Василь Коцура з Вишнева Любомльського району вже не один рік вишиває картини та ікони.
Любов до справи передалася йому у спадок від дідуся, - пише Район.Любомль.
«Чоловіча чи не чоловіча справа – усе це стереотипи, особливо в теперішній час. Вишивання – це звичайна математика плюс наполегливість, уважність, свого роду ювелірна робота. Виховує відповідальність і точність. Вимагає зосередженості. Вчить прораховувати багато кроків наперед. Розвиває творчу уяву при створенні нового орнаменту й, особливо, при самому вишитті», − каже Василь.
Класти перші намистинки його навчила сестра Надія близько п’яти років тому. Вона тоді приїхала в рідне село Штунь до мами та взялася за вишивання ікони. Хлопець дивився та дивувався як так гарно в неї виходить. Захотілося спробувати й самому. Надя розповіла та показала як правильно все робити, сказала, що найкраще розпочинати з невеликої за обсягом картини, щоб набити руку.
Першою іконою, яку Василь вишив був образ свого Ангела-охоронця. Не легко спочатку, але зрозумів що і до чого. Потім змережив святий оберіг для тата Анатолія, а для мами ікону Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Одну картину подарував бабусі, а ще дві – брату, який мешкає в Данії. Якось навіть вишив рушник, яким прикрасив власноруч створені образи.
«Всього маю 12 картин. Вже й дружину «підсадив» на цю справу, − сміється умілець. – За минулу зиму вона вишила п’ять ікон. Тож хобі у нас спільне».
Як знайомі дізнаються, що чоловік так вміло та спритно справляється, здавалося б, з жіночою роботою, то дивуються і не вірять. Спочатку, як мама Надія приносила ікони в церкву на освячення, то казали, що, певно, то вона вишила. Але з часом вже звикли, що й чоловіки чудово знаються на прекрасному.
«Як беру в руки нитку й голку, сідаю за улюблену справу, то час зупиняється. Люблю пізньою осінню або взимку, як всі польові роботи закінчені, увімкнути телевізор і мережити. Це заспокоює, вводить у задум, свого роду гіпноз. Тоді відпочиваю душею, наче всі проблеми та турботи відходять на задній план. Вишивання – це наркотик, спробувавши один раз, не можна зупинитися», − розповідає Вася.
А народився чоловік у селі Штунь в 1990 році. Закінчив місцеву школу та вступив у 2007 році в Горохівський коледж Львівського національного аграрного університету на спеціальність «Комерційна діяльність». У 2010 пішов у армію, а через рік, як повернувся, то влаштувався на роботу на АЗК «ОККО», де й працює нині.
Раніше чотири роки підряд брав відпустку та їздив у гості до брата Івана в Данію. Там поєднував відпочинок і роботу. Як з’являлася можливість підзаробити, то чому було не скористатися таким шансом. Працював Василь у теплицях, де вирощують квіти. Доглядав за ними: садив, поливав, підживлював, пакував для продажу. Як на вулиці було тепло, то працювали в полі, а як погана погода – під накриттям.
«Там люди простіше ставляться до життя. У нас, якщо хочеш побачити хто живе багатше, то подивися на будинок, в якому той живе: двоповерховий і паркан, що нічого й не побачиш. Там же, наприклад, в господаря теплиць, де я працював, такий самий дім, як і у всіх звичайних людей і авто не останньої моделі», − порівнює.
"Ми звикли, що вікна треба закривати шторами, бо раптом хтось йтиме дорогою і побачить тебе чи що в хаті маєш, а в Данії в оселях великі вікна, ніхто ні від кого не ховається, хіба що на ніч прикривають. А дороги до наших і рівняти не варто: значно кращі. Там холодніше, бо ближче до моря, а мій брат Ваня мешкає на острові Фꞌюн за 100 кілометрів від столиці. В Копенгагені я теж був, відвідував палац королеви, театр", − розповідає чоловік.
Чоловік каже, що від життя потрібно брати все, що Бог посилає, щоб потім не шкодувати за втраченим часом і можливостями. Треба хоч трошки відкрити для себе світ і займатися справою, яка приносить задоволення та користь.
Ірина МАЇЛО
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!