На Волині розселили приблизно 40 тисяч переселенців зі Сходу та Центру України. Їх приймають лучани у своїх квартирах, заселяють у порожні хати у селах. Також облаштовують спеціальні пункти для тимчасового перебування у багатьох пристосованих приміщеннях. Ми побували у гуртожитку Волинського фахового коледжу культури і мистецтв, тобто культосвітнього училища, як звикли казати. Тут прихистили 50 людей.
На обладнання для кухні скинулися педагоги
Як розповів виконувач обов’язків директора цього закладу Тарас Войтович, загалом з початком війни вони допомогли понад сотні мешканців з Києва, Ірпеня, Харкова та інших міст.
– Хтось залишався на ніч, щоб їхати далі за кордон. Хтось переселявся до знайомих, – зазначає Тарас Володимирович. – Звичайно, у нас нема панських умов, але є необхідне для життя: чотиримісні кімнати, туалет, душ. Педагогічний колектив скинувся і закупив обладнання для кухні. Та й продукти на перший час теж принесли наші працівники. А яку велику допомогу надають волонтери! Для 11-місячної дитинки не було ліжечка – написали у соцмережах, і хтось вночі привіз та залишив вахтеру. Так само доставили матраци. Прості люди і політики – кожен намагається чимось допомогти біженцям. Підвозять продукти, побутову хімію. Спільна біда об’єднала українців і показала їхню доброту та сердечність.
Керівник зазначив, що разом з мамами нині у гуртожитку проживають 17 дітей молодшого шкільного віку. Є й старші, які пішли у волонтерські центри допомагати. Для учнів відкрили спортзали, щоб могли гратися. А щоб відволікти їх від тяжких спогадів, педагоги закладу організували гуртки малювання, музичні заняття.
Звичайно, говорити з тими, хто пережив страхіття війни, непросто. Бо кожне слово обертається спогадом, який ранить серце. Є люди, які досі бояться вийти з кімнати. Багато сидять у телефонах та інтернеті, шукають хоч якісь відомості про рідних, друзів, а також надію на те, що їхній дім вистояв і є куди повернутися.
Вибухи лунали за сто метрів від будинку
Пані Людмила та її чоловік Олег до останнього не планували виїжджати з Харкова. Але коли неподалік їхнього будинку розбомбили приміщення облдержадміністрації, а тоді будівлю СБУ, яка була за сто метрів, коли у сусідніх квартирах повилітали вікна, вирішили, що треба рятуватися. Забрали 80-літню маму Асю Андріївну, сусідку і котика Кузю.
– Побачили в інтернеті, що хлопці з Волині, які привозили до Харкова допомогу, можуть забрати переселенців, тож вирішили їхати, – розповідає пані Людмила. – Я двічі перепаковувала речі, щоб взяти лише найнеобхідніше. А що вибрати?
– Ми бачили, як щодня в місті меншало людей, – продовжує її 58-річний чоловік Олег. – Спочатку біля супермаркету черга шикувалася на кілометр. Чули вибухи в іншому кінці міста, але люди не тікали, бо ж продукти треба було купити. Видавали по дві буханки хліба в одні руки. Через три дні вже черги зникли – бери, що хочеш, бо всі повиїжджали. Ми жили, як у тирі. Тільки не ми стріляли по мішенях, а по нас!
Подружжя говорить такою чистою українською, що заслухаєшся. Не втримуюся: «А ви і вдома так розмовляли?»
– Після подій 2014 року ми трохи все переосмислили, і Люда стала ініціаторкою, щоб розмовляти рідною мовою, – усміхається Олег Геннадійович. – Хоча зрозуміло, що Харків російськомовний, але як приємно, коли у магазині кажуть: «Доброго дня, пакетик потрібен?» Ватники ж зразу кривилися: «Я нє панімаю. Гаварітє па-рускі!». От тепер їм «рускі» показали своє справжнє обличчя.
Подружжя з вдячністю говорить про лучан, які щиро допомагають біженцям. Пані Людмила зізнається, що, перебуваючи на вулицях нашого міста, навіть не віриться у війну.
– Це ніби інше життя було, – бринить гіркотою голос.
– Ми повернемося додому, – переконаний Олег Геннадійович. – Наш будинок збудований 1892 року. Вистояв при Другій світовій війні, то невже проти москалів не встоїть?!
Руслана ТАТАРИН
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!