Під час війни у країні багато героїв. Наші воїни захищають свою землю та народ і кожен їхній день наповнений відчайдушністю та героїзмом. А в мирний час, щоб людину так назвали, треба зробити щось неймовірне. У 80-х роках минулого століття весь союз дізнався про Героя – простого вчителя з невеличкого селища Іваничі на Волині Юрія Лелюкова.
З дитинства мріяв стати військовим
Юрій був єдиним сином у сім’ї військового та вчительки молодших класів. Вони жили у селі Заболотці тоді Іваничівського району. Дивлячись на тата, Юра з дитинства теж мріяв бути військовим. Про це знали всі: і однокласники, і педагоги. У навчанні був старанним, відповідальним. Колишня вчителька географії Катерина Левицька пригадує:
– Юра усім цікавився, любив досліджувати довколишні місцини. Тато йому показував, де окопи колись були, дзоти стояли. Коли ми з учнями ходили у походи, то Юра все це нам розповідав. Любив географію. Якось з хлопцями взявся сперечатися, де найвища гірська вершина світу: в Індії чи Китаї. Мене попросили вирішити їхню суперечку, і я розповіла, що є така невеличка країна Непал. А Еверест – найвища вершина земної кулі, розташована в Гімалаях на кордоні Китаю і Непалу. Діти зразу взялися сміятися: «О, Юра, то ти ще туди поїдеш!»
Хлопець мріяв вступити у військове училище аж у москву. Однак з першого разу не вдалося. Пішов працювати на Іваничівський цукровий завод. Наступного року знову поїхав складати іспити, бо готувався з подвійним завзяттям. І таки став курсантом московського вищого училища прикордонних військ. Для хлопця з глибинки це було великим досягненням. Юрієм гордилися не лишень батьки, а й сусіди. Деякі досі пам’ятають молодого курсанта у військовій формі, коли приїжджав у відпустку і гостинці зі столиці союзу привозив. Після закінчення служив у Туркменістані. Там дружину Ларису знайшов. З нею і повернувся на Волинь. Ростили двоє діток – донечку Олесю та сина Юрія. Звичайна сім’я з буденними радощами та клопотами. Жили у мирний час, і ніщо не віщувало біди.
Помінявся з учителем фізики
– Юрій Миколайович дуже любив учнів, і вони всі до нього тягнулися, – переповідає слова колег директорка Іваничівського ліцею №2 імені Юрія Лелюкова Олеся Лобода. – Того страшного дня уроку початкової військової підготовки не мало бути, а фізика. Проте вчитель, який викладав цей предмет, попросив замінити заняття, бо мусив їхати на якісь важливі партійні збори. В одному класі зібралися учні 10-А і 10-Б. Тема уроку: принцип дії ручної гранати. Біля вчителя три муляжі, які надав військкомат для занять. Спочатку Юрій Миколайович розповідав теорію. Усі слухали, затамувавши подих. Адже він, як колишній військовий, знав про зброю не з книжок. Не говорив завченими фразами, а просто і цікаво. «Чим бойова граната відрізняється від учбової?» – запитав і сам дав відповідь: «Якщо висмикнути кільце, то почуємо легеньке клацання і піде димок». «А як зараз появиться дим?» – пожартував хтось із хлопчаків. Ніхто й припустити не міг, що таке може статися. Тому вчитель спокійно взяв учбову гранату. Важко уявити, що відбувалось у нього в голові, коли почув характерний страшний звук…
Як колишній прикордонник, він знав, що має у розпорядженні не більше чотирьох секунд. Ви уявіть, які думки можуть виникнути за якихось чотири секунди?! Хтось навіть не встигне моргнути, а молодий вчитель блискавично зорієнтувався. Перша секунда: «Треба рятувати дітей». Друга: «Викинути гранату на подвір’я». Третя: кинувся до вікна, а там, тримаючись за руки, до їдальні йшли молодші школярі. Четверта… Вибір був зроблений. Єдиний! Іншого він не бачив… Вчитель зігнувся в куточку, а гранату заховав під живіт. Пролунав оглушливий вибух. Полетіло скло з вікон, шкільний журнал викинуло на вулицю, посипалася штукатурка. Налякані учні побачили кров на собі і не звернули спочатку уваги на Юрія Миколайовича… На його понівечене тіло. Всі кинулись у коридор, а до них уже бігли стривожені вчителі.
