Добратися до хутора Нивки за сухої погоди не складно: проїхати чотири кілометри від Залухова, що в Ратнівському районі, – і ти вже зовсім в іншому світі. Тут хата, поставлена ще до війни, а електрики зроду не було.
Сина не бачив з народження
На цьому хуторі провели все своє життя Петро Марчук і його мама Олександра Йосипівна. Наш приїзд їх дещо збентежив, буквально по реченню довелося витягувати історію життя. Мовляв, живемо як усі, от тільки на хуторі.
– Сюди я замуж пушла, а сама з Вільки (так місцеві називають село Воля Щитинська, – Авт.). П’єтеро дітей мала – штири хлопці й дівчину. Чоловік помер рано, десь у 60-му році, діти ще дробні були. Бідували. Возьму одненько на плечі, друге на руки – і в Залухів у колхоз робити. І так ходиш – туди і назад.
Діти баби Саньки з хутора виїхали в інші села, дочка – в Білорусь, одружилися, народили своїх дітей, має жінка вже 25 правнуків. Залишився коло неї один син Петро. Як сам зізнався, виїжджав звідси тільки два рази. Один – коли в армії служив. Другий – уже після.
– Рік у Пінську жив, на мебельній фабриці робив, – розказує чоловік. – Там одружився. Уже й квартиру давали. Батькам її було далеко до нас їздити, нам – до них. Вона все почала намовляти: давай у село переїдемо. А шо мені там робити? Колхоз їхній уже тоді за совєтів бідний був. То я й не схотів переїжджати. Приїхав до матері й зостався.
Сьогодні Петрові Марчуку 52 роки, він знає, що у нього є син. Але де він живе, що з ним, чи одружений, чи має своїх дітей, Петрових онуків, – не відає. З хутора також виїжджати не планує:
– Куди їхати? У село – так грошей нема, щоб хату поставити. А тут – воля. Схотів – з вудочкою на сажовку вийшов, схотів – на озеро риби наловив. Города троха маю, бульбу, моркву саджу. От тіко ціна цього року не вельми. Завіз у Залухів вісім сєток, здав – 400 гривень получив.
«Приймемо жінку, хай би і з дітьми»
Господарство син з мамою також тримають – кінь, корова, індики, кури, є порося. Більшу свиню, як кажуть, довелося «збути»: чума африканська і до хутора добралася. Петро впевнений, що прийшла вона з Білорусі. Найбільше хуторян сьогодні турбує, що субсидії їм не дають. А доходів – кіт наплакав.
– Материна пенсія, я ще піду ягід назбираю, здам. Грибів цього року не було. От і всі гроші, – бідкається Петро. А йому як безробітному рахують, що він заробляє щомісяця аж дві мінімальні зарплати!
На зауваження, що електрики у них немає, а дров у лісі можна назбирати, на що ж на хуторі гроші витрачати, – Петро тільки головою кивнув. Гроші йому потрібні на бензин. На Нивках хоч електрики зроду не було, телевізор дивляться – на хату супутникову антену повісив, у підвал генератор поставив. От тільки його бензином треба заправляти. Тому задоволення не з дешевих.
– Літра бензину хватає на дві години. А скілько ще треба, щоб новості і кіно побачити?
– Та ви напишіть, шоб сюди яка жінка прийшла жити, хай би і з дітьми. Молода хазяйка треба, я вже нездужаю. А коли вмру, то сину не буде навіть з ким словом перекинутися, – все примовляла баба Санька.
Чого Петро вдруге не одружився – так і залишається таємницею. Виглядає чоловік файно. Він же не знав, що гості їдуть, проте був вибритий, значить, і за собою дивиться.
– Немає коли женитись, і хто сюди піде та схоче жити: ні машин, ні людей. Жінкам дай у городі жити… – відмахується.
Наталка СЛЮСАР,
Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!