Ніна Василівна Яцюк нині справляє поважний ювілей. Як правило, про жіночі роки вголос не говорять, але це той випадок, коли якраз треба поступати навпаки. Бо далеко, далеко не всім з найкращої половини людства вдається дожити до цього віку. Я радий і гордий за свою вчительку, котра вчинила цей життєвий подвиг.
Кажуть, що про цікаву людину, котру добре знаєш, легко і водночас дуже важко писати. Легко тому, що є багато відомих непересічних фактів, водночас трудно виділити, підібрати, розповісти про найцікавіше. Усе це великою мірою стосується Ніни Василівни. Господи, скільки ж їй довелося вистраждати за юних літ. Вона мала нещастя народитися в родині, котра мешкала за Бугом. І сповна сьорбнула з тої горезвісної переселенської чаші гіркого трунку бід та нещасть, поневірянь і принижень. Важко усе те описати! А пережити?
Сьогодні й сама Ніна Василівна дивується, як її батьки у час післявоєнної розрухи зуміли спорядити її на навчання у педучилище. Особлива сторінка її життя розпочалася тоді, коли вона прийшла працювати молоденькою вчителькою у Рудку-Козинську Рожищенського району. Та так і залишилася тут на все життя. Бо вийшла заміж за місцевого парубка, народила і виховала трьох дітей своїх. А скількох чужих навчила уму-розуму.
Та зрештою, хіба можна назвати своїх колишніх учнів чужими? Вони стали близькими, рідними. І ті, які добре вчилися, і ті, що не дуже. Бо ж кожному віддавала свої знання, а передусім – часточку душі.
Ми ж випурхували зі шкільного гнізда, з-під крила Ніни Василівни і йшли у світ хтось з більшим оберемком знань, хтось – з меншим. Я – також. Бо не всі учні були однакові, не всі максимально засвоювали українську мову та літературу, які нам читала нинішня ювілярка.
Зізнаюся щиро, Ніна Василівна була вимогливою, не дуже то сюсюкала до нас. Добряче перепадало від неї й мені. Якщо з літературою усе було славно, то мова шкутильгала на дві ноги. Не один раз доводилося червоніти біля дошки, розбираючи складнопідрядні речення. А ще одержував на горіхи від учительки за постійні запізнення на уроки, бо на перерві затримувався на футбольному майданчику.
Зате коли поступав в університет і доводилося підтягувати знання, побіг до Ніни Василівни. Не прогнала, вечорами втовкмачувала, де і як треба ставити коми. Як же ж це згодилося на вступних іспитах. Бо мені якраз одне з питань попалося: «Розбір та аналіз складнопідрядного речення».
Встигла Ніна Яцюк і покерувати нашою школою. Правда, після того, як я вже її закінчив. Була директором десять років, а всього у неї педагогічного стажу чотири десятки літ.
До речі, усі діти Ніни Василівни – педагоги. Людмила працює у Копачівці, Алла – у Кременці, Микола спочатку вчителював, а от уже близько двадцяти років працює головою місцевої сільської ради. Та й дехто з онуків вибрав учительський фах. Ще донедавна Ніна Василівна доглядала своїх найменшеньких нащадків. Нині їй це вже важко робити. Але все одно не сидить склавши руки, пише спогади про життя своєї родини у Польщі, за Бугом у сорокові роки, поневіряння переселенців. Зібрала і впорядкувала дуже багато матеріалів.
Я маю гріх перед Ніною Василівною. Нинішнього року на Трійцю була презентація моїх книжок у Рудці-Козинській. Тоді брала слово й моя вчителька. Та коли почала читати вірш, присвячений мені, я засоромився й обірвав її виступ. Вийшло безцеремонно й безтактно. Звичайно, пізніше вибачався. Та, користуючись нагодою, ще раз прошу вибачення у своєї вчительки за необдуманий вчинок. Ніна Василівна часто любила цитувати Тімірязєва: «Той, хто зуміє виростити два колоски на тому місці, де ріс один, повік заслужить подяку людства». А скільки ж Ви виростили, виплекали колосків-учнів, вивели в люди? Не злічити. Велика вам за це вдяка й доземний уклін!
Євген ХОТИМЧУК
Шановна Ніно Василівно, прийміть найщиріші, найтепліші, найніжніші, найпалкіші вітання з ювілеєм! Будемо щасливі привітати Вас і зі сторіччям. Скільки там уже зосталося, обов’язково доживіть!
Ваші учні
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!