Убивць у погонах досі не покарано
Час летить дуже швидко. Здається, ніби вчора країна в німому оціпенінні дивилася в прямому ефірі, як у центрі столиці європейської держави люди у формі розстрілюють беззбройних протестувальників. Вони бігли по вулиці Інститутській, прикриваючись лише дерев’яними щитами, і падали, немов підкошені. До них підбігали інші, відтягували і йшли вперед, назустріч кулям. Лише 20 лютого 2014 року розстріляли 48 осіб. Тоді світ зригнувся від цих кадрів, у це важко було повірити. Коли у Михайлівському Золотоверхому соборі хлопців відспівували, прилетіло багато пташок і своїм співом заглушили церковний дзвін. От і назвали їх «Небесною Сотнею». Над країною полинуло тужливе «Плине кача…» Всього за дні Революції Гідності полягло 107 людей. Чи не в кожну область привезли труни з Майдану. 10 років тому нам здавалося, що не може вже бути нічого страшнішого. Якими ж ми були наївними…
Напередодні арештів беркути втекли до росії
У тому вогняному лютому майданівці перемогли – беркутівці відступили, Янукович зі своїми сатрапами втік. Десятки тисяч людей зі сльозами на очах стояли обабіч вулиць міст і сіл, зустрічаючи труни з Майдану, і вигукували: «Герої не вмирають!»
У перші дні після розстрілу «Небесної Сотні» здавалося, що вбивць покарають неодмінно. Адже найвищі посади у країні, зокрема, у правоохоронних органах, зайняли люди, які прийшли з Майдану. Та минуло 10 років. Система зробила все, щоб вбивці із розстрільної чорної роти «Беркуту» не понесли покарання. На лаві підсудних опинилося лише п’ять колишніх беркутівців. Слідство підозрювало 26 правоохоронців, які були 20 лютого 2014 року на Інститутській зі зброєю. Адвокати родин «Небесної Сотні» наголошували, що правоохоронці знали прізвища фігурантів ще 2014-го, але не затримували їх. Коли все ж наважилися, напередодні арештів 20 силовиків з командиром київського «Беркуту» Сергієм Кусюком утекли до росії. Судові засідання перетворилися на справжнє пекло для родичів «Небесної Сотні».
– Як тільки ті суди почалися, ми туди їздили, а потім майже перестали. Це дуже важко винести морально, – розповідає Тетяна Чубарик, сестра Едуарда Гриневича із села Деревок Любешівської громади Волині. – У мене в очах сльози стояли, коли тільки думала, що там, у залі, сидить вбивця мого брата! Він стріляв Едіку в голову! Невже не бачив, що зброї у нього не було? Вони нагло дивилися в очі матерів, і ніхто не просив пробачення! Тільки посміхалися: «А чого він туди поїхав, гроші хотів заробити?» Господи, та які гроші?! Едік, щоб поїхати до Києва, позичив їх у нашої старенької бабусі! На Майдан не за грішми їхали, а хотіли, щоб наше життя змінилося!
Заради кращого життя Едуард Гриневич у найважчі години для Майдану стояв під крижаною водою, якою протестувальників поливали міліціонери. Але не відступив ні кроку назад. Хто стріляв в Едіка – його родина і досі точно не знає. Таня каже, що спочатку думали, що то були Аброськін чи Зінченко. Тепер більше дотримуються версії, що стріляв їхній командир Садовник. Той самий, якого звільнили із зали суду під домашній арешт. І який під носом поліції втік з України.
Усі чекали вироку, а вбивць обміняли
Двоюрідна сестра Сергія Байдовського із Нововолинська Олена Стрельбіцька розповіла, що для їхньої родини, як і для всіх, страшним ударом було те, що у грудні 2019-го підсудних беркутівців обміняли. А по суті, просто відпустили у росію.
– У кінці грудня 2019 року ми чекали вироку. Здавалося, він ось-ось мав бути. Ми пройшли через десятки судових засідань. Це було пекло. Беркути, їхні адвокати поводили себе нахабно. Кожного засідання дивилися відео, де хто стояв, де хто був. Дивитися нескінченну кількість разів те, як убивають твого сина, брата, чоловіка… Дуже важко. І от після того всього ми дізнаємося, що вбивць відпускають. Родини загиблих писали листи, пікетували офіс президента. З нами не спілкувалися. Ніхто навіть не вийшов і нічого не пояснив, – зазначила Олена. – Ми знаємо, хто вбив Сергія. З його тіла вийняли кулю. Доведено, що стріляв Павло Аброськін. Це той, якого відпустили у росію. Такі докази були не у всіх. Місце його перебування, як і Янішевського та Зінченка, невідоме. Не виключаю, що вони зараз воюють проти наших хлопців. А те, що їм винесли вирок заочно… Це нічого не вартує. Одна із найголовніших вимог Майдану – правосуддя. По ньому черговий раз потопталися.
Сергій Байдовський на Майдан їздив постійно. Був одним з перших, кому вдалося пробитися на підмогу і 20 лютого. Він пробув на барикадах усього кілька годин. Одна з останніх цитат на його сторінці в соцмережі – це слова Левка Лук’яненка: «Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе».
