У Штабі національного спротиву оголосили мобілізацію на Майдані, оскільки, «влада активізувала провокативні дії». Про це на брифінгу у понеділок заявив комендант депутат Андрій Парубій.
Він нагадав, що у понеділок зранку кілька сот людей вчинили провокацію біля барикади з боку КМДА. За словами Парубія, влада буде намагатись щодня провокувати силове протистояння між людьми в цивільному. Крім того, за даними опозиції, на 16 січня планується нова спроба силового розгону Майдану, пише «Українська правда».
На думку штабу, «Беркут», під виглядом спроби розборонити цивільний конфлікт, спробує силовим шляхом розігнати.
На 15 січня Парубій оголосив загальну мобілізацію волонтерів.
«Особливо тих людей, які зараз є по регіонах. Щоб ми на кінець цього тижня могли мати достатню кількість людей для локалізації будь-яких провокацій».
Парубій попередив «громадянина Януковича, Захарченка та інших людей, які зараз готують провокації» про відсіч силовому сценарію:
«Ми зуміємо зупинити будь-який сценарій зовнішнього впливу на Майдан».
8 січня у Луцьку на проспекті Перемоги, поблизу приміщення «Укртелекому» на нерегульованому пішохідному переході невідомий водій на іномарці збив 28-річного пішохода. Потерпілого з місця ДТП доставили у лікарню.
Керівництво відділу ДАІ Луцького МВ УМВС України у Волинській звертається до громадян, які були свідками даної пригоди, із проханням допомогти знайти винуватця ДТП. Якщо ви володієте будь-якою інформацією з цього приводу, просимо повідомити за номерами: 71-02-43, 0509773066 або 102.
Міністерство культури погрожує Українські греко-католицькій церкві судовими позовами за участь її духовенства у протестах. Про це заявив предстоятель УГКЦ Святослав на прес-конференції. Він розповів, що УГКЦ отримала від Мінкульту лист з попередженням, а фактично, погрозами, пише «Українська правда»( http://www.pravda.com.ua/news/2014/01/13/7009389/).
«Доволі цікаво, що в цьому листі вперше за всі роки існування незалежної України прозвучало попередження, і можна навіть назвати його погрозою, про те, що релігійні громади УГКЦ в судовому порядку можуть бути позбавлені легального статусу», - розповів Святослав.
«Ми думали, що час, коли переслідували церкву, уже давно минув», - обурився він.
За його словами, приводом до звернення Мінкульту стала участь священників у протестах громадян.
«Приводом є сам факт, що частина духовенства є серед вірних, які спонтанно вийшли на мирні протести. Ми завжди є були, є і будемо з народом, це є серцевина церкви. Ми ніколи не заохочували і не благословляли жодних протиправних дій. Ми завжди виховували правову культуру. Ми завжди закликали виконувати закони України відповідно до Божого закону, а відтак, до соціальної доктрини церкви», – пояснив глава УГКЦ.
Він заявив, що церква заохочує вірян бути активними учасниками суспільного процесу.
«Вміти відчувати справедливі закони, а відтак, бути активними учасниками суспільного процесу. Церква не є учасником політичного життя, але вона є невід’ємною частиною громадянського суспільства», – пояснив позицію УГКЦ Святослав.
Він пояснив владі, що церква несе мир і терпимість, а тому місце проведення мирних акцій є найвідповіднішим для служіння і повчання.
«Ми переконані, що молитва за мир разом із тими, хто в мирний спосіб виявляє своє бажання жити у правовій державі, – це є відповідне місце для молитви. Для цього не потрібно якогось окремого дозволу державної влади», – сказав глава УГКЦ.
У неділю на Театральному майдані міста відбувся етно-фестиваль «Різдво у Луцьку». В офіційному відкритті заходу взяв участь Луцький міський голова Микола Романюк, який привітав присутніх із Різдвяними святами. Фольклорні гурти та ансамблі тішили лучан та гостей міста мистецтвом співу. На сцені один за одним змінювались колективи луцьких шкіл, аматорські і церковні колективи, повідомили у відділі інформаційної роботи міської ради
Тим часом у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка звичаї своїх сіл демонстрували учасників вертепів з районів області.
Загалом, у програмі етно-фестивалю «Різдво у Луцьку» відбувалися різдвяно-обрядові дійства, вертепи, дегустація питних медів, на головній площі міста лунали колядки, щедрівки, були організовані виставки, розваги.
Окрім цього, на Театральному майдані Віфлеємським вогнем запалили велику свічу, яку виготовили представники братства бджолярів Волині.
Традиційно відбувся конкурс медоварів «Питні меди 2014». Цього року, аби почастувати лучан та гостей міста й презентувати питні меди приїхали медовари з Івано-Франківська, Київщини, Львівщини, Хмельниччини, Миколаївщини та Волині.
Міський голова Микола Романюк побував у містечку майстрів, яке розмістилося у Палаці культури міста Луцька. Там діти пільгових категорій виготовляли новорічні сувеніри.
Також у Палаці культури міста Луцька відбулася благодійна акція «З Різдвом у серці», під час якої були зібрані кошти на лікування учня гімназії №18.
У селищі Млинові було освячено ікону «Невипивана чаша», яка намальована намальовану іконописцем Ніною Августін за зразком знаногої у православному світі з ХІХ століття образа «Невипивана чаша» стала надбанням тутешнього Свято-Михайлівського храму.
Священики о. Василь (Гринів), о. Тарас (Варварук), іконописець Ніна Августін із Млинівською «Невипиваною чашею»
За словами настоятеля Млинівського Свято-Михайлівського храму, кандидата богословських наук отця Тараса (Варварука), алкоголізм – це водночас і гріх, і хвороба, яка, на жаль, побутує у суспільстві. Покинути напризволяще таких хворих людей – не вихід. Їх треба лікувати, і найперші ліки від цієї підсвідомої недуги – свідома молитва.
Зрештою, так історично склалося, що церква завжди боролася проти пияцтва. Коли до отця Тараса звернулася прихожанка храму Ніна Августін з пропозицією провести одухотворену акцію, пов’язану з іконою «Невипивана чаша», ініціатива одразу знайшла підтримку.
