Микола Шумік ще дитиною разом з матір’ю були вислані до Сибіру як сім’я ворога народу. Там ріс, учився і парубкував, але доля розпорядилася так, що другу половинку знайшов у рідному селі. Сам високий, статний, уподобав маленьку дрібненьку Валю. Видно, благословенний цей шлюб був на небесах, бо живе разом подружжя із села Старий Порицьк Іваничівського району майже шістдесят літ.
Тільки відчиняємо дерев’яну хвіртку, бачимо, що потрапили до справжніх господарів. Микола та Валентина Шуміки хоч і поважного віку, а про порядок дбають: подвір’я виметене-вичищене. У маленькій хатині причепурено. Усміхаються гостям білосніжні рушники, дихає теплом грубка. Бабуся Валя, зачувши про мету нашого приїзду, сміється: «Треба діда покликати, хай він вам розкаже». І не віриться, що наступного року Микола Сергійович відзначатиме вісімдесятиліття. Рокам не вдалося зігнути його додолу, пам’ять світла, раз у раз сипле жартами.
– Що там розповідати, не люблю я піаритися, – спочатку відмовляється чоловік. Та за хвилину поринає у спогади: – У 1945 році як визвали батька на допит, так він і додому не повернувся. Вислали на Сибір як куркуля. Через кілька днів прийшли до нас молодчики з автоматами і сказали збиратися. Сім’ю ворога народу виживали із села. Вже потім нам розказали, що тодішній власті хата наша приглянулася під бляхою – у ній клуб зробили. Мати зібрала нехитрі пожитки, мене за руку – і поїхали у невідомість. Мав вісім років, але добре пам’ятаю товарний вагон, набитий людьми, та овочесховище в Сибірі, там спочатку й жили. Потім переселенці будували бараки і туди перебралися. Дитинство і юність мої пройшли в Кемеровській області, посьолок Зіньково. Підріс, робив на пилорамі. Був футболістом та й інших видів спорту не цурався. Дуже хотів на шахту, бо там більше платили, але молодого такого не хтіли брати. Так минуло майже десять літ. Батько сидів у Мордовії, ми з ним ні разу не бачились. Аж у 1955 році його випустили.
Незабаром сім’я переїхала в Україну. Прихистила їх старша донька, яка була заміжня, тому й не спіткала її доля рідні. Два місяці всі тулились у маленькій хатині, а тоді взялися зводити свою. У ній і дотепер живуть Шуміки. Тут і весілля у 1959 році гуляли.
– Колись не було таких залицянь, як тепер, – по барах, – сміється чоловік. – Ходили у клуб на танці. На фермі з Валею бачилися, бо вона до телят замість матері ходила, а я за батька сторожував. Ось таке було кавалерування.
– Мені дядина пошила на весілля плаття. У двох цих кімнатах гості сиділи, – приєднується до розмови бабуся. – Легкових тоді не було, то до розпісу в сільську раду їхали на грузовику. Шкода, що фотографа тоді не знайшли і весільного знімка нема.
Музика – баян та бубон. Частували гостей самогоном, на столі були голубці, капуста, холодець. От тільки тарілок для кожного не ставили, обходилися спільними.
Не було тоді великих розкошів та пишних страв, але ж не це впливає на стосунки. Головне – любов, повага та взаєморозуміння. Це найбільша цінність у сім’ї. Через рік народився у Валі син, а чоловік про це дізнався з листа, бо ж відбував службу в армії. Прийшов через три роки додому, а хлопець уже говорить і гасає по подвір’ї. Подружжя трудилося весь вік у колгоспі, на пенсію вийшли. І все разом, вкупочці.
– Нам і сваритися не було коли, бо в колгоспі робота. Приходиш додому – то худоба, то город, то дитина, – додає бабуся Валя. – Бардзо п’яного я його не любила. А як тверезий, то до нього не було претензій. Все зробить, поможе. Ми й зара господарку невелику тримаємо. Города трошки, свині, кури. Бо в русі людина живе, не старіє.
Руслана ТАТАРИН, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!