Нещодавно військовослужбовці ЗСУ розшукали у херсонському селі Нововознесенське місцевого мешканця Володимира Івановича, який під час російської окупації переховував український безпілотник «Лелека-100», знайдений у бур’янах. Хлопці подякували чоловікові за мужність, хоч той віднікувався і повторював: «Та що я такого зробив?» А він неабияк ризикував, ховаючи цей «літачок». І дядько Володька зізнався, що вкрав у рашистів ще й дрон, гранатомети й рацію! І коли наші звільнили село, всі трофеї віддав українським військовим.
Мешканці Нововознесенського, що за 80 кілометрів від Кривого Рогу, пережили страхіття російської окупації, побачивши у всій «красі» ницість «второй армии мира». Село було під окупацією понад пів року. Спочатку тут хазяювали буряти, потім «землячки» з ДНР, і наостанок росіяни. Всі поводилися, як звичайні бандити та грабіжники.
– Найбільше боялися за онуків, бо дівчаткам по 10 і 14 років, а орки зачастили до нас додому. Думаю, тре дітей рятувати. Перший раз зібралося нас чоловік сорок. Вже вийшли за село кілометрів два, а вони БТР нам напереріз, почали стріляти. Мусили вертатися. Через два дні раненько, годині о четвертій, ішов сильний дощ. І ми в той дощ вивезли велосипедами дочок з онучками за село, так вони виїхали звідси,– згадує Володимир Іванович.
А орки продовжували шастати по хатах. Дві доньки Володимира Івановича незадовго до війни зробили гарний ремонт у своїх будинках. Коли він побачив, як кацапи там «погосподарювали», від злості та ненависті аж дух перехопило: все було потрощене, порізане, побите.
– Вікна повибивали, натяжні стелі просто порізали, комп’ютери потрощили. А на люстру позакидали трусики і ліфчики онучок. Дві машини забрали, порозбивали. Варвари, що скажеш. От одного разу іду вулицею, щоб побачити, що там робиться в будинках. Якраз обстріл почався, наші стріляли. Тільки тоді можна було спокійно ходити, бо кацапи по підвалах ховалися. Бачу, в бур’янах щось лежить. Підійшов ближче – безпілотник. Прикрив гілляччям. Почекав нового обстрілу, щоб на обійстя до дочки можна було його перетягнути. Заховав на горищі, а через кілька днів переховав на спаленому подвір’ї сусідської хати. Сюди, думаю, кацапів не принесе. Сам в хліві сиджу, дивлюся, йде один рашист. Думаю: все, каюк, знайдуть – не пожаліють. Але він підійшов до забора, справив нужду і вернувся. А тоді знов обстріл почався, і вони все лишили, поховалися по підвалах. Я туди, де вони стояли, – а там гранатомети, рація, бінокль та ще й дрон хороший. Все забрав, переховав у різних місцях, щоб не знайшли все відразу. Вранці приїхали росіяни за речами, а їх нема. Тут стрілянина почалася, вже мені довелося в підвал ховатися, хоч ні разу не ховався. Чую, біля дверей хтось топчеться. Ну, думаю, мене так просто не візьмете, бо в руках тримаю гранату-«лимонку». Питають, чи є хто. І українською мовою. Значить, свої. Виходжу з підвалу. А там хлопці наші, такі красиві, свої... Пообнімалися, поцілувалися. Я й кажу: «У мене тут літачок є». Вони комусь подзвонили, хлопці приїхали, забрали. То був безпілотник аеророзвідки. Він сів на окупованій території через «нульовий» заряд. І решту трофеїв віддав. Хлопці казали на прощання: «Дядьку Володю, закінчиться війна, приїдемо і голуб’ятню вашу відбудуємо». Я голубів дуже люблю...
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!