– Над написанням копії відомої ікони я працювала декілька місяців, – наголошує Ніна Августін, – а мій вибір на «Невипиваній чаші зупинився невипадково. По-перше, такого образа ще немає не тільки в нашій парафії, але й у Млинівському благочинні. По-друге, ця намолена часом чудотворна ікона визнається як одна з головних поборників пияцької гріховності. По-третє, мене вразила її історія. За легендою, колишньому військовому, який пропив усе – і гроші, і сім’ю, і здоров’я, уже, здавалося, ніщо не допоможе. І тоді йому, який стояв на межі життя і смерті, став уві сні являтися старець і закликати йти у Серпуховський монастир та молитися перед іконою «Невипивана чаша». Пияк, зібравши усі свої сили, так і вчинив. Утім, у святій обителі такої ікони не знали. Але почали настирливо шукати, і з часом дійсно знайшли – за написом на титульному боці. Хто її залишив у церкві, було невідомо. Але коли відслужили перед іконою молебень і чоловік у каятті приклонився до святого образа, то буквально на очах почав оживати і зцілюватися. З того часу до «Невипиваної чаші», на якій зображена Богородиця-Оранта з розпростертими до неба руками, і молитвою на вустах та Ісус Христос в образі Немовляти, що стоїть у чаші і благословляє людей, йдуть на поклін люди, які самі (або члени їхньої родини) мають проблеми з алкоголем.
Відтепер приклонитися до неї може кожен – з вірою, сподіванням та силою духу. І, як сказав один з прихожан церкви, зрозуміти, що «не пиячити – у стократ прекрасніше у житті, ніж пиячити».
Сергій Новак,
Рівненська область
У снах просила про це покійна мама
Де живе 85-літня Євдокія Коновалець, у селі Стремільче Радехівського району покаже кожен. Її оселю легко знайти, бо поблизу, майже на городі, збудована капличка, на яку бабця витратила свої заощадження.
Євдокія КОНОВАЛЕЦЬ біля своєї каплички
Поважні літа уже зігнули додолу Євдокію Дмитрівну. Трохи підводить і здоров’я, а от пам’ять бабуся має хорошу. Повагом переповідає своє життя і журиться, що лишилася самотою на старості літ.
– Нас восьмеро дітей у сім’ї було, я – найменша, – каже Євдокія Дмитрівна. – Жила при різних властях. Замолоду була у нас така приказка: «Дівчата, заспівайте пісню». – «Та ми співали: сякої-такої, русько-польську і німецьку, а ще хоч якої?» Знала я різні мови, брат мій старший крепко розумний був. Тепер нікого не зосталося. Доживаю віку з племінником. Він помагав і капличку зводити.
Бабуся розповідає, що за Союзу мама, людина віруюча, дуже переживала, коли комуністи у сільському храмі зробили склад.
– Вона постійно казала: «Треба вдома побудувати капличку, щоб ніхто не заважав молитися». Але я була молодою і не вельми звертала на це увагу, – зітхає співрозмовниця. – Уже коли не стало неньки, задумалася над цими словами. Мама часто стала снитися і нагадувати про капличку. Тому й вирішила виконати її волю.
Жінка обходила, об’їздила навколишні села, щоб побачити, які каплички будують там. Згодом доля звела з архітектором з Волині. Він намалював ескіз маленького храму.
– Я відкладала пенсію на будівництво. Допомагали родичі. То тепер кожен знає, що це спільна справа родини Коновальців, – гордиться бабця.
У 1991 році на Успіння Пресвятої Богородиці місцевий священик освятив капличку. Чимало односельчан зібралося на урочистість.
Пенсіонерка любить розмірковувати про духовне життя, але, аналізуючи сьогодення, зітхає:
– Зараз релігія підупала. Люди зажилися, багаті стали, а тому не дуже близькі до Бога. У війну всі бідували, а мали в серці милосердя. Моя мама доброю була – врятувала одну сім’ю євреїв від голоду. Пам’ятаю, вони вночі привозили снопи, бо у нас молотарка була. І таки вижили. Кілька літ тому приїздили до мене їхні нащадки, усе розпитували, на камеру знімали, казали, що кіно хочуть зробити. Бачите: добро проросло через стільки літ. А чим теперішні багатії тішаться? Палацами та іномарками. Я хоч і стара, а таки звела капличку, як мріяла мама. Тим і горджуся.
Руслана ТАТАРИН,
Львівська область
Фото автора
У Свято-Іллінському соборі, який височіє у місті Дубно з 1908 року на місці попереднього дерев’яного храму, цьогоріч вирішили зробити капітальний ремонт у вівтарній частині. У тому числі й поміняти престол, який слугував із самого початку діяльності храму. І робітники натрапили на доволі цікаву знахідку – дерев’яний дубовий хрест заввишки понад метр з нішею для святих мощів. Щоправда, самих мощів у тайнику не виявилося.
За словами настоятеля собору протоієрея Ігоря Когута, дубовий хрест, який доволі непогано зберігся, найімовірніше, належить до часу, коли зводилася церква. Його заклали під престол як своєрідний оберіг для храму та його прихожан.
ХРЕСТ Настоятель Дубенського Свято-Іллінського соборуо. Ігор Когут зі знайденим хрестом
З’явилися також версії щодо спадковості дубенського церковного атрибута. Мовляв, він перейшов до нової церкви від старої. А попередницею Свято-Іллінського собору була, як відомо, дерев’яна церква, закладена у середньовіччі ще князем Острозьким. Цікаво, що до середини минулого століття у храмі знаходилася пожертвувана ним благодатна ікона Божої Матері. Втім, цю реліквію, оздоблену перлами, хтось викрав, і нині тут є лише її копія. А от знайдений хрест під час експертизи цілком може виявитися середньовічний оригіналом.
Відремонтована реліквія знову займе місце під престолом. Таке рішення прийнято на парафії. Заодно буде продовженог історичне дослідження, пов’язане зі знайденим хрестом.
