Цей дзвінок вразив усю нашу редакцію. До нас дивом додзвонилася читачка з Херсонської області (з метою безпеки не називатимемо ні населеного пункту, ні імені). Туди вже два місяці не доходять українські газети і журнали. Вона хотіла почути, що у нас робиться, і вилила свій біль. Її розповідь про життя в окупації вражає до глибини душі. Подаємо майже без змін.
«Ми вже два місяці знаходимось в окупації. До нас вони зайшли 10 березня. І тоді пальцем ніхто не поворухнув, щоб нас захистити. Усю Херсонську область просто здали. Коли є світло, ми дивимось наші канали. У телевізорі так все добре. І ніхто не говорить, що буде з нами. На нашій вулиці ми з чоловіком залишилися вдвох. Сусіди виїхали. А у нас хазяйство. Ми тримали до сотні свиней, корів. Як кинути худобу? Є у нас такі, що повипускали і поїхали. Зараз бродять кругом безхозні свині і корови з телятами. Я так не можу, бо ж вони живі. Якось стала доїти корівку, а над головою як жахнуло, все затряслося. Я обняла худобу і стала ревіти. Як заспокоїлася, піднімаю голову, а у корівки сльози з очей течуть. Як мені їх покинути? Корова хоч і німа, але у неї душа є! Молоко виливаю свиням, телятам. Свиней уже трохи повирізали. Зараз їх кормити вже не буде чим. Зерно закінчується, а купити не можемо, бо грошей немає. Ми два місяці з чоловіком практично живемо у погребі. Виходимо тільки попорати хазяйство між обстрілами. Знайомий сказав, що центр нашого посьолка розбомбили. Магазини, аптеки – все закрите. У людей закінчується їжа. Є сім’ї, які голодують. Ліків немає де купити. Медики повиїжджали навіть з будинків престарілих. Там залишилися безпомічні бабусі з дідусями. І весь час над головою бахкає. Люди у нас з розуму вже сходять від цієї безвиході. Я, коли мене «накриє», виходжу в двір і голосно кричу: все рівно ніхто не чує. А чоловік ходив до найближчих сусідів, так там жінка вже не плаче, не кричить, тільки гиготить.
Сусідні села знищені. Там уже ні людей, ні будинків. Стільки років дбали, наживали майно – і все пішло з вогнем. А тут ще сестра подзвонила – їй прийшло повідомлення з банку, що нараховані відсотки за кредитом, треба платити. Постійно нагадують, щоб за світло платили. А як все це заплатити, де? Хтось про це у Києві думає?
Ви не уявляєте, як тут страшно! І дай Бог, щоб ніколи на ваші голови бомби не летіли. Ми вже тут боїмося тиші. Бо коли стріляють, то на чеку, а коли тихо – не знаємо, чого чекати наступної миті. А хочемо одного – жити! Хай би вже про нас згадали і домовилися».
Телефонний зв’язок на десятій хвилині розмови обірвався…
Записала Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!