Весільна сукня для волонтерки

Весільна сукня для волонтерки

Невигадана історія

Надійка на останньому курсі університету навчалася, як у Києві другий Майдан завирував. Днювала й ночувала там і перемогу Революції гідності в наметі зустріла. І закохалася там. Вадим, її обранець, не належав до радикальних революціонерів, був далекий від політики, захоплювався комп’ютерним програмуванням, працював у приватній фірмі. Спочатку зустрічалися на Майдані, а коли буря революції змела режим, вони отримали трохи більше часу на особисте. Проте заспокоюватися не випадало: вибухнула війна на Донбасі.

Надійка стала волонтеркою. Вадиму ж активна громадянська позиція коханої не подобалася. Вважав її патріотизм тимчасовим явищем, почерпнутим із книжок, якими дівчина зачитувалася…

То була перша Надійчина поїздка на фронт. Вона і раніше не раз просилася супроводжувати волонтерські транспорти, але то місця в автомобілі не знаходилося, то Вадим ставав на перешкоді.

У машині їх було троє: Степан – керівник волонтерської організації, водій і вона. Крім продуктів та ліків привезли бійцям і невеличку концертну програму, яку підготувала Надійка. Власне, концертна, може, надто голосно звучить, бо яка ж з неї артистка? Так, прочитає під перебір гітарних струн кілька своїх віршів. Проте все пройшло добре, солдати захоплено слухали, щиро аплодували, а один, здоровань із русявою шевелюрою, зав’язаною на потилиці «хвостом», вручив їй букетик ромашок.

Переночувавши, волонтери виїхали додому. Але не самі – з попутником, тим самим «русявохвостим», який подарував Надійці ромашки. Йому випала відпустка, а дорога до Києва пролягала через Черкаську область, де мешкав.

Попутника звали Марком. Був неговірким, задуманим, Надійці навіть здалося, що сумним. Дівчина не хотіла бути нав’язливою, та все ж якось розговорилися, непомітно й невимушено, й незабаром вона вже знала, що Марко на війну пішов добровольцем, що відпустки цієї не брав би, якби не потрібно було допомогти батькам перекрити хату.

Непомітно промайнула дорога до його села. Курною вулицею їхнє авто підкотилося до зарослого яблунями та іншою садовиною подвір’я. З-за яблунь визирала біленька хатина – Маркова домівка. Літня пара вийшла з хвіртки назустріч. Запросили волонтерів на гостину.

Пригощали їх малиновим вином торішнього врожаю. Солодке й ароматне, воно шугнуло Надійці в скроні гарячими переливами. Дівчина крадькома зиркнула кілька разів на Марка, що сидів напроти, сама не відаючи, що хотіла на ньому (чи в ньому?) побачити, остерігаючись проте, аби він тих її позирків не вловив своїми темно-синіми, барви далекого лісу очима.

Удруге Марка Надійка побачила пізньої осені. По телевізору, у добірці новин із воєнних позицій. Розповідалося про солдатський побут, слухала вона украй вуха й дивилася побіжно, зайнята своєю справою. І тут її увага й слух напружилися, мов тятива: обличчя солдата, що грав на гітарі, виведене на екран, здалося щемливо знайомим. Воно було заросле густою бородою, ховаючи в русявих пасмах риси. Але очі і голос, що зазвучав медовим густим тембром, чітко твердили: це він…

Одружитися з Вадимом вирішили наприкінці квітня. Заміж він її кликав уже давно, та Надійка все знаходила якісь причини, щоб відтягнути шлюб. Але Вадима фірма посилала на стажування в Штати, є за океаном і для неї місце, та, звичайно, в статусі його дружини.

Весілля запланували скромним – лише для батьків і найближчих друзів, але наречена мусила бути на ньому в традиційних весільних шатах. Купувати все те мали в найпрестижнішому салоні для молодят. Домовилися там і зустрітися по обіді.

Відпросившись зі служби, Надійка вийшла на вулицю, визираючи таксі. За якусь хвилю біля неї пригальмувала «Тойота» вишневого кольору. Але не таксі: за кермом до неї всміхався Степан, керівник торішньої волонтерської поїздки. Відтоді з ним не бачилася. У дорозі повідали про своє життя-буття, згадали спільних знайомих.

– Пам’ятаєш солдата, якого підвозили додому? – запитав Степан.

– Марка?

– Так, – кивнув головою. – Поранило його тяжко…

Надійку зсередини ніби хто окропом обдав.

– Позавчора возив ліки в шпиталь. У Дніпро… Осколком влучило йому в голову, але чоловік при тямі, мене впізнав, про тебе згадував…

По цьому запала в їхній розмові пауза, під час якої дівчина відчула, як у її грудях, десь під серцем, наростає важка й тягуча прикрість. Така тягуча, що не було ради.

– Я ж не запитав, куди тебе підвезти! – ніби отямився від гнітючої паузи Степан.

– На залізничний вокзал! – зринуло з вуст Надійки рішуче, і дратва прикрості, що намотувалася на її серце, ураз ослабла.

Ігор СЛАВИЧ

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання на www.visnyk.lutsk.ua

Хочете отримувати цікаві пропозиції на свою пошту?
Вкажіть свій емейл.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!