Колишній воїн УПА має 111 років трудового стажу і 32 - радянських таборів
Україна

Колишній воїн УПА має 111 років трудового стажу і 32 - радянських таборів

20 жовтня, 22:00
1934
0
1
Сподобалось?
1

Комуністичний режим ламав його 32 роки, 6 місяців і 3 дні, тобто третину свого життя він був політв’язнем. Географію СРСР дуже добре вивчив за назвами й номерами концтаборів, куди кидала його влада, сподіваючись, що звідти не повернеться. Але він повернувся. І не здався…

Молотили енкаведистів, як у мішку

96-річний повстанець живе в Коломиї з 1996 року, тобто відколи повернувся на батьківщину після півстолітнього вимушеного вигнання. Живе з дружиною Раєю у скромній однокімнатній квартирі, стіни якої завішані картинами й фотографіями. Мирославу Симчичу ще за життя (у 2008 році) встановили пам’ятник у Коломиї, іменем сотні Кривоноса (його повстанське псевдо) названо вулицю на його батьківщині у селі Вижній Березів на Косівщині. Він – почесний громадянин Львова і Коломиї. І лише два роки тому, у 2017-му, Косівський суд реабілітував його. Бо за радянськими статтями зі своїми чотирма судимостями він вважався особливо небезпечним рецидивістом. Колишньому радянському політв’язневі довелося до 70 років простояти за токарним верстатом, щоб отримати хоч якусь пенсію. Тепер Мирослав Васильович має 111 років трудового стажу й більш-менш нормальну пенсію.

Кілька років тому він переніс інсульт і з квартири вже не виходить. Та як справжній солдат хворобі на милість не здається. Потихеньку муштрує себе під пильним наглядом Раїси Андріївни. Він до останнього вів активне громадське життя. Ще й дотепер до нього йдуть люди, відомі й не дуже, приїздять бійці АТО, бо вважають за честь потиснути руку людині-легенді. І побачити того самого Кривоноса, який брав участь в історичному бою українських повстанців у січні 1945 проти 276 полку НКВС біля Космача.

– Спочатку наші підрозділи вийшли з Космача, а більшовики зайшли, – пригадує Мирослав Симчич. – І тоді ми й почали їх там молотити. Бої тривали майже три доби. Коли вони зрозуміли, що сили вичерпуються, запросили підмогу у своїх командирів. Ту радіограму у штаб дивізії наша розвідка перехопила. Засідку зробили біля присілку Рушір. Нам вдалося затягнути колону НКВС між два мости. Передній розібрали за кілька годин до їхньої появи, а на тому, що позаду, поставили кулемети, щоб не змогли втекти назад. Зловили їх, як у мішок. У нас було 22 кулемети, з півсотні автоматів, а решта – десятизарядки звичайні, карабіни, гранати і ще один мадярський протитанковий кулемет. Енкаведисти їхали у 12 битком набитих «студебекерах», а тринадцята легкова – з командиром. І так у цьому мішку ми їх молотили майже до посліднього. Хто не впав на місці бою, то у госпіталях Коломиї та Станіслава помер від ран і обморожень, бо тоді був сильний мороз. У тому бою загинув і їхній командир Дергачов. Я поранений був у руку. Кістку перебило розривною кулею вище ліктя.

«Пропонували співпрацю, скільки сидів»

Його взяли під час облави через три роки, у 1948-му. Кривоніс разом з охоронцем обходили місця зимових стоянок своїх вояків, розквартированих на зиму, щоб перевірити, як хлопці облаштувалися. Під ранок зупинилися перепочити в хаті у довірених людей, але хтось видав. Зав’язався нерівний бій, і в підпаленій хаті Кривоніс та його поранений охоронець знепритомніли. Їх обох витягнув звідти сусід. А далі – тюрма в Івано-Франківську, катування, безкінечні допити. Кривоноса дуже хотіли зламати й завербувати. А 25-річний сотенний просив Бога лиш про одне: витримати, щоб чесно померти.

– Післявоєнне підпілля Коломийщини було розгромлено через підступну зраду деяких командирів. Вам теж, напевне, пропонували здати своїх побратимів в обмін на життя?

– Вони розуміли, що я знаю дуже багато, і вербували безкінечно, – відповідає Мирослав Васильович. – Їм треба було докінчити УПА і з моєю допомогою теж. Один московський кадебіст казав: «Ми тебе знаємо, ти хороший хлопець, закінчив старшинську школу. Ти поможеш нам, а ми тобі. Пошлемо тебе в Москву у військову академію, вивчишся, будеш у нас великим чоловіком». Я відповів коротко: «Не думайте, що вояк УПА такий підлий, як кадебіст, і може піти на зраду, опозорити своїх товаришів і свій народ». І тоді вхопили мене, як чорт грішну душу. Били до безпам’яті. Прийшов до тями у карцері через шість днів і зрозумів, що ще живий. Коло мене лежало шість незачеплених порцій хліба і цукру, які наглядачка приносила в камеру щодня.