Серед відчайдухів, хто 20 лютого кинувся в атаку на Жовтневий палац, був і лучанин Василь Мойсей. Найкращі та найсміливіші видерлися нагору, і в них полетіли кулі. Важко пораненого Василя, якого у «Волинській січі» називали «Друг Крук», витягнув з-під обстрілів його товариш «Звіробій» – Сергій Мерчук (сьогодні – головний патрульний Рівного). Василя доправили у 17-у київську лікарню, де він і помер від рани у грудях. Хлопця не врятував бронежилет, куля пробила навіть натільний хрестик.
«Ці хлопчики ішли без зброї, а на них полювали, як на дичину»
Іван Тарасюк із села Залісоче Олицької громади на Майдан вперше вирушив 18 лютого, коли було вже відомо про перших загиблих. Перед тим подзвонив татові, просив нічого не казати мамі: «Я там побуду три дні й повернуся у суботу», – переконував тата. Хлопець дотримав слова і повернувся до рідної хати у село Залісоче Ківерцівського району в суботу, 22 лютого, одним з Героїв Небесної сотні. Іван Тарасюк загинув 20 лютого одним з перших о 9-й годині 10 хвилин. Його вбивця не дав йому шансу вижити: куля снайпера влучила у сонну артерію. Сотні тисяч людей дивилися в інтернеті на фото молодих хлопців, яких так жорстоко і безжально вбили. Серед них була й Ірина Тарасюк. Так вона побачила свого Іванка, свою єдину дитину. «Вони ж, ці хлопчики, ішли без зброї, а на них полювали, як на дичину. Хай би в руки, ноги стріляли. Навіщо ж життя відбирати було?» – з болем запитував Микола Ігорович Тарасюк, тато Івана. У перші місяці після його вбивства батьки хотіли тільки одного – щоб убивці їхнього сина були покарані й судили їх у Гаазі. Те, що і через 10 років ніхто не покараний, боляче усвідомлювати.
– Мого Івана вбив снайпер, який сидів на Жовтневому. Хто він, звідки – слідство не показало. Коли обмінювали тих, кого змогли затримати – ні в кого з нас не питали. Ми ж казали: спочатку хай суд винесе вирок, а тоді бери на обмін! Взяли і просто так відпустили! – не може змиритися Микола Ігорович. Каже, що не знає, хто стріляв у його Іванка. Правоохоронці сказали, що куля зрикошетила, мідну частину оболонки зняло. У сонній артерії застряг лише свинець. Тому ім’я вбивці його єдиного 21-річного сина, як і багатьох інших хлопців, навряд чи назвуть.
Батьки один за одним відлітають до синів на небо
Нагадаємо, що в жовтні 2023-го року Святошинський районний суд Києва виніс вироки п’ятьом беркутівцям, яких звинуватили у розстрілі майданівців на Інститутській 20 лютого 2014 року («Вісник+К» про це писав). Їх судили заочно. Заступник командира полку Олег Янішевський отримав довічне, Павла Аброськіна та Сергія Зінченка засудили до 15 років. Свій «термін» по закону Савченко вони вже майже відбули. Хоч і без того чотири роки знаходяться на свободі у росії. Тамтура та Маринченко, які після обміну повернулися в Україну, взагалі отримали виправдальні вироки. Такі рішення надзвичайно обурили родини Героїв «Небесної Сотні». Довгий час громадську організацію з такою назвою очолював Володимир Бондарчук. Його тата Сергія, вчителя зі Старокостянтинова Хмельницької області куля снайпера наздогнала вранці 20 лютого, коли він виносив поранених хлопців біля Жовтневого палацу. Нині Володимир служить у ЗСУ.
– Родини подали апеляцію на те рішення суду. Ми всі його вважаємо несправедливим, – сказав Володимир Бондарчук «Віснику+К». – Якщо чесно, вже ні на що не сподіваємось. Тим більше, що ходити на суди так, як раніше, не випадає. Діти, брати, сини загиблих сьогодні під час війни мають інші справи – хто волонтерить, хто служить у ЗСУ.
Багато батьків Героїв «Небесної Сотні» взагалі не дочекалися ніякого вироку – майже 20 із них уже зустрілися зі своїми синами-янголами. Їхні серця не витримали, і вони передчасно пішли з життя, так і не дочекавшись справедливого земного суду над вбивцями своїх дітей. А живі кажуть, що вже і не сподіваються його дочекатися.
– Я вірив у правосуддя до 2019 року, – чесно зізнався Микола Тарасюк. – Зараз все більше переконуюся, що винних у вбивствах беззбройних людей на Майдані не покарають. Тепер розумію: щоб відбувся справедливий суд, треба було, щоб слідство проводили незалежні міжнародні слідчі. Бо вбивць на Майдан послали люди, які знаходилися на найвищих державних посадах. Тому у подальшому держава зробила все, щоб вони уникнули покарання. Ворон ворону око не виклює.
Коли цими днями підете до храму, поставте свічки за упокій тих, хто пішов назустріч кулям заради кращої долі країни. Вони вірили, що її можна змінити.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!