– Так, це ще одна сторінка в долі нашого собору, – зазначає отець Ігор, – щасливої і водночас з деякою гіркотою. Щасливої – бо храм за сто років не припиняв своєї духовної місії: ні під час воєн, ні під час атеїстичної навали. А гіркота… Вона, приміром, у тому, що й досі не знайдено чудотворну ікону, яка століттями охороняла Дубно і яку викрали. Хоча час від часу ходить поголос, що ця найдорожча для храму реліквія потрапила у приватну колекцію колишнього високопосадовця і що в майбутньому, можливо, повернеться на рідні терени… Інша не вельми везуча подія, пов’язана з нашим храмом, стосується часу, коли зароджувалася ідея про його будівництво. Існує історичний факт, що наприкінці ХІХ століття у Дубні побував імператор Олександр III. Приїздив він сюди з нагоди відкриття Тараканівського форту (це за декілька кілометрів від Дубна). Саме тоді цар пообіцяв виділити з державної казни кошти на будівництво нової церкви. Але через неуважність царських секретарів, які замість Дубна записали Дубляни, кошти направили саме у те поселення (це в нинішньому Демидівському районі), де також зводився кам’яний храм. Втім, попри ось такі історичні прикрощі, я вірю, що Свято-Іллінський собор чекає щасливе майбутнє. А оберегом для нього й надалі буде давній, а може, і прадавній хрест, який ціле століття таївся під престолом.
Сергій НОВАК,
Рівненська область
Німецьку Біблію 1788 року передала сім’я з Гощанського району
Зібрання Біблійних перекладів у пересопницькій експозиції що не рік, то на декілька десятків екземплярів збільшується
У Пересопниці поставили за мету зібрати всі існуючі у світі переклади Святого Письма (загалом перекладено понад трьомастами мовами). Нині колекція становить шість десятків екземплярів. А у грудні поповнилася німецькою Біблією 1788 року, яку передала родина Петрищевих з Гощанського району.
Культурно-археологічний центр «Пересопниця» відкрито два роки тому у селі Пересопниця Рівненського району, на батьківщині української Першокниги – переписного Євангелія ХVІ століття. Серед перших надходжень, зокрема, були перекладні варіанти Біблії фінською, в’єтнамською, корейською, китайською мовами, есперанто. Нещодавно до Пересопниці благодійники привезли Новий Завіт бурською мовою, якою спілкуються у Південно-Африканській Республіці.
Директор культурно-археологічного центру «Пересопниця» Микола ФЕДОРИШИН
А «найсвіжішим» пересопницьким фоліантом стала Біблія старонімецькою мовою, видана 1788 року в Берліні. Зберігалася реліквія у родині Петрищевих в селі Микулин Гощанського району. Майї Петрищевій книга дісталася як спадок від бабці Ганни. А до Ганни Гаврилівни вона потрапила від німецького офіцера, що під час війни тимчасово проживав у батьківській хаті. У 1944 році, коли офіцера з його підлеглими зненацька застав фронт, він утік від наступу, покинувши усі свої речі. У тому числі й Біблію, яку, вочевидь, брав із собою на війну як оберіг. У повоєнний час її не виставляли на загал – боялися радянської влади. Тим паче, що у родині були військові, які служили в органах безпеки. Коли ж атеїстична крига скресла, Біблію з нагоди одруження Майї Юріївні подарувала бабця.
– Ми думали віддати книгу для загальної користі, – каже Майя Петрищева. – Бо вдома вона, видрукувана на німецькій мові, припадала пилом. Про продаж Біблії не задумувалися, бо негоже торгувати святими речами... А тут якраз почули про створення колекції Біблій у Пересопниці.
Директор культурно-археологічного центру «Пересопниця» Микола Федоришин зауважив, що книга стала найстарішою в експозиції. Донедавна таким «старожилом» вважався переклад Мартіна Лютера 1868 року видання – теж німецькою мовою.
– Усі книги Святого Письма у Пересопниці благодійні, – зазначає Микола Васильович. – Хтось приносить з домашнього тайника, як-от Майя Петрищева, хтось після подорожі за кордон чи просто як подарунок. Скоро, вочевидь, матимемо Біблію турецькою мовою. Повних українських перекладів Старого та Нового Завітів в історії було шість, з них п’ять маємо вже в Пересопниці. Не вистачає лиш Євангелія у перекладі Пилипа Морачевського. Наша експозиція користується великою популярністю у туристів. Нещодавно, приміром, Пересопницю відвідала голландська делегація, яка була напрочуд здивована національною, за їхніми словами, Біблією, якої немає навіть у вітчизняному історичному музеї.
Сергій НОВАК,
Рівненська область
На фото:
42-річний Олексій Томілович із села Малеве Демидівського району ось уже п’ятий рік сам виховує п’ятьох дітей: двох дочок і трьох синів. Коли померла дружина Галина, найстаршому було 15 років, а найменшому – лише рік і чотири місяці.
Сім’я ТОМІЛОВИЧІВ ще з мамою
Олексій і Галина з Дубровицького району. З дев’ятого класу навчалися разом, саме у школі придивилися одне до одного і відчули, що майбутнє у них має бути спільним. Ще до одруження Олексій приїхав до Малева, а згодом привіз і дружину. Народжувалися дітки, Олексій працював у місцевому колгоспі водієм, а після його розпаду – завгоспом у християнському таборі «Лія». Згодом подружжя зайнялося сільським господарством. На десяти гектарах у теплицях вирощували огірки на продаж.
1996 року Галині поставили страшний діагноз – лімфогромоніт (рак лімфовузлів), з яким боролися 13 років. Але хвороба забрала турботливу, люблячу дружину і маму.
– Перші роки було надзвичайно важко, – каже Олексій, – як морально, так і фізично. Батько ніколи не замінить матері. З хлопцями мені було набагато легше, ніж з дівчатами, бо дочок треба вчити жіночої культури, а хто розкаже про усі секрети краще за маму? Привчаю до роботи, розповідаю, що добре, а що ні. Стараюся, щоб діти частіше відпочивали, виїжджаємо на природу, відвідуємо Луцьк. Буває по-всякому: діти трохи лінуються, важко контролювати навчання, адже і гроші заробляти треба. Коли старші йшли до школи, дружина з ними завжди займалася, а коли її не стало, менша дочка була у першому класі, і потрібно було їй допомагати. З найменшим сьогодні вчу уроки як не я, то дівчата. Робити покупки теж не дуже виходило, бо дружина знала краще, що кому потрібно, а тут доводиться самому, важливо нікого не обділити.