– Як думаєте, що врятувало Вас від розстрілу?

– Я такі важкі часи прожив, що тільки Бог міг спасти. Хоча тоді якраз відмінили вищу міру й більше 25 літ не давали. Та й тоді вони не знали, що я причетний до Космачівського бою. А співпрацю пропонували стільки, скільки сидів. Зате коли приїжджаю у своє село, то не боюся людям в очі глянути.

Дружина від нього не відмовилася

На волю Мирослав Симчич вперше вийшов у 1963 році, просидівши 15 літ (десять йому «скостили»). Поїхав в індустріальне Запоріжжя, бо на Західну Україну дорога була закрита. Після кількамісячних поневірянь якось добився прописки і влаштувався на роботу на «Запоріжсталі». А ще зустрів свою Раю і в 42 роки вперше став татом (другий син Мирослав народився у 1971). Життя під постійним ковпаком КДБ важко назвати волею, але навіть на такій волі колишній сотенний УПА довго не затримався. Вже у 1968 році за ним приїхали «архангели» з КДБ Івано-Франківська. Цього разу Симчичу згадали все, і Космач теж. На новому слідстві він сам уперше дізнався, кого вони там розгромили у січні 1945-го. Знайшлися підставні свідки, і на Кривоноса стали валити усе. Пропонували публічно покаятися і зізнатися у тому, що йому «шили». Він не погодився. І знов загримів у тюрму – аж до 1985-го.

Мирослав СИМЧИЧ з дружиною

Радянська каральна машина робила усе можливе, аби політв’язня Симчича перетворити на звичайного зека, додаючи до його політичних статей побутові. Із сотенного УПА треба було зробити кримінального злочинця, щоб переконати захід, що в СРСР політичні в’язні так довго не сидять. У тюрмах доля звела Кривоноса з українськими патріотами-шестидесятниками – Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Валерієм Марченком. Останній зумів передати на захід лист Симчича, написаний ним Генсекретарю ЦК КПРС Леоніду Брежнєву. У ньому він описав весь свій шлях і те, як поводяться у радянських тюрмах з політв’язнями. Цей лист був надрукований у німецькому журналі «Шпігель». І знову допити КДБ: хто і як його передав? Погрожували ще десятьма роками ув’язнення. «Я вже тридцять відсидів, то ще й десять відсиджу», – сказав полковнику, який приїхав його розробляти. Дуже хотіли, щоб дружина Мирослава Васильовича написала спростування. Вона ж не зробили цього і ніколи від нього не відмовлялася.

«Шкодую, що замало москалів убив»

У 1985 році останні місяці свого терміну Мирослав Симчич відбував в Макортове Дніпропетровської області, де уранові руди і ні пташки не літають, ні рослинка не росте. У нього заболіла голова, і він пішов у медчастину попросити пігулку. Вертається – стоять два наглядачі і ніж з-під його матраца виймають. Підкинули й арештували, запроторивши на 12 діб у карцер. Такий «подарунок» на прощання влаштували «бешенному деду». А то рання весна була, вже відключили опалення. Кинули в камеру, де вікно розбите і сніг залітає. Роздягли, дали тонесеньку спідню білизну і штани з піджаком. Нари на кілька годин відкидали, щоб можна було сидіти чи лежати, але холод був такий, що не всидиш. Ляжеш – задубієш. Так і простояв 12 діб. Ноги опухли так, що штани довелося порозривати, бо не поміщалися. Вийшов звідтіля – шкіра і кості. У тюрму потрапив 25-річним парубком, а вийшов 62-річним дідом. Iз собою на волю взяв лише наволочку з тюремної подушки, у яку склав листи дружини. Їх вона досі зберігає…

– Помилування не просили? – питаю у Мирослава Васильовича.

– Ніколи. І не буду. Помилувати не просив, не каявся, яким був – таким остався. І помру без просьби.

– І ні про що не шкодуєте?

– Абсолютно. Шкодую про те, що замало москалів убив. Усе надіявся, що мені стане трохи краще, і я таки поїду на Донбас. Бо я хороший кулеметник. Думав, сяду за кулемет і ще щось зроблю для України. Але без палиці я вже й хати не перейду…

Ніна РОМАНЮК

P.S. На основі споминів і розповідей Мирослава Симчича письменник з Коломиї Михайло Андрусяк написав трилогію про УПА, яка у 2010 році була удостоєна Шевченківської премії («Брати грому», «Брати вогню», «Брати просторів»). А у січні цього року ЗМІ повідомили, що 3 січня Петро Порошенко підписав указ про присвоєння Симчичу Героя України. Мирослава Васильовича всі щиро вітали й чекали, коли ж вручать йому зірку героя. Так і не дочекалися, хоч перед виборами Петро Олексійович кілька разів приїздив до Коломиї. Чи не відважився підписати указ, чи відкликав. Бояться, напевне, ще й досі. Прислали Симчичу натомість орден Свободи.


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися