Щоденно тисячі медиків у лікарнях, госпіталях, бомбосховищах борються за найдорожче – життя кожного українця.
Розповідаємо історію Ганни Шевчик, педіатра-неонатолога. Ганна - ровесниця Незалежності, але на її долю, як і на долю нашої країни випало чимало випробувань.
Молода жінка жила і працювала в Маріуполі, коли почалася повномасштабна війна. Вона була єдиною лікаркою в бомбосховищі з сотнями людей. Вона лікувала без води та ліків. Під звуки вибухів та постійну загрозу життю вона боролася за кожне життя, як борються наші воїни за кожен метр нашої землі.
Ганна змогла евакуюватись та продовжити роботу в Україні й у День Незалежності ми хочемо розповісти вам її історію. Ганна і наша Україна мають багато спільного – обидві незламні!
… 24 лютого Ганна з чоловіком прокинулися від грюкоту, але про початок війни подружжя дізналося лише за кілька годин. Чоловік, який поїхав на роботу, врятувався дивом – зачинив магазин та повернувся додому, а за дві години у магазин влучив снаряд.
Наступного дня Ганна мала чергування. Перечекавши, коли обстріли стихнуть, вона перебіжками дісталася пологового.
«Пів дня ми пропрацювали як зазвичай, а потім почали облаштовувати підвал лікарні. Так минуло перше чергування в умовах війни».
Коли поверталася з чергування, дорога зайняла дві години замість звичних 15 хвилин. По дорозі жінці зателефонувала подруга та жартома спитала, чи вона не вагітна, як було на початку війни у далекому вже 2014. Ознак не було, але Ганна вирішила зробити тест. Виявилося, що таки вагітна…
Полиці магазинів у місті порожніли. Одного дня внаслідок обстрілів у сусідів знесло балкон, а пізніше жінка побачила, як у море впала ракета. З того часу перебралися жити у загальний коридор. Воду перестали постачати, світло та газ пропали після прильоту у сусідній будинок. Ходити на роботу жінка більше не могла. Третього березня в будинок Ганни влучили росіяни: тоді загорілися перші два поверхи, але сусіди встигли загасити вогонь.
Наступного дня родині вдалося звʼязатися з родичами, від них дізналися про евакуацію 5 березня. До точки збору було хвилин двадцять пішки, проте родина туди не дісталася через обстріли. Це врятувало їм життя. Площу, де збиралися люди, зруйнували вщент. Евакуюватися не вдалося.
Тоді українські захисники довезли людей до кондитерського заводу у центрі Маріуполя. Виявилося, що Ганна – єдина лікарка у сховищі.
«Усі почали хворіти на кишкову інфекцію. У нас були ліки, але не було шприців. Мені доводилося стерилізувати одноразові. Це була промивка під якоюсь водою, яку ми знайдемо: дощовою чи зі снігу. Потім ми заливали ці шприци горілкою, щоб їх хоч якось простерилізувати, так можна було надати допомогу людям. Ми виживали…», – згадує Ганна.
Каже, у сховищі з ними був хлопчик з аутизмом, у якого були судомні напади, а ліків, щоби йому допомогти, не було.
«Коли чотиримісячний Єгорчик захворів, я порадила його батькам йти у лікарню №3, бо в мене не було чим їм допомогти. Це лікарня, у якій був пологовий, про який тепер усі чули… Вони поїхали, а наступного дня в цю лікарню влучило. Слава Богу, вони вижили й прийшли до нас. Пішки. І Іра, мама Єгора, щойно переступивши поріг, втратила свідомість. Коли вона відкрила очі, перше, що вона сказала: «Ти коли-небудь бачила, як у вагітних мам немає руки й ноги? Аню, ти не уявляєш, що там відбувається. Там мертві діти лежать. Це страшно»».
Потім почали хворіти старші діти. Потім дорослі. Ліки закінчувалися, і потрібно було обирати, кому їх дати.
«Я прийняла для себе рішення, як у будь-який воєнний час: більш молодим і діточкам я ліки даю, а людям похилого віку — не даю, тому що тоді не буде вистачати молодим. І люди почали помирати. В один день у нас померло два чоловіки».
Ганна пробула місяць у тому сховищі. Не знала, чи вистачить всім їжі, чи вистачить води…
«Потім росіяни скинули авіабомбу на Драмтеатр, і деякі люди звідти прийшли до нас у сховище — в сусідній підвал. На це все страшно було дивитись. Ми тут вже якось звикли до обстрілів. Але в нас не було стільки поранених, і не було стільки горя. А вони бачили дуже багато горя. Вони приходили з пораненнями й кожен проходив через мене. Була одна жінка, яку врятував пуховик. У неї був дуже товстий чорний пуховик, і один осколок застряг на спині в ньому».
За словами лікарки, врятуватися з пекла можна було лише, якщо маєш авто. Розповідає, що хлопці з укриття декілька днів лагодили бус, в якого вибухнув радіатор. І в них вийшло! Дорогою було 25 ворожих блокпостів, на кожному з них зупиняли, усіх чоловіків виводили, іноді роздягали. Дорога замість 3,5 години зайняла 12.
Після приїзду до Львівської області Ганна одразу влаштувалася на роботу неонатологом у лікарню. У ній і народила другого синочка. Зараз перебуває в декретній відпустці.
«Мрію, що зможу коли-небудь, потрапити до свого міста. Відчути хвилі моря. Радію, що всі мої рідні змогли вибратись з цього пекла. Бажаю всім миру та скорішої перемоги. Бережіть себе, наше життя одне і воно безцінне. Ніколи не опускайте руки».
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!