Хто зрадив раз – той зрадить вдруге

Хто зрадив раз – той зрадить вдруге

Невигадана історія

– Він мені зраджує. А я, дурепа, ніяк не вірила, коли медсестри у відділенні шепотілися, – по обличчю Світлани текли два нестримні струмочки гірких сліз.

– Не може бути, – спробувала заспокоїти її Марійка, бо їй ніколи навіть на думку не спадало, що Микола може стрибати у гречку. Він здавався таким надійним, відповідальним, закоханим, попри дванадцять років шлюбу, що почута новина не вкладалася у голові.

– Не може бути? Я їх застукала на гарячому… Сьогодні на роботі випадково побачила через вікно, як Микола заходить у лікарню, тому вирішила зачекати його у коридорі. Але він не зупинив ліфт на нашому поверсі, а поїхав вище. Піднялася сходами в ортопедію, відчиняю ординаторську – а там…

– І хто вона?

– Старша медсестра.

– Ота низенька, кирпата і руда? – не повірила Марійка.

Та вже через тиждень Світлана ошелешила: доньку відвозить до батьків, а сама їде в Італію на заробітки. Вона залишала Україну з одним неймовірно болючим запитанням: чому Микола зрадив. І не знаходила на нього відповіді.

***

– У вас не буде розміняти монетки, щоб було дві по дві копійки? – русява юнача голова визирнула з прочинених дверей телефонної будки і звернулася до черги.

– Ось ціла жменя – беріть, скільки треба, – майбутня медсестра-щебетуха завжди була рада допомогти.

На знак вдячності запропонував їй піти разом на морозиво. Русявка з очима стиглих каштанів настільки сподобалася Миколі, що він жодного дня не міг прожити, щоб не зустріти її біля медучилища. Сам він навчався на останньому курсі політехнічного, та й Світлана вже закінчувала свій заклад. Тож наступної осені вони відгуляли весілля. А через рік справили хрестини.

– Якби не ті дві копійки, не бачити б мені щастя, – любив нагадувати дружині Микола.

Душа танула, коли чула такі слова. Який він у неї вродливий, турботливий! Це таке щастя прокидатись і бачити, як його очі з любов’ю та ніжністю дивляться на неї, бажаючи доброго ранку.

Та згодом між подружжям наче повіяло якимсь холодом. Ніби все, як і раніше, однак… Коли Світлана вперше почула за спиною перешіптування колежанок, мовляв, як тільки вона не бачить, що Микола частенько не до них, у терапію, забігає, а піднімається поверхом вище, подумала: заздрять. І от дожилася.

***

Її не було в Україні довгих сім років. Уже й легалізувалася в чужій країні і авторитет здобула. Тепер не вона шукала роботу, а робота її, бо таких медсестер, як Світлана, люди цінують. Донечка гостювала у мами в Мілані кожного літа. Скоро її Софійка сама стане мамою, тоді Світлані таки доведеться відвідати Батьківщину. «Як буде – так і буде», – набиралася сміливості. Ну, то й що, як побачить Миколу? Він забрав машину, їй дісталася квартира. Світлана ніколи не запитувала доньку, як тато. Знала, що він одружився з тією рудою медсестрою з ортопедії, але їхній шлюб довго не протримався. Зрештою, у неї в Італії теж є особисте життя – Андреа. І незабаром вони одружаться офіційно.

***

– Вітаю, бабусю! – щасливий зять готовий був співати у скайпі.

У Світлани аж дух перехопило. Вона – бабуся! Щастя яке!

За кілька днів її літак приземлився у Києві, а звідти до рідного містечка – рукою подати. Виймала з таксі пузаті сумки з гостинцями, а у самої серце з грудей вискакувало. У доччиній оселі вже господарювали свати, родина, знайомі.

Вечір видався чудовим. А коли гості розійшлися, хтось тихенько постукав у двері. То був… Микола. Сіли пити чай. Розмова не клеїлася. Пора додому – вирішила Світлана.

– Я підвезу, – Миколина пропозиція була несподіваною. На підтримку татові прийшла Софія, котра весь час мріяла, що батьки помиряться і на старості будуть разом.

Чому вона піддалася спокусі сісти в Миколине авто, Світлана не могла пояснити. Усе було, наче в тумані: його голубі, наче небо, очі, магнетичний голос, ніжний дотик рук, що тремтіли від хвилювання, як у юності… І довга сповідь про життя без неї. Уже в квартирі Микола вийняв з кишені стару двокопійчану монетку.

– Ніколи з нею не розлучався, – чоловік підійшов до Світлани так близько, що у неї аж запаморочилося в голові.

…Вона оговталася серед ночі. Поруч був він, її єдине справжнє кохання, яке безповоротно втратила. Багато років сама собі боялася зізнатися, що й досі любить колишнього чоловіка. Може, варто було його тоді простити, а тепер дослухатися до свого серця – і залишитися в Україні, як вмовляє Микола? Тихенько вдягнула сукню, нахилилася, щоб взяти зі столика шпильки для волосся, і побачила поруч монету. Дві копійки… Скільки щастя та горя принесли вони їй! Швиденько поклала монету назад, обережно зачинила за собою вхідні двері. За кілька годин Світлана вже реєструвалася на рейс «Київ – Мілан». «Хто зрадив раз – той зрадить вдруге», – від цієї думки у неї розвіялися всі сумніви щодо Миколи, а пережити ще одне розчарування у неї не вистачить сил.

Наталія ЛЕГКА

Передрук заборонено!

 

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!