Назва фільму Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» нині відома у світі. Адже він отримав Оскар – перший в історії незалежної України – у номінації «Найкращий документальний фільм». І саме завдяки цій відзнаці фільм захотіли побачити багато людей. Це не просто кіно. Це документальна хроніка про те, що пережили жителі Маріуполя два роки тому, в перші 20 днів російського вторгнення. У ньому – суцільний біль, жах та сльози покалічених війною людей, які не розуміють, чому раптом росія на них напала. «За що?», «Що ми їм зробили?» – часті запитання, які ставлять герої стрічки. Після перегляду фільму залишається тяжкий осад. Хочемо розповісти, як склалася доля деяких його героїв через два роки.
Журналістів і відзняті кадри вивіз поліцейський
Світ побачив правду про те, як росіяни знищували Маріуполь, не в останню чергу завдяки поліцейському Володимиру Нікуліну. Він – один із героїв фільму «20 днів у Маріуполі». Саме він, ризикуючи життям, возив знімальну групу до єдиного місця, де був інтернет, адже боявся, що жахи, які відбувались у місті, ніхто не побачить. І саме Володимир допоміг виїхати журналістам Мстиславу Чернову, Євгену Малолєтці та Василісі Степаненко з міста та вивезти відзняті кадри. Флешка була зашита у водійське сидіння.
– 20 годин їхали на розбитому авто по окупованій території... Він віз журналістів разом із власною сім’єю. Вони проїхали 15 ворожих блокпостів. Страшно подумати, що було б, якби окупанти знайшли під сидіннями відеозаписи із доказами вбивств маріупольців російськими окупантами, – розповіли про свого працівника на сторінці у Нацполіції України.
У лавах правоохоронців Володимир Нікулін прослужив 30 років. Спочатку у Донецьку. У 2014-му переїхав в Маріуполь. Але це місто, коли росія прийшла його «визволяти», також довелося залишити. Володимир продовжив службу на Донбасі, у Покровську. Декілька місяців тому під час обстрілу ворожими ракетами був тяжко поранений – осколки пробили легені. У ту мить Володимир допомагав цивільним. Так само, як робив це у Маріуполі. За інформацією Національної поліції України, Володимир Нікулін зараз працює на посаді заступника начальника відділу документального забезпечення Головного управління Нацполіції у Донецькій області.
Коли дитина померла на операційному столі, лікарі плакали
16-17 хвилини фільму. 27 лютого швидка привозить у лікарню дитину. Операційна, лікарі Маріуполя плачуть над померлою 6-річною дівчинкою. А один із них на емоціях вигукнув: «Покажіть тому путінському х… очі цієї дитини! Хай побачить, що він зробив… Щоб він здох...» Це був завідувач анестезіологічного відділення Маріупольської обласної лікарні інтенсивного лікування Олександр Белаш. Трохи більше як за два тижні він із сім’єю вибереться із пекла Маріуполя і приїде до Луцька. «Вісник+К» публікував його розповідь про те, що відбувалося у Маріуполі.
– Це емоції, але слова не передають того болю, що ми всі відчували. Це була перша дитина, яка померла у нас в операційній, – розкаже лікар про перші дні війни. – З кожним днем ситуація погіршувалась. Не їздили машини швидкої допомоги. Люди самі приносили поранених, яких діставали з-під завалів. Вони не могли знати, жива людина чи мертва, як правильно надати їй першу допомогу, транспортувати. Просто клали на плед і несли. Поранених ставало так багато, що ми не встигали бігати у приймальне відділення, щоб там їх оглядати і проводити терапію. Їх привозили відразу в операційну. Одного разу на покривалі принесли братика і сестричку. Хлопчик вижив, а дівчинка померла.
Через те, що була велика кількість поранених, в одній операційній ми поставили два столи. Я працював на них одночасно. В сусідній операційній – аналогічно. Таким чином ми могли рятувати більше людей. Приблизно через три-чотири дні війни зникли зв’язок, електроенергія, газ. Ми загубили лік дням. Спати було неможливо, район лікарні обстрілювався безперервно. Але оперували навіть тоді, коли снаряди розривалися під вікнами. Мозок постійно контролював приліт. Жалюзі не зупиняли осколків. Коли вони летіли, хтось присідав, хтось лягав на підлогу, хтось вибігав. Але дуже часто хірург, який оперував, залишався на місці, бо не міг відійти від пацієнта. Персонал працював на межі фізичних, психологічних і моральних сил. Жахливі рани, відірвані кінцівки, біль, обстріли, які не припинялися. Закінчувалися продукти, ліки, вода. 12 березня в нашу лікарню в’їхали росіяни або «деенерівці». На той момент усі будинки навколо були вже розбиті і спалені. Вони запрошували мешканців селитися у палатах. Було неймовірно брудно. Ми не могли винести закривавлені простирадла, одіяла, використаний матеріал. Їх складали у кутках. 14-15 березня стали робити повторні операції, бо у людей розвинувся сепсис, гангрена. Це було страшно, і ми почали усвідомлювати, що не можемо більше надавати пацієнтам ефективну допомогу. В таких умовах це було неможливо.
Після виїзду з Маріуполя Олександр Белаш став працювати у Луцьку в міській лікарні. Але через декілька місяців родина переїхала до столиці.
Каже, що «20 днів у Маріуполі» дивився на його прем’єрі у Києві. Але у переповненому залі робив це на пів ока. Сісти для перегляду на самоті поки не наважується – надто боляче все згадувати і знову переживати.
– Сьогодні росіяни показують, як вони будують шикарні будинки. Але як це можна звести багатоповерхівку за 2-3 місяці? Реально там вже все відвалюється. Хоча на фоні чорного розбомбленого міста все виглядає гарно. І ті, хто там залишився, будуть дякувати за таке житло, – каже Олександр. – З тими, хто там залишився, вже немає про що говорити. Уявіть, сьогодні вивели українських військових, а на завтра росіяни поставили на машинах великі телевізори зі своєю пропагандою.
У 16 років став інвалідом
10 березня 2022 року. Камера фільмує, як з-під завалів зруйнованої будівлі пожежної частини дістають підлітка. Це Іван Повненький. Його батьки також були у тій бетонній пастці. Їм вдалося вибратися майже неушкодженими. Жінка, закутана у синю ковдру на фоні розтрощеної пожежної машини – мама Івана Майя. А його тато Максим, який працює рятувальником, допомагав витягувати сина. Ця родина в 2014 році переїхала з Макіївки, коли туди прийшла «днр». Максим продовжив працювати у службі з надзвичайних ситуацій. Повненькі волонтерили, Максим був одним із тих, хто організовував вечір української поезії спочатку в Краматорську, потім у Маріуполі. Коли путін оголосив, що розпочав так звану сво, їхня сім’я вирішила залишитися у місті.
– Ми допомагали людям: прибирали підвали, закривали вікна мішками з піском, цеглою для того, щоб уникнути поранень у разі обстрілу. Дружина пекла лаваші. В хабі була можливість дивитися українські новини. Декілька людей фактично цілодобово сиділи перед телевізором і переписували всі новини. Потім все друкували у вигляді листівки і вкладали їх у пакети з продуктами, які потім розвозили тим, хто ховався по підвалах, – розповів чоловік журналістам.
Зранку 10 березня Максим з колегою і сином заготовлювали запаси води в пожежній частині. Почалося бомбардування. Усі троє, а також дружина Максима, опинилися під завалами. Його звідти витягнули першим. Потім Майю. Батько розумів, що ноги сина опинилися під важкими бетонними плитами. Він сидів біля нього і тримав каску над головою, поки не привезли спеціальну техніку. Хлопця після звільнення доправили до лікарні й прооперували. Коли пацієнти і персонал лікарні стали живим щитом для окупантів, які з її території обстрілювали українських військових, залишатися там стало небезпечно. До того ж закінчувалися ліки, стан хлопця погіршувався. 20 березня родині Повненьких вдалося з напівпритомним сином вирватися з Маріуполя і добратися до Дніпра. Там Іван два тижні пробув у реанімації – стан хлопця був дуже тяжким. Дніпро рашисти також нещадно обстрілювали. Тож Івана направили на лікування в США. Туди він полетів разом із мамою. За словами батька, в Америці Іванові зробили під загальним наркозом 35 операцій. Він закінчив дистанційно 11 класів і вступив на навчання в Харківську академію фізичної культури на спеціальність «фізична терапія».
– Зараз він живе навчанням та лікуванням. Іванові скоро 18, і він розуміє, що інвалід і повноцінно не відновиться. Він розуміє, які у нього вже є проблеми з кінцівками. Права нога – не працює гомілковостоп. Зліва – досі не зрослося зламане стегно. Але він сильний. Ми не бачилися два роки. Лише – в месенджерах. Пішов третій рік…
Максим Повненький каже, що фільм дивитися психологічно важко. Це треба робити тим, хто не був у ті дні в Маріуполі.
Дивом вижила у розбомбленому пологовому, тепер каже, що все – фейк
9 березня 2022 року. Окупанти скинули на дитячу лікарню та пологовий будинок у Маріуполі декілька бомб. Щонайменше 17 людей отримали поранення, серед них – вагітні жінки. Об’єктиви Євгена Малолєтки та Мстислава Чернова зафіксували цю трагедію. В них потрапила вагітна Маріанна Вишемирська. Через те, що молода жінка була блогеркою, російська пропаганда відразу сказала, що фото – постановочні, все це фейк. Мовляв, у лікарні був «Азов», а не вагітні. Того дня Маріанна Вишемирська отримала поранення осколком російської бомби.
Після захоплення Маріуполя стало відомо, що молода жінка опинилася з новонародженою донькою у москві, стала на бік ворога та веде пропагандистську діяльність. Вона прокоментувала оскароносний фільм «20 днів у Маріуполі» на одному із пропагандистських каналів росії. Звинуватила режисера у «змонтованих фейках» і зазначила, що їй навіть не цікаво дивитися фільм: «Ніяк інакше, крім як «ярмарок лицемірства», я це назвати не можу». Що ж, цинізму цій особі не позичати.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!