням. Дядько машиною обвозив по цікавих місцях Німеччини, Бельгії, показав берег в Остенде, звідки через море видно Англію, водив у дорогі ресторани, знайомив зі своїми друзями.
– Покатав по Брюсселю, пригощав жаб’ячими лапками, показав, де дівчата у вікнах стоять, – сміється жінка. – Ох, якби зараз, то я б там місяць гостювала, а то рвалася додому до хазяйства.
А перед від’їздом дядько Клим подарував племінниці новеньку автівку. Як велику подяку сестрі Жені за той її шматочок сиру, що врятував життя у полоні. На жаль, довго машиною чоловік Анастасії не поїздив – влетів нею у дерево. Ще трохи з дядьком листувалися. А рівно двадцять років тому, у 2002-му, прийшло повідомлення, що Клим П’ятигорик помер. Його сини не знають української, а пані Анастасія – німецької чи французької, якими спілкуються двоюрідні брати у Бельгії. Тож на тому родичання і припинилося.
Олена ПАВЛЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!