Василь Парахін – людина, добре відома не лише на Волині. Художник, автор книг, а ще талановитий учитель. Вісімнадцять років у дощ і в сніг, на лижах і велосипедом він добирався зі свого хутора Черуковатиця в сусідні Журавники Горохівського району, де навчав дітей основам народного малярства. Неповторні роботи його вихованців вражали мистецтвознавців у найпрестижніших залах Луцька і навіть столиці.
Не їздив у купе з чужими жінками
Талановитий Василь Парахін вступив у Київське художнє училище, мав великі перспективи, але… У 1960-х його вигнали з третього курсу за симпатію до Мазепи і націоналістів. Настрочив хтось донос, що він називав гетьмана героєм, а бандерівців – хорошими хлопцями. Більше нічого, крім цієї крамоли, пришити не змогли. Після цього він познайомився у столиці з відомими художниками, архітекторами, письменниками-«шестидесятниками». У той час йому пощастило навіть попрацювати в групі художників-монументалістів талановитої Алли Горської, яку у 1970 році підступно вбили.
Василь Парахін був тоді у лікарні з апендицитом.
– На похорон я відпросився з лікарні. Але дійти кудись було немислимо. У центрі Києва, біля парку Тараса Шевченка, зібралося море людей, – згадував Василь Григорович.
Похорон Горської став своєрідним протестом проти репресій влади, спрямованих проти української інтелігенції. Когось фізично знищили, багато хто вже був у тюрмах, комусь просто перекрили кисень, не даючи працювати й творити. Парахіну тоді теж підрізали крила. Якось випадково він зайшов до Спілки художників, одягнутий у сині джинси й жовту сорочку. І потрапив на очі завідувачу відділу ЦК КПУ та його приспішників. Ті вирячилися на нього, а він не міг зрозуміти, що сталося. Тільки коли на роботі сказали, що його звільняють, зрозумів – знову шиють націоналізм. Всевидяче око КДБ відчував на собі постійно, навіть коли залишив столицю і перебрався у рідне село. Найбільше боявся, щоб не підставили так, як В’ячеслава Чорновола, і не звинуватили у зґвалтуванні чи ще чомусь. Навіть їздити в купе потяга остерігався, якщо там була жінка.
Голова колгоспу мив закривавлені гроші
Повернувшись додому, мав багато цікавих задумів, пробував запустити різьбярський цех у рідному Стоянові. Купив приміщення, вклав у нього багато сил і грошей, та потягнути самотужки цю справу не зміг. І тоді почав навчати сільських дітлахів народному малюванню. Він уперше в Україні сформулював методичні засади традиційного народного малювання, видав кілька книг. Я бачила цю невеличку кімнатку в шкільній майстерні, де дитячі малюнки лежали насипом на столах, підвіконнях. Малювали вихованці на чому доведеться: на клаптиках паперу, старих шкільних таблицях, а колись навіть на рулонах, якими застеляли весільні столи. Але які картини виходили з-під їхніх пензлів!
У буремному 2014 році Василь Григорович у 77 літ не зміг всидіти на своєму хуторі у теплій хаті. Він був на Майдані від самого початку й до завершення Революції гідності. Разом з молодими довбав бруківку й до останнього стояв на барикадах. Біля спаленого Будинку профспілок знайшов український прапор, на якому ще 30 листопада хтось написав: «Не бійся. Нас вийдуть мільйони!» Його як реліквію зберігає й досі.
А ще він добре пам’ятає, як боролися за незалежну Україну його земляки у далеких 40-х роках. Вже в часи незалежності Василь Григорович насипав курган і встановив хрест на місці, де наздогнали кулі енкаведистів двох місцевих хлопців-повстанців. Також зі своєї пенсії він почав будувати церкву понад львівським шляхом.
– Я чув той бій. Хлопці втікали, їм стріляли по ногах. Славко впав. Облава кинулася до нього, і він ще встиг когось з них застрелити. Ми наступного дня ходили дивитися на те побоїще, – згадував Василь Григорович. – Крові море, і гроші прострелені й закривавлені валялися. Голова колгоспу, який був у тій облаві, позбирав непошкоджені купюри і прийшов до нашої студні кров з них обмивати... Після цього люди не хотіли з ним вітатися. Якось він напився і застрелив своїх тестя й шваґра. Бог усе бачить...
На своєму батьківському хуторі, далеко від міської суєти, Василь Парахін і тепер не сидить без діла. Дітей малярству уже не навчає. Як-не-як, йому вже за вісімдесят. Займається відродженням місцевих розписів, плетінням з лози.
– Ось малюю хреста для церкви. Один вже в кузні робиться. Є тут талановитий коваль: я малюю, а він клепає, – каже художник. – Основне – бути з Богом. Не пити горілки, ходити до церкви і просити у Господа, щоб захистив нас від агресора і допоміг у духовному відродженні.
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!