У кожного з дітей свої захоплення і уподобання: старша, Ліана, грає на бандурі, менша, Оксана, любить куховарити. Коли з Луцька приїздить Олексієва сестра, яка за професією кухар, то дівчата разом з нею печуть торти, пироги, готують сумки двом старшим братам, які навчаються у Луцьку. Дочки наквасили капусти, бо знають, що татова улюблена страва – борщ-капусняк. Старший син Павло захоплюється футболом, грає і за малевську, і за команду свого навчального закладу. Хлопці вчаться і стараються підзаробити, тому гроші у батька рідко беруть.
– Я теж підпрацьовую на будівництві у Луцьку: зранку їду і пізно ввечері вертаюся назад, – розповідає Олексій. – Усі разом обробляємо шість гектарів землі, з цього і живемо. Також діти отримують щомісяця кошти по втраті годувальника і соціальну допомогу. Маємо комбайн і трактор зі всіма його агрегатами. Цього літа мої дівчата у жнива вийшли разом зі мною в поле. Нам допомагає і дружна родина, що живе поблизу.
Оксана БЕРЕЗЮК,
Рівненська область
Дмитро Вікторович, як завжди, усміхнений запрошує до столу. Його усі люблять і шанують за щиру вдачу, відвертість, доброту. Ну, а силою цього чоловіка просто захоплюються, і це незважаючи на те, що він уже на пенсії. Що то значить, чоловік усе життя займався спортом, тим більше, майстер спорту з боксу. Щоразу при зустрічах він розповідав безліч цікавих історій зі свого життя. І лише нещодавно, коли мова зайшла про віру в Бога, сказав:
– Я був скептиком і релігію та Бога серйозно не сприймав. Та коли моє життя було за декілька сантиметрів від смерті і молитва мені допомогла врятуватися, увірував. Тепер знаю, що ми без Господа нічого не варті.
***
– З Миколою познайомився ще в молодості – разом були на студентській практиці. Так здружилися за три місяці, що продовжували спілкуватися й далі, – починає розповідь мій знайомий. – Тоді ми мобільних не мали, а дзвонили на домашні телефони і фактично щоліта або він до мене у гості приїжджав, або я до нього їхав хоч на декілька днів. Згодом одружилися – один в одного теж ці оказії відзначали. І так ми залишилися друзями аж дотепер. Правда, постаріли трохи, бачимося рідше. Зате тепер по телефону спілкуємося без жодних проблем. Микола живе на морі, тому я до нього їду частіше навесні або влітку відпочити, а він у мене любить погостювати восени, у грибний сезон.
***
Вже згодом дізнаюся, що Микола – дуже відома особа в українській науці. Він має професорське звання й багато зробив для сучасних медичних технологій. Свої лекції читав у європейських та американських вузах. Тому для нього найкращий відпочинок – це природа, тиша і друзі, з якими можна поговорити, як кажуть, по душах. Того року, коли чоловікам було ледь за сорок, Микола подзвонив до Дмитра і сказав, що десь під кінець вересня приїде до нього на тиждень, аби походити по лісу.
– Ми з дружиною як годиться приготувалася до приїзду товариша. Закупили м’яса на шашличок, хорошої горілочки. Хоча ми не любителі оковитої, але чарку-другу при зустрічі можемо випити, – наливаючи свою домашню наливочку на травах, каже Дмитро Вікторович. – Зараз переконався, що краще пити хорошу домашню самогонку, а ще коли додати травички, калганчику, то вона організму не зашкодить. А «казьонка» нинішня швидко з ладу виведе й міцного мужика.
***
Зустріч друзів була теплою (три роки не бачилися). Отож, було про що поговорити. На третій день після приїзду вирішили їхати по гриби – Дмитро Вікторович місця, де вони ростуть, на Волині знає дуже добре. Його ще дід привчив до лісу.
– Виїхали ми першою електричкою у бік Ковеля, – продовжує Дмитро Вікторович, – ще вдосвіта. Коли вийшли на станції, надворі було темно. Пішли звичною дорогою у знайомому мені напрямку. Та чомусь спало на думку скоротити дорогу. Вирішив іти навпростець. Я знав, куди мені треба потрапити і як іти. Але ніколи раніше цим шляхом не ходив. Це називається, пошкодував ноги мого товариша. За деякий час почало світати, але туман такий – нічого не видно. Не поспішаючи, ми продовжували йти лісовими стежками. Згодом вийшли нібито на поляну. Ступивши декілька кроків вперед, полетіли у якусь яму. І тут я відчув, що ми у болоті. Спочатку ніякого страху не було, сподівався, що легко звідси виберемося. Та болото виявилося дуже гнилим. За лічені хвилини ми вже зав’язли у ньому до пояса.
***
Підтримуючи один другого морально, друзі докладали зусиль, аби за щось вхопитися і вилізти з гнилля. Та сили стали швидко обох покидати. А болотний запах геть затьмарював свідомість. Дихати ставало все важче і важче.
– Глянувши на Миколу, зрозумів, що він ось-ось втратить свідомість. Він важив усього 76 кілограм, тому я з усього маху фактично вирвав його з трясовини і відкинув вбік. Він там і лежав, не ворушачись. А я знову став пручатися, аби таки вирватися зі смертельної пастки. Але марно. Болото сягнуло моїх плечей. Фактично уже не міг поворухнутися. Правда, трошки раніше зняв з руки годинника, якого отримав як спортивну нагороду. Подумав: якщо будуть шукати, знатимуть, де ми поділися.
І тут пригадав, як дід мене колись вчив: «Синку, якщо в житті будуть якісь великі проблеми чи трапиться щось дуже небезпечне, ти розслабся, як тільки зможеш, і читай «Отче наш». Це велика поміч при біді». Так і зробив. Якось розслабився і почав проказувати цю молитву, а дід мене її добре навчив. Чесно кажучи, не знаю, яка сила мене звідти виштовхнула, тому що отямився, лежачи за два метри від Миколи. Сонце стояло високо в небі, вже йшло до обіду. Дотепер дивуюся, як ми там не задихнулися, навіть якби й не втопилися. Микола дихав, я почав його торясти…
***
День був теплий, сонячний. Чоловіки дісталися до озерця, де випрали верхній одяг і трохи обсушили його біля багаття. Зібравшись, все-таки вирушили по гриби, тим більше, що місце, до якого йшли, було поруч.
