Будувати хату підказує... покійний чоловікЗгорьовані мама та дружина Олександра ДЕРКАЧА

Будувати хату підказує... покійний чоловік

Волинь

Боєць АТО Олександр Деркач загинув, коли повертався додому у відпустку

Минуло два роки, відколи бійця АТО Олександра Деркача проводжало в останню путь село Довжиця Маневицького району. Час не заліковує душевний біль, не гоїться рана на серці у рідних. Вони не можуть змиритися з важкою втратою, не вірять, що Саші уже немає на світі. Це їм підказують суперечливі факти про його смерть, слова ворожок, які одностайно твердять, що чоловік живий, а також пророчі сни, в яких покійники кажуть: на тому світі його нема.

«Будеш моєю жінкою?» – сказав, коли вперше побачив

–  Я не вірю в його смерть… Не вірю… Він мав би викрутитися…

Вдова Олена молоденька, худенька, змучена душевними стражданнями. Старається тримати себе в руках, але, як тільки мова заходить про її Сашу, з очей безупинно ллються гіркі сльози, вона не може стримати свого плачу і ледь чутно шепоче: «Мені так важко без нього…» Заспокоївшись, запрошує до оселі. Це величезний двоповерховий будинок, у який ще треба вкласти багато сил і грошей.

– Такий хотів будувати Саша. Важко мені, бо маю хазяйство, гектар землі. Свекри дуже мені помагають.

Як саме будувати дім – Лєні підказує у снах Саша. «Перероби, не так зводиш», – каже, вказуючи на недоліки. «Не буду, – впирається дружина. – Якби ти знав, як то трудно». – «А знаєш, як буде важко все переробляти, коли я вернуся?» Лєна прокидається і, зібравшись із силами, робить так, як просить у снах її Саша. У душі сподівається, що чоловік повернеться. Надто добрим він був у житті. Люблячим і турботливим чоловіком, хорошим, дбайливим батьком. Прожили разом щасливо всього два роки. А починалося все так романтично і безхмарно…

– Я працювала у кафе в Маневичах. Одного літнього дня зайшов гарний чорнявий хлопець, випив квасу і сказав: «Правда, ти будеш моєю жінкою?» – при цих приємних спогадах Лєна посміхається. – Посміялися, пожартували та й розійшлися. Навіть не познайомились. Аж через цілий рік, що вже й забула про той випадок, чорнявий хлопець знову з’явився у кафе. «Ну що, ти вийшла заміж?» – питає. «Ні, тебе чекала», – сміюся.

Пішов на війну, не задумуючись

З того дня почали зустрічатись. А не було Саші цілий рік, бо їздив на заробітки у Росію. Одружилися, стали знімати стареньку хату в чоловіковому селі Довжиця. І мріяли про свій будинок – Саша ще встиг заготувати ліс.

– Він був дуже хазяйським, толковим, – зі сльозами на очах згадує Лєна. – Коли мене повезли у роддом, поїхав і Саша. Ні на хвилину не відходив цілу добу. Дуже хотів сина, так зрадів, коли я народила хлопчика! – Лєнине обличчя аж світліє від спогадів. – Хотіли назвати Дмитром, але коли чоловік пішов його записувати, я подзвонила і сказала: нехай буде Сашею.

Молода сім’я жила у спокої, любові, турботі, аж раптом в життя ввірвалася війна. Той тяжкий день, який розлучив закоханих, 9 квітня 2014 року, Олена ніколи не забуде. Їй зателефонували з військкомату і повідомили, що чекають Олександра. Відразу подзвонила чоловікові, просила, щоб не йшов, бо повістки нема.

– Але Саша навіть чути про це не хотів: хто, як не він?! Був дуже принциповий. Сказав: «Якщо їх там не відіб’ємо, то прийдуть сюди і подушать усіх».

Село не зустрічало свого бійця

Не раз Олександру на фронт передавали з дому посилки. Форму, взуття, продукти. Але, як запевняє Олена, доходили лише… записки. Щоб не тривожити рідних, Саша ніколи не повідомляв, де перебуває. А тих гарячих точок, очевидно, було немало. Бо у трубці Лєна часто чула постріли.

– Телефонував більше вночі, коли мав час. Один раз такий засмучений сказав: «Якби ти знала, скільки за мою голову грошей дають». Що то значило – не признався. Іншого разу дзвонить – знову втомлений. Питаю, що сталося. «Хлопців закопували». – «Яких хлопців?» – «Всяких. І своїх, і тих. Їх все одно звідси ніхто не забере. Може, колись порозкопують».

Востаннє із Сашею рідні розмовляли 30 серпня 2014-го. Як і зазвичай, подзвонив серед ночі, сумний, змучений. Лєні зізнався, що знову обстрілювали. Вже майже попрощались, як раптом прокинувся дворічний синок Саша, схопив трубку і сказав: «Татку, бережись». Якими пророчими словами стало дитяче прохання! Поговоривши з дружиною, Олександр зателефонував ще до своєї мами. Вона дослівно пам’ятає ту розмову.