Колишнім учням і досі боляче згадувати той урок
Ніхто не розумів, що сталося. Жах, паніка… Коли повідомили рідним, вони не могли повірити, що Юра загинув. І хоч ціною його життя були врятовані діти, їхнє горе від того не стало меншим. Буквально за кілька годин з Києва примчала перевірка. Це було ЧП на всю країну! На місці зробили винними директора школи та вчителя фізики. А чи покарали тих, через чию безвідповідальність сталася така трагедія? Місцеві толком і не знають. Колись просочилася інформація про посадовця, який передавав військовий учбовий матеріал, мовляв, «скоропостіжно скончался», а як і чому, ніхто не написав. Після перевірки навчальних закладів такі бойові гранати виявили ще у чотирнадцяти школах. Та чи на Волині, чи в інших регіонах, тепер дізнатися неможливо. Страшно навіть уявити, що школи могли стати могилою! Тоді на місці все зам’яли, і так би й ніхто не дізнався про героїчний подвиг Лелюкова, якби не стаття про нього у газеті «Комсомольська правда». Журналіст Ігор Морозов навіть жив у сім’ї загиблого і написав його героїчну історію. Це був інформаційний вибух на весь союз! І лише після розголосу Юрія Лелюкова у 1985 році нагородили посмертно орденом «Знак пошани».
– Ми довгий час зберігали в школі листи з усього союзу, – продовжує Олеся Тарасівна. – Писали в основному підлітки і дякували за подвиг. Казали, що хочуть бути схожими на нашого вчителя. Щороку 29 листопада проводимо зустрічі, щоб наші учні не забували Героя. Для рідних це болюча тема. Донька Олеся іноді приходила і ділилася спогадами про тата. Вчителі, які тоді працювали, казали, що осколками поранило 16 дітей. Одна з учениць, яка сиділа на першій парті, розповідає, що й досі він є в її тілі. А жах від пережитого назавжди засів у душі кожного. Тому й не дуже хочуть згадувати цей урок. І час не стирає болю. Хоча всі 29 листопада дякують Юрію Миколайовичу. «Завдяки йому ми змогли дожити до сивини», – наголосив один із учнів.
Пророцтво циганки збулося
Дружина Лариса і досі живе в Іваничах. Догледіла свекрів, провела їх в останню путь. Син Юрій нині воює на передовій. Він теж герой, бо не втік, не заховався, а пішов боронити рідну землю. Донька Олеся, хоч і перебуває в Польщі, але знайшла можливість розповісти про тата:
– Для мене він назавжди залишиться усміхненим та веселим. Постійно грався, розказував цікаві історії. Футбол любив і мене вчив м’яч копати. Ніколи ні з ким не сварився. Мені було сім років, як він загинув. Вже тепер пригадую, як вдома бабуся наша казала, що коли вчився у москві, циганка йому нагадала, що не доживе до 35-ти. Він боявся цієї дати. Так і сталося: загинув у 35.
Про Юрія Лелюкова знає кожна дитина у школі, яку назвали в його честь. Тут є куточок його пам’яті. Іваничівці шанобливо згадують земляка, а от політики різних рангів люблять спекулювати на його імені. Якось перед виборами до селища навіть приїжджав колаборант Ілля Кива. Толком і двох слів про подвиг Лелюкова не міг зліпити, зате брався вихвалятися, що у разі перемоги його партійка доб’ється, щоб Лелюкову присвоїли звання Героя України посмертно.
Час летить… Змінюються президенти, партії і депутати, але й досі ніхто не виконав обіцяного. Лишень у документальних фільмах та серцях своїх односельців живе Юрій Лелюков як Герой!
Руслана СУЛІК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!