– Ось тоді я знову згадав свого діда, який мені весь час казав, що людина без Бога нічого не варта, що лише Господь – перший помічник у будь-якій справі. Ми думаємо, що ми самі чогось досягли, щось можемо – це не так. Нам усе дається Богом. Варто Богу відступити від нас – і все, ми безпорадні. Я такий силач, а з болотом справитися не зміг. А Господь мене, доки молився, за якусь мить і врятував. Відтоді я дійсно повірив у Бога, і з цією вірою живу уже більше двадцяти років. І щоразу все більше й більше переконуюсь у силі Божій. Мій товариш Микола теж став віруючим. До церкви почав ходити, сповідатися, причащатися. Тепер думаю: Господь, якщо хоче спасти душу людини, то знайде спосіб привести її до себе...
Олеся ХАРЧУК
Святу Анастасію Путорозрішницю у християнському світі називають також «молодшою», адже є ще інша свята – Анастасія Римлянка. Церква віддає честь цій святій великомучениці 4 січня, напередодні Різдва Христового. Її особливо шанують греки, адже вона деякий час перебували на цій землі у Македонії, де проповідувала віру Христову. Монастир її імені у селі Василіка неподалік від міста Салоніки завжди приваблює паломників.
Тіло навіть не знищив вогонь
Анастасія народилася у Римі в сім’ї сенатора. Мати, таємна християнка, доручила виховання своєї доньки святому Хрисогону. Після смерті дружини батько видав Анастасію заміж за язичника Помплія, але під приводом вигаданої хвороби вона зберегла свою незайманість. Чоловік знущався і бив її за це, а ще більше розлютився, коли служниця йому повідомила, що Анастасія часто переодягається убогою і відвідує в’язниці. Хрисогон передрік швидку загибель Помплія у морі, що згодом і сталося.
Після смерті чоловіка свята Анастасія не таїлася і витрачала батьківські статки на допомогу убогим. Вона служила в’язням, зцілювала хворих, ховала мертвих, а живих на більший подвиг укріпляла. За це її й назвали Путорозрішницею. Імператор Діоклитіан, жорстокий гонитель християн, наказав за одну ніч стратити усіх ув’язнених послідовників Ісуса. Тоді Хрисогону відтяли голову, а тіло кинул у море. Анастасія, втративши вчителя, багато подорожувала і проповідувала Христа, зазнаючи чимало гонінь та катувань.
Святу Анастасію морили голодом, топили і нарешті розтягнули між чотирма стовпами та веліли спалити. Так 304 року завершився страдницький шлях великомучениці у місті Сірміумі (зараз Сремська-Митровиця у Сербії). Її святе тіло вогонь навіть не пошкодив. Ця свята є покровителькою вагітних, їй моляться, щоб вагітність і пологи пройшли без ускладнень. Від Господа вона мала силу лікувати як тілесні, так і духовні хвороби. Тому в Анастасії просять захисту від злих чар, а ще її вважають покровителькою невинно засуджених.
В V столітті мощі святої Анастасії перенесли до Константинополя, де на її честь було побудовано храм. Пізніше жителі Салонік (провінція Македонія) неподалік села Василіка збудували монастир на її честь. Щоб дістатися до монастиря великомучениці Анастасії, який населяють всього шість монахів, треба піднятися дорогою у гори Хортіатіс, де він усамітнився посеред лісу. Цариця Візантії, свята Феофанія визначила цю обитель царською і у 888 році передала сюди велику суму грошей. Відтоді монастир прикрасили, надавши урочистості та пишності. Тоді, за переказами, сюди доставили у подарунок мощі святої – голову і частину правої ноги. Правда, після визвольного руху, у 1821 році, греки спалили цей монастир, і його до цього часу так і не розписали – він вражає своїми чорними стінами.
Анастасію Путорозрішницю греки називають Фармаколітрією, в перекладі на українську мову «та, що зцілює від отрути й хвороб». До 22 квітня 2012 року мощі святої зберігалися тут, як одна з найбільших святинь Греції. А в ніч на 23 квітня грабіжники, зламавши п’ятеро дверей, їх викрали. Де вони – невідомо і до тепер. Отож, у храмі до цього часу розвішені траурні стрічки фіолетового кольору як скорбота за величезною втратою святині – їх знімуть тоді, коли мощі повернуться назад. Вселенський Патріарх звернувся до всіх предстоятелів Помісних церков з проханням не купувати ці мощі для церков і монастрів.
Монахи тут дуже привітно зустрічають гостей, розповідають про свою обитель, а найбільше – про монастирські святині, до яких згодом дозволяють прикластися, а це частина мощей Андрія Первозванного й святительки Феони, найдені після її смерті нетлінними та мироточивими.
Біля ікони святої Анастасії багато бляшаних картинок із відчеканеними на них різними картинками-проблемами. З якими лише проханнями греки не звертаються до цієї святої! А біля лампадки можна вмочити ватку у єлей, який теж допомагає віруючим при недугах.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
Тут отримують по 75 центнерів зернових з гектара та більше восьми тисяч літрів молока від корови
У сільськогосподарському підприємстві «Рать» Луцького району вже стало доброю традицією наприкінці року, що минає, підсумовувати здобутки, аналізувати досягнення, а головне – вшановувати тих, хто працював на кінцевий результат – доярок, трактористів, водіїв, обліковців, агрономів – усіх, хто цілісінький рік невтомно трудився.
Директор сільгосппідприємства «Рать» Віктор Шумський під час вітального слова говорив без патетики, чітко і коротко, бо переконаний, що оперувати потрібно тільки цифрами:
Шестеро щасливчиків, які отримали автомобілі
– Як у рослинництві, так і в тваринництві наш колектив досягає високих показників. У вирощуванні цукрового буряка ми вийшли на європейський рівень – маємо по 773 центнери з гектара. Виробництво коренеплодів збільшили, при цьому зменшивши затрати на виробництво, – наголосив Віктор Анатолійович. – «Рать» має плюси по молоку: надоюємо від однієї фуражної корови більше восьми тисяч літрів. Результату досягли за рахунок селекційно-племінної роботи, кормовиробництва. Врожайність зернових у 2013 році склала 75 центнерів з гектара. Все це – за рахунок нових технологій, що галузь очолює відповідальна людина, так би мовити, професор у рослинництві. Отримали гарні врожаї за рахунок найновіших сортів, співпрацюючи з інститутом фізіології рослин та генетики НАН України, де беремо насіння пшениці з розсадників розмноження першого поля. Порадувала нас і кукурудза на зерно та силос. Але не було б цих показників, якби на всіх ділянках роботи не працювали б відповідальні люди. У «Раті» гарний результат не тому, що такий хороший Шумський, не тому, що землі середнього бала, а тому через те, що основа із основ – це людина. У нашому колективі дійсно працюють відповідальні, самовіддані фахівці. Нам сьогодні заздрять: хтось по-білому, хтось по-чорному. Але кажуть, що співчуття приходить задарма, а заздрість треба заслужити. Тож за роки багаторічної праці наш славний колектив і досяг такого високого рівня, що нам хтось може позаздрити. Ми не ховаємо свої технології, хто цікавиться – ділимося досвідом. І при цьому йдемо вперед, щоб покращити насамперед життєвий рівень кожного працівника, кожного пайовика, який здав в оренду свою землю.