– Каже мені: «Я так втомився, хочу поспати». – «Спи, сину». Чую у трубку, що закутався у плащ. І більше нічого не говорив, заснув, а я слухаю і слухаю, як він посапує… – крізь сльози згадує Олена Олександрівна. – Ніби знала, що то останній раз… А потім телефон відключився.

Наступного дня зв’язку з ним більше не було. А ввечері Деркачів приголомшила жахлива звістка: Саша загинув. Згорьовану молоду дружину Лєну відливали водою, відкачували у лікарні, нещасна мама голосила на все село, здавалося, небо чує її тужливий плач, невтішно ридали тато, брати, сестри, рідня… Лише село мало поспівчувало тяжкому горю. 

– Було так обідно… – Лєні й досі боляче на душі. – Труну привезли додому. Інших загиблих бійців зустрічає все село, на колінах, з квітами. А до нас прийшли тільки родичі. І зараз у декого з односельчан одна мова, скільки нам грошей дали.

Вдова вирішила ховати його того ж дня, не залишати на ніч: «Хіба мало те тіло по кутках валялося?» Річ у тім, що труну з тілом Саші привезли у рідну Довжицю лише через два місяці після загибелі – 8 листопада.

Загинув 29 серпня, а дзвонив… 30 серпня

Родина й досі не вірить, що поховали свого Сашу. Аж надто багато суперечливих аргументів, про які розповідають і дружина, і мама.

Відразу після повідомлення про смерть рідний брат Іван Деркач їздив на впізнання. Спочатку у Дніпро, потім у Запоріжжя. І вжахнувся: замість їхнього Саші були шматки обгорілого м’яса. А у медичному висновку вказано: загинув при виконанні бойового завдання у Харцизькому районі, причина смерті – численні переломи кісток скелета, з ушкоджен  переломи кісток в обгорілих рештках?!» – це питання без відповіді ставить собі Лєна ось уже два роки. По-друге, у військовій довідці значиться, що загинув 29 серпня. А вдова і мама стверджують, що розмовляли з ним 30 серпня! По-третє, ДНК-експертиза, яку лише через півроку віддали на руки родині через суди, у відсотках не підтверджує, що це тіло Олександра Деркача. Зазначається, зокрема: «Деркач І. може бути біологічним братом по материнській лінії». Це формулювання найбільше непокоїть рідних: бо може і не бути біологічним братом?

І ще – очевидці розповідають зовсім інше про загибель Саші. Бійці, з якими у Волинському госпіталі зустрічалася Лєна, стверджували, що машина з 11 бійцями їхала з Андріївки Донецької області – хлопці були не на бойовому завданні, а поверталися додому у відпустку. Машина підірвалась. У кабіні було двоє, вони загинули відразу. Ще дев’ятеро сиділи в кузові. Вижили всі, крім Саші.

– Хлопці казали, що після вибуху стали розбігатися хто куди, – переповідає Лєна. – Сашу ні живого, ні мертвого не бачили.

«Бозя казала, що тато прийде», – повторює синок

Усі ці суперечливі факти дають родині надію на те, що поховали чужу людину. Тому не ставлять свічок за упокій, не замовляють поминальних служб, а моляться за здоров’я. Чіпляються за соломинку: шукали його в госпіталі серед тих бійців, які про себе нічого не пам’ятають, переказали гроші на дзвінки про інформацію, як виявилося, то були шахраї. А ще вказують на те, що Саша живий, віщі сни, пророцтва ворожок, а також… дивні слова чотирирічного сина. Коли привезли труну до хати, малий Саша сказав: «Тут лежить чужий дядя. А наш тато скоро прийде». Всі аж заніміли. Хлопчик не дозволяє класти квіти на Сашину могилу, бо там нема тата. І попросив зняти його фото з хреста. «Біла Бозя казала, що тато скоро вернеться», – постійно повторює.

– Мені Саша сниться кожного тижня по пару разів, – плаче Лєна. – Завжди живий. Сняться покійні баба з дідом, вони сердяться, коли я питаю, чи з ними Саша, кажуть, що його там нема. Недавно приснилося, що з монашкою розкладаю на могилах подарунки – йому не поклали. Раптом підпливли білі лебеді, і монашка сказала мені: не шукай свого лебедя, тут його нема. Саша сниться у наручниках, у ланцюгах, зв’язаний. Коли ми його хоронили, бабі приснилося, що вийшов на небо молодий місяць у цепах. І всі ворожки, як одна, по фотографіях кажуть: він живий, у полоні. Може, в Росії? Я жду і синові не кажу, що тато помер.

– Сниться і мені, але не так часто, – зажурено дивиться у вікно згорьована мама. – Приходить веселий, кличу до себе, говорить, але тільки хочу обняти – зникає. Я собі вірю: коли звільнять усіх хлопців з полону, останнім буде мій Саша…

Олена ПАВЛЮК, Волинська область

 

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

  • вул. Перемоги, 15, м. Луцьк
  • T 0 332 77 48 84, 0 332 77 49 85
  • Email:visnyk@visnyk.lutsk.ua

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×