22 січня Петру Федоровичу Приймачуку виповнилося 100 років. Це найстаріший чоловік у районі, його знають в усій окрузі. Адже майже півжиття віддав роботі зв’язківця. Його раціоналізаторський винахід кігтів для роботи на залізобетонних опорах запустили у масове виробництво в Союзі – ними користуються й до сьогодні. Дід Петро механік, швець, кушнір, музикант, співак – словом, майстер на всі руки. До того ж має прекрасну пам’ять і розповідати про життя, починаючи ще з часів Польщі, може цілими днями.  

 

Дід Петро жвавий, непосидючий. І нині, у свої 100 літ, не сидить склавши руки. Ремонтує велосипеди, мопедом по Ратному проїде, по гриби піде, риби наловить. Може і за машинку швейну сісти: штани собі підрубить, наточить, якщо вузькі. Ще й має свій бізнес – виготовляє випрямлячі для підзарядки акумуляторів. 

– Я кожен день у майстерні, щось там паяю, ремонтую, – без цього не можу прожити ані дня, – розповідає дід Петро. – Колись двері в хаті не закривались: і мотоцикли, і велосипеди, радіоприймачі, телевізори, швейні машини та годинники – все, що приносили, ремонтував. Ще й навіть зараз дехто прийде і просить зробити. А то геть недавно один чоловік пропонував, щоб я лагодив велосипеди старі й буде мені платити по сто гривень за один. Та я відмовився – вже ж таки старий. 

10 класів закінчив                 у 50 – разом з дочкою

– Родом я з Щедрогора. Батьки дуже бідно жили. Хоча батько грамотним був, сім класів церковно-приходської школи закінчив, але документів ніяких про це не мав. Видали йому документ на різальній дошці, на якій все стерти можна було. А дід Карпо, батьків тато, ще за царя освіту здобув –  отримав письмову нагороду за успішність з гербовою печаткою і червоною стрічкою, яку скріпила сургучна печать, – я її ще пробував лизати, бо думав, що солодка… Дід ветеринарним лікарем трудився – худобу з усієї округи лікував. Церковним старостою був, опісля, ще до війни, старостою села. 

– А Ви яку освіту маєте?

– Майже п’ять класів польської школи, а потім заочно сім класів закінчив. Пізніше, вже у п’ятдесят літ, скінчив десять класів у вечірній школі, в один рік разом зі старшою дочкою. 

Обшивав людей                       і за поляків, і за німців

– Прочитав якось оголошення про набір учнів до школи в Пінську. Надумав учитися. Пам’ятаю, ішов у постолах до Каменя-Каширського, це у 1937 році,  батько мене проводив, там купили дешеві черевики, то, поки добрався до Пінська, вони майже зносились. У школі були курси агрономів, бухгалтерів, садівників і бджолярів. А ціна за науку – 50 злотих і 50 – за інтернат, за харчі. Це тоді, коли корова 70 злотих вартувала! А батьки мали одну корову, теличку і коника на той час. То де ж ті гроші візьмеш?! Прийшов воєвода в школу, а я йому й кажу, що немає за що вчитися. Він побачив, що черевики у мене розлазяться, погладив по голові й мовив: «Нічого, дитино, вчися!». Після того до батьків приїхали з перевіркою, чи й насправді не мають вони можливості платити за мою науку. Закінчив курси бджільництва. Була у нас група, яка вчилась шити кожушки, пальта і виробляти шкіри. Які ми кожушки гарні шили для жінок! Коміри з гусячого пір’я, яке фарбували у червоний колір, а фарбу з Франції завозили! Ох, і гарні! Коли вивчився, прийшов лист до батьків, що школа рекомендує мене на навчання в приватну гімназію, ціна – 100 злотих у місяць. Тож, зрозуміло, я й не поїхав.

– Наука у Пінську пригодилась?

– О, пригодилась. Як прийшов додому, то обшивав людей і з нашого села, і з сусідніх. Хороший заробіток мав за вичинку шкіри і пошиття кожуха – заробляв п’ять хлібин, а витрачав на це п’ять вечорів, при німцях то два пуди жита брав. Бджільництвом майже не займався, але ще до війни вулики виготовляв, мав два власних, пасіки ніколи великої не було. У мене любов інша, до заліза… 

– Петре Федоровичу, розкажіть, як пройшли воєнні роки? 

– Ні, на війні не був. Правда, у 1944 році мене забирали. А коли в Ратному у військкоматі дізнались про мої можливості, залишили на радіовузлі працювати, навіть бронь дали від армії. У військовому білеті записано, що я спеціаліст з ремонту і збереження радіоапаратури, радіомайстер радіостанцій малої потужності. Потім працював у промкомбінаті, робив мотора до млина, якого привезли геть спаленого, але хорошого, потужного. Ми і мотора зробили, і електрику запустили, якраз перед Жовтневими святами. Два кілограми м’яса тоді заробив! Це був перший млин, який працював на газогенераторі, на дровах… У 1949-му після закінчення школи механізації прийшов на роботу в Ратнівський вузол зв’язку. Телефони спершу тільки у начальства були. За моєї участі в Ратнівському та Камінь-Каширському районах побудували тринадцять радіовузлів. Був станційним монтером четвертого розряду, електромонтером з обслуговування електроустановок. На пенсії ще п’ятнадцять років працював. 

Ніколи не курив,             у міру пив

– Петре Федоровичу, чула, що кігті для монтерської роботи на залізобетонних опорах – то ваш винахід.

– Так. У 1965 році мав почесну грамоту за раціоналізаторську роботу з виготовлень монтерських кігтів. Ця конструкція була прийнята для масового виробництва. Мій винахід у 1968 році представили на Виставці досягнень народного господарства в Москві, і я був її учасником. За розробку мав 300 карбованців, то добавив трохи і купив мотоцикл «Восход». Хотілось тоді встановити авторство на винахід, та, як взявся, зрозумів, що це велика морока, і облишив затію. Багато й інших маю раціоналізаторських виробів, що стосуються роботи зв’язківця і не тільки.

Петро Приймачук отримав багато різних грамот. Нагороджений нагрудним знаком «50 років Волинського радіо». А ще він власник двох трудових книжок – не через те, що часто міняв роботу, а тому, що записи про нагороди за працю не вмістилися в одній.

– У чому ж секрет вашого довголіття?

– Я ніколи не курив, навіть у роті сигарети не мав. Пити пив, але в міру. Перший раз випив сто грамів у 1943 році, могорич від одного чоловіка мав такий. Ніколи ні з ким не сварився і не сердився.  Я постійно в русі…