Привітавши колектив сільгосппідприємства зі всіма Новорічно-Різдвяними святами, Віктор Андрійович побажав і надалі працювати над великим спільним короваєм – короваєм життя і достатку. До теплих слів приєдналися голова Луцької райдержадміністрації Володимир Демчук, місцевий священик отець Онуфрій, Ратнівський сільський голова Галина Яковець. Галина Станіславівна побажала, щоб усі ще так працювали, як підприємство «Рать», адже лише одних податків воно відраховує до різних бюджетів аж вісім мільйонів гривень у рік. А що таке податки для ради? Це підтримка соціальної сфери села, ремонт доріг.
Але найцікавіше було згодом, адже після урочистого підбиття підсумків роботи розпочалося нагородження передовиків виробництва. Сільські трудяги отримували у подарунок за працю сучасні телевізори, холодильники, іншу побутову техніку, путівки на оздоровлення у різних санаторіях України, жінкам вручали золоті прикраси. А головне, що шестеро найкращих трударів поїхали додому на новеньких… авто. Машини отримали доярки Галина Савчук обліковець Лариса Палашевська, водії Юрій Сюйва та Олександр Старчевський, ветеран праці, заслужений агроном України Петро Будько та обліковець Лариса Шевчук – коли їй директор підприємства поклад на долоню ключі від авто, жінка навіть не усвідомила, що це. Лише дійшовши в залі до свого місця, де сиділа, вигукнула: «Не зрозуміла…», чим розсмішила публіку. Загалом за кілька останніх років керівництво «Раті» подарувало своїм працівникам до вісімдесяти автомобілів. За 2013 рік середня зарплата на підприємстві виросла на 300 гривень.
– Чи плануєте брати в оренду ще більше земель? – запитала у Віктора Анатолійовича уже після торжества.
– До нас просяться в оренду з інших сільських рад. «Рать» обробляє до чотирьох тисяч гектарів землі, і нам цього достатньо, – заявив керівник господарства. – Якщо зупинимося у розвитку на років три, то нічого не втратимо. Якщо ж набратися землі, то за цифрами і гектарами не будемо бачити людей.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Дива відбуваються і донині
Хто з віруючих бував у Криму, обов’язково відвідував Свято-Троїцький собор у Сімферополі, де зберігаються мощі святителя Луки Войно-Ясенецького. Вчений-хірург зі світовим ім’ям постраждав за віру і Христа, понад 10 літ провів у таборах. Але це не зламало його духу і волі. Лишень 2000 року, через 39 років після смерті, його реабілітували. І канонізували.
Терпіла гоніння як дружина, але нею так і не стала
Ікона святого Луки
Довелося поспілкуватися з чималою кількістю людей, які моляться саме до цього святого. У багатьох волинських родинах є його ікони. Одна жіночка якось сказала: «Коли молюся до його образа, то здається, що він стоїть тут, поруч… І чує мене». Почув святий і хлопчика, який мріяв про музику. Однак перебуваючи в гостях у родичів в Криму, він потрощив пальці. Йому відрізали фаланги. Рідні стали молитися до святого, вірив у чудо й хлопчак. Протягом тижня його мама олією на руці писала хрести і прикладала іконку святителя Луки. Лікарі були здивовані: на руці виросли бугорочки. А згодом і… пальці. Цей нині уже юнак, як і мріяв, займається музикою. Факт зцілення вражає. Але він незаперечний, бо в музеї відомого хірурга і святого, що знаходиться на одному подвір’ї зі Свято-Троїцьким собором у Сімферополі, є фото зціленого хлопця. Взагалі, там збереглося багато речей святителя, його книг, картин.
Як розповіли музейні працівники, Валентин Феліксович Войно-Ясенецький народився у 1877 році в Керчі у родині дворянина-католика і православної. Змалку він мав хист до малювання. Після закінчення гімназії разом з атестатом випускника отримав у подарунок і Новий Завіт. Він став тією книгою, що вказувала святителю подальший шлях, а до кінця свого життя знав його напам’ять. Він хоче допомагати нужденним, і йому радять вступити до медінституту, мовляв, після його закінчення будеш рятувати немічних. 1903 року він його закінчує і одразу всім каже, що буде сільським лікарем, хоча досконало знав хірургію. Та коли розпочалася російсько-японська війна, Валентин вирушає на Далекий Схід, робить унікальні операції. Там він познайомився і зі своєю майбутньою дружиною Анною. Її у госпіталі називали «свята сестра». Майбутній владика каже, що вона його підкорила добротою. Пара обвінчалася у храмі декабристів.
