Заступник командира полку «Азов» капітан Святослав Паламар записав чергове звернення з оточеного Маріуполя. Він розповів, в яких жахливих умовах обороняються його захисники. Також він закликав вище політичне керівництво перестати зі скорботою говорити про оборонців міста, а допомогти їм вистояти і перемогти.
«Багато хто сьогодні говорить про оборону Маріуполя, про те, що ми б'ємося з переважаючими силами противника, що ми отримуємо велику орду, що ми не пускаємо росіян далі, і тим самим стримуємо всю російську армію. Всі радіють, бо орда не йде далі. Але ви задумувалися про те, як тут перебувати, як битися в таких умовах, що відчувають захисники Маріуполя?
Це, коли тобі пишуть СМС: «Як у тебе справи, друже?», а ти п'ять хвилин тому поклав в чорний мішок побратима, якого знав сім років. Це коли вчорашній «взводник», якому 22 роки, командує батальйоном краще та ефективніше за цього «полкана», котрий все своє життя отримував зарплату від держави. Він просить за одного, за другого, за третього солдата і завжди скромно забуває про себе, забуває про те, щоб його нагородити.
Це коли відділення азовців штурмує роту елітного спецназу. Це коли побратим, маючи важке поранення, тікає з госпіталя, бо пообіцяв своїм друзям допомогти боротися на передньому краю. Це коли наші хірурги в нелюдських, важких умовах проводять надскладні операції, ампутації. Коли маленька тендітна дівчинка біжить під «Градами» та рятує життя людей. Це коли 19-річний молодий хлопчинка скромно розказує про те, як йому вдалося знищити 20 одиниць техніки. Це коли колишній офіцер відділення кадрів бере в руки гранатомет і біжить знищувати ворожі танки.
Це коли наші дівчатка роблять з того що є суп, якщо це можна так назвати, але він тобі в рот не лізе, бо за пару кварталів помирає голодна дитина і ти не можеш їй допомогти.
Це коли поранений у бою офіцер кричить «Слава Україні!» та підриває себе на гранаті, щоб не здатися в полон. Це коли водій з двома каністрами бензину біжить під артилерійським вогнем, тому що йому треба заправити евакуаційний автомобіль. Це коли наш військовий бере воду, ризикує своїм життям, щоб дати полоненому російському військовому. Він ще не знає, що плита цього полоненого прибила. Прибила від снаряду, який кинула російська мразь.
Це коли хлопцям сняться крики тих дітей, людей, які згоріли живцем від «Сонцепьоків». Це коли друзі ховають очі, вони не знають що тобі сказати, бо їм соромно сказати, що страшно сюди приїхати тобі на допомогу. Це політики, які постійно розповідають, що ми їх підтримуємо, ми постійно з ними на зв’язку, але вже більше двох тижнів не піднімають слухавку та ніхто ні з ким не спілкується.
Це місто-мученик. Це місто борець. І ми не в минулому, ми в теперішньому. Це коли ти читаєш про себе зі скорботою, а ти ще є. Ти ще живеш надією, ти розумієш, що до тебе повинні прийти. І особливо ті люди, які вірні присязі. Які знають, що Росію можна перемогти.
І ти воюєш заради тих українців, заради тих побратимів, які вже віддали своє життя в боротьбі за Україну. Ми – захисники Маріуполя, хочемо побажати народу України триматися, триматися в біді, не забувати про боротьбу, боротися і перемагати. Ще раз нагадуємо, що Маріуполь – це Україна. Поки ми тут є, Маріуполь продовжує бути українським».
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!