У редакцію зателефонувала наша читачка й попросила написати про жительку із села Личани Олицької громади Наталію Цимбалюк. Колишня вчителька хімії та біології користується шаною й повагою серед людей. Жінці довелося чимало пережити: у дитинстві стала сиротою, її виховали й вивчили чужі люди. Вийшла заміж, народила трьох дітей – двох дорослих синів похоронила. Після трагічної загибелі чоловіка доглядає хвору дочку. Але енергійна й невтомна бабуся не нарікає, а надихає невичерпним оптимізмом, любов’ю до життя.
Сироту забрав до себе директор школи
– Газету «Вісник» я найбільше люблю, – розпочинає нашу розмову Наталія Яківна, – раніше багато видань передплачувала, але зараз маю проблеми з очима, то менше читаю. Але все, що колись було, то добре пам’ятаю.
Народилася вона 2 березня 1934-го в стародавньому містечку Олика.
Під час радянсько-німецької війни батька забрали у червону армію – і він загинув, а мама була «сердечниця» і померла. У 14 років Наталія стала сиротою. Хоч по батьковій лінії у них була велика родина, але ніхто до дівчини навіть не обізвався, її забрали до себе чужі люди.
– Моїми вихователями й опікунами стали директор Олицької середньої школи Іван Семенович Василенко та його дружина Ольга Федорівна. Педагоги приїхали після війни на роботу на Волинь. Директор родом з Житомирської області, а Ольга Федорівна – з Миколаївської. У них не було своїх дітей, і я стала їм як дочка. У школі вчилася на відмінно і стала студенткою Луцького педагогічного училища, яке закінчила з червоним дипломом. Вищу освіту здобула у Кременецькому педагогічному інституті. Мій чоловік – Віталій Цимбалюк – вчитель історії, був старший за мене на два роки. Ми у 1957-му одружилися, працювали обоє у школі в Личанах. Він родом із цього села.
Жінка розповідає, що любила дітей, двійок майже ніколи не ставила, бо добре розуміла – поганою оцінкою школяра не научиш. Завжди шукала причину в собі. На канікулах готувала учнів до вступу в медичне училище й медінститут. Усі вихованці ставали студентами. За час роботи пережила вісім директорів шкіл, а найкращим був Іван Іванович Павленко.
У лютому 1982-го на їхній вулиці проводили нову електричну лінію й ставили стовпи. Треба було обрізати гілки в саду, щоб не чіплялися за дроти. Електрики самі збиралися це зробити. Але на дерево поліз її чоловік Віталій. Все було обмерзле, він послизнувся і якось невдало впав. Пошкодив спину, й медики не змогли його врятувати.
Згодом жінці довелося хоронити старшого сина – 39-річного Олександра. Другий син, Юрій, закінчив медичний інститут, одружився, працював лікарем, народилося двоє дівчаток. Мама тішилася й раділа. Але він несподівано помер у 38 років – ще одна страшна втрата.
Мріє дожити до Перемоги
– У Рівному живе дружина Юрія Світлана і дві онучки: Яна і Дарина. Вони не забувають бабусю, приїжджають до мене, – розповідає Наталія Яківна. – Я ще маю дочку Ольгу, яку доглядаю від народження – вже 48 років. У неї дитячий церебральний параліч. Вона ходить по хаті, самостійно їсть і все розуміє.
До своїх життєвих випробувань вчителька ставиться з християнським смиренням і за все дякує Господу, який допомагає на кожному кроці. Вона щиро молиться і старається нікого не ображати.
– У кожного з нас свій хрест, і його по
трібно гідно нести й не нарікати. Коли подивлюся, то ж є люди, яким ще важче, ніж мені, – розмірковує Наталія Яківна. – То чого скаржитися й плакати? Завжди кажу сама до себе: як є – терпи, терпи і сподівайся на Бога. І Господь дає мені сили все витримати й не втрачати надії на Його милість.
Пані Наталія переконалася: їй щастить на добрих людей, які завжди приходять на допомогу в скрутну хвилину. Її названі батьки Василенки дожили до 80 літ, на старості вона їм допомагала і обох похоронила. Вдячна за те, що виховали й вивчили.
– Маю величезну підтримку від сусідів, вони мені як найближча рідня – Катерина і Валерій Цицюри. Не забуває про мене і найкраща подруга Валентина Шевчук. Постійно допомагає колишній учень Олександр Колошко. Також хочу подякувати сім’ї Хіночиків. Завдяки цим людям ніколи не почуваю себе самотньою, кілька разів на день хтось заходить провідати.
Минулого року вона сіяла грядки, тримає курей і котика. А крім цього, незважаючи на поважний вік, намагається не відставати від сучасного життя та технічних новинок.
– Зараз щось вам покажу, – пані Наталія не перестає мене дивувати і приносить планшет. – Хтось, може, і здивується: нащо бабі в 90 літ інтернет і планшет. Але я постійно дивлюся новини, фільми й різні пізнавальні програми, адже треба тренувати пам’ять. Дочка Оля дуже любить музику і різноманітні концерти, то їй включаю.
Вона радіє і тішиться кожному дню, тільки пригріло сонечко – і вже стало радісно на душі.
– Піду завтра в магазин і куплю насіння квітів. Треба навесні посіяти, коли зацвітуть, то буде красиво, а там далі – як Бог дасть, – ділиться своїми планами 90-річна оптимістка. – А ще хочеться дожити до Перемоги.
Кость ГАРБАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!