Святитель продовжує практикувати, до нього вишиковуються великі черги хворих. Він працює і пише наукові праці з наркозу, гнійної хірургії. 1917 рік – важкий час для Войно-Ясенецьких. Дружина Анна захворіла туберкульозом. Родина з чотирма дітьми переїжджає до Ташкента. Але через два роки дружина помирає. Отець Валентин безпорадно дивився на своїх дітей… Читаючи Псалтир, він знаходить такі слова: «Неплідну вселяє в дім матір’ю, що втішає дітей». І одразу згадує про свою хірургічну сестру Софію – вона похоронила чоловіка і була бездітною. Уже зранку йде до неї і пропонує стати вихователькою його чотирьох дітей. Жінка погоджується. Вона піклувалася про них, терпіла всі гоніння як дружина засланця, однак дружиною владики так і не стала. У них була домовленість: тільки виховання дітей, тільки няня…
Робив операції… слюсарними інструментами
Пам’ятник святителю Луці в Сімферополі
Після смерті Анни Валентин Феліксович ще більше працює, стає ініціатором створення медінституту, читає лекції. Водночас відвідує богослужіння, дуже добре знає Біблію. Його відправляють на церковний з’їзд з доповіддю. І там єпископ Ташкентський каже, що йому треба стати священиком. Тож 1921 року хірург приймає священний сан, 1923-го – монаший постриг з іменем Лука. 1923-1927 роки він – єпископ Ташкентський і Туркестанський, далі – архієпископ Красноярський, Тамбовський, а з 1946 по 1961 – Сімферопольський і Кримський. Але за своє духовне служіння йому довелося дорого заплатити. Причина першого заслання – що був прихильником патріарха Тихона, а офіційне обвинувачення – шпіонаж на користь англійської розвідки. Та навіть на засланні він лікував людей. Робив унікальні операції... слюсарними інструментами. Вперше замінив нирку людини ниркою тварини. Невільника-попа влада не любила уже за те, що до нього вишиковувалися черги хворих. І святителя Луку відправляють у заслання майже до Північного полюса. Везуть при 50-градусному морозі на відкритих санях, щоб владика замерз. Але він вижив завдяки силі молитви і любові прихожан.
Згодом йому пропонують очолити інститут гнійної хірургії з умовою відмовитися від Церкви. Та він не погодився.
Під час другого арешту його знову звинуватили у шпигунстві, організації вбивства за операційним столом та у посяганні на життя Сталіна. Він терпів знущання, йому не давали у камері спати вдень, і вночі, вмикали запис стогонів людей, яких катували… Згодом святитель пише, що це були найщасливіші миті його життя, бо він відчував, що з ним Господь. У 1941 році, перебуваючи в тюрмі, він просить відправити його у госпіталь, а заслання відбуде потім. І йому дозволяють лікувати людей. Він знову проводить багато унікальних операцій. У роки війни засуджений хірург стає всесвітньо відомою людиною, він удостоївся багатьох нагород, про нього писали, його фотографували… У 1944 році в Тамбові він консультує 150 госпіталів, а згодом відкриває 24 храми. Отримує Сталінську премію першого ступеня – 200 тисяч рублів. З них 130 віддає дітям-сиротам війни, 60 тисяч – своїм дітям, а 10 роздає прихожанам Тамбова.
Попри поневіряння, він залишається вірним Церкві. Коли з нього кепкували представники влади, мовляв, як він може вірити в Бога, якого не бачив, святитель сміливо відповідав: «Я зробив багато операцій на мозку людей. Але розуму я там також не побачив. Як і совісті…»
Храм, де зберігаються його мощі
На Кримській кафедрі він служив 15 років. Завжди ходив у рясі і з хрестом, навіть коли консультував медиків. В операційній на стіні були ікони – він молився, благословляв медсестру та асистентів. «Робив йодом хрестик на першому розрізі, і тільки після цього починав операцію», – розповіли у музеї святителя Луки у Сімферополі, а потім порадили: – «А як будете біля раки з мощами, обов’язково придбайте освячену у храмі олію. Вона помічна».
Професор медицини, богослов і сповідник Лука є автором 55 наукових праць та 12 томів проповідей. Його дослідження з гнійної хірургії і тепер є настільними книгами хірургів. Коли втратив зір, все одно дуже добре орієнтувався у храмі: всі молитви, богослужіння, Євангеліє знав напам’ять. Прожив 84 роки. Через понад 30 літ після його смерті Українська православна церква прославила його як місцево шанованого святого. 20 березня 1996 року мощі святителя врочисто були перенесені у Свято-Троїцький собор, де перебувають і донині. А 2000 року його… реабілітували. В цьому ж році його прославила і російська церква. Нині святителя Луку дуже шанують православні Греції та багатьох інших країн світу.
Марія ДУБУК,
м. Сімферополь
Голова Волинської обласної Спілки журналістів Михайло Савчак напередодні Різдва, 6 січня, святкував 60-річний ювілей. За професійні, ділові якості, веселу вдачу його шанують не лише волинські журналісти, а й колеги з інших областей. Напередодні цієї дати ми мали розмову з ювіляром.
Михайло Савчак
– Михайле Івановичу, напередодні цієї визначної для Вас дати розкажіть нашим читачам про себе. Цікаво, чому вибрали саме професію журналіста?
– Народився і виріс я у селі Торське неподалік міста Заліщики Тернопільської області, куди була переселена моя мама з Польщі. Школу закінчив з однією четвіркою з російської мови та літератури. Одразу хочу сказати добре слово про вчителів школи, які давали нам ґрунтовні знання з усіх наук, тому добре знав і гуманітарні дисципліни, і точні. Чому вибрав журналістику, хоча ні в селі, ні в родині журналістів не було? Думаю, тому, що в моїй сім’ї завжди любили газети: мама передплачувала обласні, районку і навіть дві польські. Уже після 9 класу вирішив обрати факультет журналісти. Після школи вдалося вступити одразу, хоча не просто було, бо перевагами користувалися ті, хто уже мав стаж роботи. Конкурс тоді був 13 осіб на місце.
– З рідним селом тримаєте зв’язки?
– На жаль, родичів там залишилося мало: племінниця і двоюрідний брат. Та вже традиційно щороку навідуюся в село. У рідні місця завжди тягне – там виникають дуже трепетні почуття. Щоб знати, що відбувається на малій батьківщині, передплачую тернопільські видання, а ще ті, де розпочинав свою журналістську працю.
– Ваше навчання випало на непрості 70-ті роки, коли варто було добре подумати, перш, ніж щось сказати.
– Так, у той час ще переслідувалися шестидесятники. На щастя. моїх однокурсників це не торкнулося. Мені здається, що ми жили у вільному демократичному Львові, не боячись вступати у будь-які дискусії. Але тоді були добрі часи для спеціалістів: жоден не залишався без роботи. Може, місце не завжди випадало те, про яке мріялося, але роботою забезпечували. У мене було розподілення у Чернівецьку область, проте мої друзі потрапили на Волинь, і коли однокурсниця з Буковини попросила з нею помінятися, погодився без роздумів. Отримав місце у рожищенську районку «Світло Жовтня», звідки одразу перенаправили у Володимир-Волинський. Там почав працювати на посаді кореспондента, а потім – шість років відповідальним секретарем. А далі була робота в партійних органах, де курував пресу. Там, можливо, втратив у професійному плані, проте навчився працювати з людьми. Не раз доводилося виходити із нестандартних ситуацій, коли треба було не дати голову журналіста «під ніж». Фактично виконував обов’язки, як тепер модно казати, спічрайтера, тобто готував виступи начальникам.
