Взяли у дім дівчинку, якій пороблено на смерть

Взяли у дім дівчинку, якій пороблено на смерть

Невигадана історія

Тимофій Петрович бережно допоміг дружині присісти на лавочку, яку поставили біля могилки. Катерина після смерті Ади зовсім здала. Колись веселі сірі очі миттю погасли. В них – тільки біль. А з пам’ятника весело посміхалася їхня єдина незабутня донечка. Навіть холодний чорний граніт не міг сховати екзотичну вроду дівчини. Великі мигдалевидні очі, високі скули, повні уста і каскад хвилястого довгого волосся. 

Пам’ять зрадливо повернула стрілки годинника назад на 25 років.

Тієї осені у повітрі пахло щастям. Тільки-но закінчилася найстрашніша війна. Скрізь розруха, голод, а вони були такі щасливі! Війна вкрала цілих чотири роки життя. І тепер треба було надолужувати, поспішати жити! Адже не встигли надихатись одне одним, натішитись. Того червня тільки отримали дипломи медиків, 20-го числа розписались і зіграли весілля у гуртожитку, в неділю мали виїжджати з Києва у селище на Миколаївщину – він хірургом, вона терапевтом. Та того дня поїзди йшли іншим напрямком… Їх зібрали у деканаті й дали розподілення у військові шпиталі.

…Відразу після війни молоде подружжя медиків направили працювати в невелике містечко на Західну Україну. 

– Тимоше, повинна тобі сказати… – сівши на табурет, почала говорити Катя. Видно було, що молодій жінці кожне слово дається важко. І серце Тимофія полетіло кудись униз і почало голосно гупати. – Через поранення я  ніколи не зможу народити тобі дітей. Якщо ти вирішиш розлучитись, я зрозумію. Тільки давай зробимо це зараз.    

Тимофієві ніби хтось лезом по серцю провів: він же довгими ночами під свистом куль так мріяв, як після війни няньчитиметься з дітлахами, носитиме їх на плечах, гуратиме…

Але кинути Катю? Це все рівно що відтяти собі руку. Вона ж його, така рідна. Підійшов, мовчки взяв її лице у долоні і почав зціловувати сльози, які котилися по щоках.

– Мила, кохана, ми все переживемо, тільки разом…

   ***

Ось уже чотири місяці, як Тимофій з Катею живуть на новому місці. Їх поселили у великому будинку, який колись належав польському судді. Роботи у лікарні було багато, повертатися часом доводилося пізно. Складний пацієнт затримав Тимофія і цього разу. Надворі було так темно, що хоч око виколи. Пронизливий вітер доймав, здавалося, до самої середини. А тут на голову посипався сніг з дощем. У таку негоду хочеться швидше у хату, до грубки. Тим більше, що Ганя, яка допомагала Каті по господарству, пиріжків сьогодні мала напекти. І раптом з боку річки почувся писк. Спочатку Ти­мофій подумав, що то собаченя. Пожалів тваринку і пішов на той звук. Але що ближче він підходив, то серце стискалося дужче: це не собака скавчала, це плакало дитя. І дійсно, на березі біля самої води сиділо маля. На вигляд років двох. Дівчинка. Чорненька, замурзана, зовсім знесилена. Здавалося, ще мить – і вона навіть не мала би сили плакати.

Тимофій скинув пальто, замотав у нього малу і чимдуж помчав додому.    

Катя, як побачила, що приніс чоловік, тільки зойкнула. Схопила дівчинку, крикнула Гані, щоб та гріла воду і наливала в балію, а сама почала стягувати з неї мокрий одяг. 

Спочатку дівча відпарили, вкутали у шерстяну ковдру, натерли п’яточки часником, намастили борсуковим жиром. Потім Ганя принесла чаю і пиріжків. Дівчинка хапала і ковтала їх так, ніби ніколи не бачила їжі. У Каті по щоках котилися сльози. Вона брала кожен замурзаний пальчик і витирала його рушником. Рука мимоволі потягнулася до голівоньки з кучерявим чорним волоссям і міцно притиснула до грудей. Мала,  наситившись і зігрівшись, міцно заснула. А Катя з Тимофієм сіли за стіл і ніби вклякли. Кожен боявся заговорити першим. Чоловік нарешті зважився:

– Катюнь, дівчинку викинули на вулицю, як щеня. Нікому вона не потрібна на цьому світі. Не в дитбудинок же її віддавати... Сама доля її послала нам. Давай залишимо.

А Катю і вмовляти не довелося.

– Ви геть навіжені, – стала у дверях і склала руки Ганя. – Хіба не бачите, що то циганка? А цигани своїх дітей кидають лише тоді, коли вони не жильці – їй на смерть пороблено. 

Катя з Тимофієм лише переглянулися: забобони.

   ***

З появою Ади у домі поселилося щастя. Хоча дівчинка була дика і запущена. Її доводилося вчити буквально всьому: стояти, ходити, розмовляти. До того ж було таке враження, що Ада не могла наїстися: її ручки тягнулися до всього їстівного навіть тоді, коли вже була ситою.  Коли ж Катя з Тимофієм виходили з Адочкою гуляти, вона від них тікала: дівча взагалі не вміло йти поруч з дорослими, триматися за руки. А щось пояснювати їй доводилося пошепки, в жодному разі не підвищуючи голосу. Інакше в малої починалась істерика. Та Катя з Тимофієм день за днем відігрівали дівчинку своєю любов’ю та турботою. І помалу Адочка навчилася посміхатись. А яке то було щастя, коли вона вперше промовила слова «тато» і «мама»! А коли одного дня підбігла, пригорнулась, обняла маленькими ручками за шию, то на очах Тимофія виступили сльози. Якби ж дитина не була такою хворобливою!

Тільки серед сусідських дітлахів чи у садочку хтось чихне – в Адочки температура. І то така, що від дитини добами доводилося не відходити.

Не раз Катя помічала, як Ганя виразно дивилася на неї, коли малеча вкотре починала горіти. Жінка у душі й сама знала, що якби вона не була лікарем, то малої давно не було б на цьому світі. Вони з Тимофієм робили неможливе і вже не рахували, скільки разів своїми знаннями і турботою проганяли від дитини смерть.

– Тут у селі біля міста циганський табір став, підіть запитайте про Адочку, шкода ж дитяти, – шепнула якось хазяйці Ганя.

   ***

І хоча Катя не вірила забобонам, до циган пішла. Біля кибитки сиділа стара циганка і курила люльку. Вона примруженими очима глянула на жінку і відрізала:

– Я не можу тобі допомогти. Ця дитина не повинна була жити і не житиме. Гниле коріння у неї, на ній і обірветься. Ти тільки відсунула у часі неминуче. Йди геть.

У Каті – мурашки по шкірі. Як, звідки вона знає? Розумного пояснення не знаходила. Тимофієві нічого не сказала, а сама стала жити у страху.

...І день, якого Катя так боялася, настав. На той час Ада вийшла заміж і чекала на дитинку. Залишалися лічені місяці до появи такого довгоочікуваного дитяти. Молода жінка, гордо несучи попереду своє велике пузо, вийшла з жіночої консультації. Дійшла до пішохідного переходу – і, тільки ступила на дорогу, звідкілясь узялися білі «Жигулі»… Жінка впала, немов підкошена, тільки встигла живіт прикрити руками.     

Лікар, який вибіг на крик з вулиці, лише прошепотів: «Вона уже не з нами».

Марта ДИМИДІВСЬКА

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання на www.visnyk.lutsk.ua

Хочете отримувати цікаві пропозиції на свою пошту?
Вкажіть свій емейл.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!