Ця історія про українця Володимира Кондрата, який все життя мешкав у селі Бубнище Болехівської громади у Карпатах, недалеко від знаменитих скель Довбуша. Він одружився зі своєю однокласницею Марією, народили з нею дев’ятьох діточок, звели будинок. А коли ворог став бомбити міста і села рідної країни, не задумуючись, взяв до рук зброю.
Після смерті «приходив» колихати доню
Володимир Кондрат завжди хотів, щоб у його домі звучав дитячий сміх. Бо сам виріс у багатодітній сім’ї, їх у тата й мами було семеро братів і сестер.
– Він був шостою дитиною в сім’ї. Завжди такий доброзичливий, щирий. Старався всім робити добре, всіх підтримував. Він ліпше діяв, ніж говорив. Знав: треба зробити – зробив, треба допомогти – допоміг, – з теплотою згадує брата сестра Світлана.
Вдова Марія і через місяць після похорону не може прийти до тями. Каже, не має права розкисати і бути слабкою – треба ж їхніх з Володею діточок на ноги поставити. Скільки себе пам’ятає Марія, він завжди був поруч. Вони народилися в один рік з різницею у десять днів. Разом пішли до першого класу, у якийсь рік навіть сиділи за однією партою. У шкільних стінах і зародилося перше почуття, кохання, яке зуміли пронести крізь роки. Одружилися Марія й Володимир після його служби в армії. Обом було по 20 літ. Мрії, каже пані Марія, були звичайні, такі, як у всіх – збудувати будинок, який би був наповнений дитячим сміхом.
– Свою стару хатину майже у центрі села і землю Володимирові заповів його сліпий вуйко, – розповіла Марія. – До неї ще стільки рук треба було докласти! А вони у мого Володі золоті. Все сам… Ніхто не помагав. Ми з ним удвох і добудовували, і перекривали…
Бог благословив подружжя Кондратів сімома синочками і двома донечками. Володимир був дуже добрим батьком. Завжди привозив дітям гостинці. Особливо балував найменшу донечку – дворічну Софійку.
– У нас же в основному хлопці. Старшій вже 18. А мала для нього була потіхою, – усміхається Марія. – Називав її не інакше, як «моя принцеса». Вона його пам’ятає. Дивиться на фото і лепече: «Татко приїде, ляльку привезе». Він їй обіцяв, як на війну йшов… Вона у нас в люльці підвісній виросла. Часто вночі її Володя колихав. Коли загинув, я малу біля себе спати ложила. А люлька серед ночі скрипіла і гойдалася… Якось сама по собі. Ніби він приходив доню колихати. Дуже лячно нам було ночувати з дітьми у хаті. Але минуло дев’ять днів від смерті – і люлька перестала сама гойдатися… Видно, полетіла душа…
Пішов на фронт добровольцем
Велика війна застала Володимира Кондрата у Києві на заробітках. Марія каже, що першим його поривом було лишитися і стати до лав захисників столиці. Та все ж їй вдалося вмовити чоловіка приїхати додому – невідомість лякала, а у неї на руках було шестеро малих дітей. Троє старших так-сяк могли самі собі раду дати. Хоч їхньому первістку того року було лише 21. А другий син, теж Володя, у 19 літ підписав контракт і став до лав ЗСУ.
– Коли чоловік вернувся, йому дали повістку, – розповіла вдова. – У ті дні ніхто не зважив, що у нього семеро неповнолітніх дітей. А він не відмовився і особливо про те не говорив.
Тяжко було Марії. Чоловік, син, брат – усі воюють. А вона вдома діткам і за маму, і за тата. А коли випадала вільна хвилина – молилася, щоб живими вернулися.
– У нас родина така, коли треба – ніхто за спинами жінок і дітей не ховається. Мій дідо у Другу світову в партизанці був, з москалями боровся. Помер молодим. Баба розказували, що здоров’я у лісі втратив, – повідала частинку родинної історії Марія. – От і брат вже відвоювався – руки не має, зараз лікується. А Володя… У березні ж його демобілізували як багатодітного батька. Він прийшов додому, зробив ще навіса біля хати. А потім сказав, що не може вдома сидіти, коли його хлопці там. Він у мене командиром відділення спеціального призначення був. От і пішов другий раз добровольцем.
Володимир Кондрат міг цього і не робити, як, до речі, багато хто із чоловіків. Повиїжджали зі своїми сім’ями за кордон, живуть на соціальну допомогу і кажуть: «Ми рятуємо своїх дітей». Володимир вибрав інший шлях. Він взяв до рук зброю, щоб її не брали його сини. Щоб вони могли вільно жити не по закордонах, а на своїй рідній землі.
Старший сержант Володимир Кондрат загинув 27 липня на сході України, де точаться важкі бої. Свій останній бій він прийняв у районі населеного пункту Ямпіль Краматорського району Донецької області. Внаслідок артилерійських обстрілів боєць загинув від поранень, несумісних із життям. Коли він востаннє повертався додому, його Марія з дітьми вийшла зустрічати на край села. Останню ніч солдат заночував у рідній хаті, яку не встиг довести до ладу так, як хотів. Не встиг зробити весілля хоча б одному зі своїх дітей, як мріяв. Ніколи вже не візьме на руки своїх онуків… Друзі, знайомі, односельці і велика родина прийшли віддати останню шану Герою. Над труною, як птахи, побивалися восьмеро його діток. Син Володя ж не зміг приїхати з фронту, аби провести тата в останню путь.
Сьогодні вдові Володимира Кондрата важко. Більше місяця минуло від його загибелі. А вона ще оформляє документи, аби діти могли отримувати виплати. А їсти ж вони хочуть щодня. Надто неповоротка наша бюрократична машина. Та Марія не скаржиться. Хоче одного – щоб війна скінчилася, москалі залишили нашу землю і додому з перемогою повернувся син.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!