Коли Україну проголосили незалежною, з колегою заснували приватну газету – тоді, на відміну від теперішніх часів, це зробити було дуже просто. 16 років перебував у комерційній журналістиці. Був час, коли обіймав посаду начальника обласного управління преси та інформації. Декілька років тому відновили журналістське видання «Діалог», яке й редагую.
– Як голова волинської Спілки журналістів, що можете сказати про роль цієї організації в сучасних умовах.
– Хочу зауважити, що волинська організація найбільша в Україні. І головна її роль – захист професійної діяльності журналістів. Хоча прикро, що не завжди це вдається зробити. Напевно, у тому є і моя вина, а ще прикро, що не завжди належним чином проявляється журналістська солідарність.
Не схильний до того, щоб журналісти були суддями. Ще покійний Ігор Лубченко, який довгий час очолював Спілку журналістів України, завжди це теж повторював. Об’єктивне розслідування мають проводити правоохоронці, але не завжди так буває. Тому до редакції звертаються як до останньої інстанції, щоб отримати бодай моральну підтримку. Тож журналісти повинні зробити усе можливе, аби зло було покаране. Якщо видання чи інші засоби масової інформації незалежні економічно, тоді їм легше бути вільними і політично. Тому хотілося б, щоб наша журналістики ставала більш незалежною.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
Населений пункт Маріямпіль Галицького району Івано-Франківської області давно відомий на всю Україну. Адже з ним пов’язана історія чудотворної ікони Маріямпільської. А ще тут посадили Біблійний сад. Жителі села стверджують, що він перший в Україні, а у світі таких лише вісім.
Село Маріямпіль давнє, гарне, бо розкинулося у чудовому місці – на березі Дністра. Якщо подивитися на річку із Замкової гори, краєвид відкривається неповторний. Секретар сільської ради Олександра Шевчук каже, що перша писемна згадка про село датується ще 1300 роками.
Галина Кульчицька біля тису
– А назва пов’язана з іменем Яна Станіслава Яблоновського, коли він, втікаючи від ворогів, дав обітницю Богові: якщо врятується, на цих землях виросте містечко, – розповідає Олександра Степанівна. – Так і сталося. В минулому наше село було містом і мало Магдебурзьке право. Нині ми маємо свій герб, на якому зображена Божа Матір і лілії як символ чистоти, є гімн села, який написала Марія Пікуляк. А 4 квітня 2011 року заклали ще й Біблійний сад. 2007 року з ініціативи професора Івано-Франківського медичного університету Володимира Боцюрка, який є вихідцем з нашого села, створили громадську організацію «Комітет відродження Маріямпіля». Вона бере участь у різних проектах. Саме Володимир Іванович і подав ідею, перед цим побувавши у Гефсиманському саду в Єрусалимі, посадити в селі дерева, які згадуються в Біблії. Водночас закласти на Замковій горі ротонду заввишки 30 метрів. Громада його підтримала.
У райські ворота зробили вклад ковалі зі всієї Європи
Саджанці для доброї справи закупляла і сільська рада, і спонсори, дарували навіть представники влади, журналісти. Привозили їх не тільки з України, але і з-за кордону. Багато дерев доставили на свою малу батьківщину поляки, адже колись на цих землях їх жило багато. І дехто з них, переселившись у Польщу, не забуває відвідувати Маріямпіль.
Чимало рослин у саду потребують укутування, адже вони не пристосовані до наших погодних умов. Тож, наприклад, невеличку пальму працівники сільської ради зберігають у своєму приміщенні.
Галина Кульчицька, директор будинку культури, проводячи екскурсію в саду, розповіла, що тут є понад 25 видів дерев, які згадуються в Біблії. – Перші кедри висаджені на площі Святої Марії у вигляді хреста, адже саме з цього дерева зробили хреста, на якому розіп’яли Спасителя, – розповідає Галина Миколаївна. – Сакура, смоківниця, горіх, їстівний каштан, ягідний тис, мигдаль, фігове дерево, клен, бук, ялівець, гінкго білоба, виноград… Є жива огорожа з понад двохсот туй, радує зір трояндова алея. Біля кожного виду дерева є табличка і напис, де про нього згадується в Біблії. Наприклад, біля тиса ягідного написано, що він росте до 1500 років, згадується в Біблії з часів Соломона. Біля клена такий напис: «Серед дерев, які посадить Господь у степу, щоб засвідчити свою всемогутність, пророк Ісайя називає клена (явір). Для біблійних людей він був шанованим і бажаним» деревом. Далі – мигдаль: «На сторінках Біблії виступає лише як позитивний символ. Коли був піднятий бунт проти Мойсея, Господь продемонстрував бунтівникам мигдалеву палицю, яка змусила ізраїльтян відкинути всі нарікання».
Загальна площа саду – близько гектара. Вхід до нього здійснюється через так звані райські ворота, які виконали найкращі ковалі Європи.
– Вони ще не завершені, – каже Галина Миколаївна. – Володимир Іванович дав оголошення в Інтернеті, щоб кожен майстер зробив свій вклад у ці ворота. Зголосилося багато ковалів – з Німеччини, Австрії, Польщі, інших країн. Тож незабаром ворота постануть в усій красі. Будуть в саду і скульптури 12 апостолів, неподалік – Страждальна гора. Як бачите, на центральній алеї саду встановлена фігура Матері Божої з Ісусиком на руках. Вона відтворена з чудотворної ікони Божої Матері Маріямпільської. Ікону, як переповідають, нібито написав учень славетного Леонардо да Вінчі. Вона відіграла велику роль у переможній Віденській битві 1683 року, чим врятувала європейську цивілізацію. Нині ікона зберігається у Вроцлаві, а її копія – у місцевому маріямпільському храмі.
Олександра Шевчук сказала, що професор Володимир Боцюрко мріє, щоб багатий на історію Маріямпіль включили у Золоте кільце України.
– Ми над цим працюємо, – запевнили у сільській раді.
Марія ДУБУК,
Івано-Франківська область
Фото автора
