Під час чергового обміну військовополоненими на батьківщину повернулися 130 українських бійців. Більшість – захисники Маріуполя. Серед них і троє волинян – Вадим Горбань, Олександр Мерчук та Вадим Сущик.
Про те, що Вадим – серед оборонців «Азовсталі», родичі і друзі у маленькому селі біля білоруського кордону Язавні Самарівської громади дізналися із відео. Його Вадим Сущик записав на початку травня.
«Служив у Запоріжжі в Національній гвардії України. Поїхав на ротацію в місто Маріуполь. А далі почалося… 24 лютого о четвертій ранку – тривога. Все. Війна. Зараз перебуваю на «Азовсталі»… Всім, хто мене знає, привіт, усіх люблю… Отримав поранення в ногу, але нічого страшного: кульгаю, бігаю, стрибаю. Я вже в «Азові»… Поки живий. Сподіваюся, що скоро приїду додому, тому не прощаюся», – казав хлопець.
А у земляків в Язавнях серце стислося від болю. Адже все його життя промайнуло на їхніх очах. Цього року Вадиму виповниться тільки 21 рік. А встиг пережити стільки, що іншим би на і 50 вистачило. У чотирнадцять не стало мами, і Вадим, як старший серед трьох братів, мусив допомагати батькові.
– Непросте у нього життя, але він завжди удари долі тримав із посмішкою, – тепло говорить про хлопця директорка школи у Язавнях Галина Гусак.
Напевно, цей його оптимізм і допоміг пережити полон. Хоч було дуже важко. Адже вже на «Азовсталі» Вадим приєднався до полку «Азов». Навіть на відео гордо показував його шеврон. А всі ми знаємо, як росіяни «люблять» азовців. Позивний отримав гучний – «Волинь». В полон уже потрапив поранений. Його доля після виходу з «Азовсталі» довгий час залишалася невідомою.
– Вадима у списках тих, хто вийшов із «Азовсталі», не було, – розповіла двоюрідна сестра Ірина Нівчик. – Він числився як зниклий безвісти. Ми його шукали, бо хлопці, які поверталися звідти, говорили, що бачили Вадима живого. Підтвердження, що він у полоні, отримали тільки 10 лютого! І от він уже в Україні! По телефону розповів, що спочатку був в Оленівці, але після теракту його перевели в інше СІЗО. Каже, що був на території Криму. Поводилися, як із собакою. Медичної допомоги не надавали. У Вадима були поранення, так хлопці осколки самі собі діставали. Одна нога в нього деформувалася. А ще брат пройшов через катування током. Що будуть обмінювати – не знали. Посадили на вантажівки і повезли. Вадим думав, що переводять кудись у Ростовську область. Казав, що навіть хотів по дорозі вистрибнути і крикнути «Слава Україні!» Тоді б розстріляли – і його муки закінчилися б.
Коли побачили українські прапори, хлопці не тямили себе від радості. Зараз проходять процес реабілітації. Вадим розмовляв вже з татом, його провідувати приїздила сестра Марта. Дівчина розповіла, що брат почуває себе добре, зараз відновлюють його документи, бо все згоріло у Маріуполі. Мріє чимшвидше приїхати додому, хоче відвідати близьких, вклонитися батькам загиблих побратимів. А ще Вадим каже, що після відпустки повернеться в армію, на фронт. Бо ворога треба добити.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!