Маріуполь назавжди залишиться кровоточивою раною України, яка ніколи не загоїться. Те, що люди пережили у перший місяць війни – холод, голод, звіриний страх і розпач, коли на місто скидали десятки бомб, називають справжнім пеклом на землі. Це жахіття пережила і знайома журналістка, яка з маленькою сумочкою дивом вирвалася зі зруйнованого вщент міста.
Сходилися в одну квартиру, щоб зігрітися
Мені здалося, що ті жахіття і кошмари, про які розповідає Алла, тривали не один місяць. Та вона сумно посміхається: ні, три тижні. Але того пережитого вистачить на весь вік. Проте жінка спокійно, без сліз згадує шокуючі дні в окупації, бо має напрочуд веселий характер.
– Сама я з Донеччини. Але з 2014 року моє рідне селище під окупацією. Батьки покинули усе нажите і виїхали, – розповідає східнячка Алла українською. – А я за порадою подруги подалася у Маріуполь. Тут мені подобалося: гарне місто на морі, улюблена робота. Знімала квартиру, хоча подруга намовляла, щоб купувала, але, на щастя, щось мене стримувало. У перші дні великої війни навіть і думки не було втікати, вирішила, що далі буду працювати. Хто міг знати, що місто так швидко впаде!
Коли Маріуполь стали бомбити ворожі літаки, виїхати вже було небезпечно. Доходили новини, що тих, хто наважився втікати, на околицях просто розстріляли. Бомбардування не вщухали цілодобово, затишшя панувало лише якихось десять хвилин. Світла, газу, тепла, води не стало. Їсти готували на вогні надворі. Добре, що після сумного 2014-го Алла мала великий запас продуктів: консерви, макарони, чай... Вистачило б на місяці два.
– Щоб зігрітися, ми сходилися в одну квартиру, де жило по десять чоловік, спали покотом на одному ліжку, дивані, тулилися, не роздягаючись. Чомусь той березень видався такий холодний. Я думала, що просто здурію від холоду.
Вже потім Алла дізналася, що знайомі збирали долари, щоб викупити її чи з тюрми, чи з ворожого полону, бо не знали її долі. А батьки божеволіли від страху за свою дочку, адже зв’язку з нею не було. Не знали: жива чи вже мертва. Натомість подзвонила з росії татова сестра і «заспокоїла»: «Вот ми вазьмьом Кієв і вашу Аллочку асвабадім». Від кого? «От кієвского страшнава рєжима». Більше батьки не спілкуються з тією тіткою.
Знала дві молитви, тепер – десяток
– Від цих безкінечних вибухів, нальотів люди божеволіли. Їх, одурілих від жаху, стільки ходило по місту! Страшний погляд, кудись бігли, щось бурмотіли… – каже Алла. – Стукаю до старенької сусідки, прошу, щоб супчику теплого посьорбала. А вона в одну точку дивиться, молиться і тримає на грудях ікону. Ми жили з однією думкою: як не сьогодні вб’є, то завтра, як не зараз, то через хвилину… Там без віри не вижила б. І така була не я одна. Якщо до війни знала лише дві молитви, то тепер з десяток. У тому Маріуполі всі ставали віруючими. А вперше я відчула присутність Бога, коли мене від вибуху поранило у квартирі. Врятувало те, що цілодобово ходила у двох куртках, шапках, ще й зверху накидала банний халат.
Де взялися сили долізти до кімнати через руїни, взяти сумку з документами, «пораненим» ноутбуком, на якому досі слід від удару?! Якось відсунула важкі двері, які вибило вибуховою хвилею. Із закривавленою головою, з посіченими від осколків руками безсило побрела до подруги. Вона була поранена, сама з маленькою дочкою лишилася – на її очах вбило шістнадцятирічного сина. На щастя (чи можна так казати?) померла столітня бабця сусідів, і вони вирішили тікати своїм джипом та вивезли Аллину поранену подругу з дитиною. «Зараз прикопаємо десь бабу і їдемо», – погодилися. До речі, усі двори навколо будинків встелені могилами.
Без документів проїхала 17 блокпостів
Алла розповідає багато вражаючих маріупольських історій. Лікарка, яка давно жила за кордоном, приїхала навідати батьків 22 лютого. Коли втікала з міста, її затримали окупанти, бо ж побачили закордонний паспорт – жінка є громадянкою однієї з європейських країн. Думала, що це її врятує, натомість вороги вирішили, що вона шпигунка, і кинули її у тюрму. Випустили лише через місяць – у тапочках, без куртки. Вона якось через росію виїхала у Європу. Алла знає, що жінка жива, але та не дає про себе знати. Що з нею робили, можна лише здогадуватися…
Інша Аллина знайома досі плаче, бо не може простити собі зраду, що покинула напризволяще справжнього друга. Щоб врятуватися, стали вмовляти старого сусіда втікати з міста, бо мав машину. «Як завалить будинок – поїду», – сказав. Через пів години його будинок склався від вибуху, а машина вціліла. Сказав сусідці: «Збирайся, але собаку твого не візьму. Ще нагадить в машині». Як не вмовляла – старий навідріз відмовився. А цей пес, якого привіз чоловік з фронту, глядів маленького сина! Досі жінка бачить перед собою жалісливий погляд вірного собаки. Знайомі дзвонили: бачили пса мертвого.
– Я виїхала теж в один момент, – згадує Алла. – 15 березня мій день народження, коли мене поранило. Того вечора два чужі чолов’яги запропонували втікати, бо десь знайшли вцілілу машину. Як ми відважилися їхати без прав на це авто, не уявляю. Але я була спокійна, точно знала: у цей день виберуся. Бо відчувала, ніби мене огорнув своїм теплом сам Бог. Про таке відчуття у критичних ситуаціях мені розповідали інші знайомі. І ми дивом проїхали 17 російських блокпостів! Я – журналістка, ті двоє чоловіків – українські поліцейські! Ну хіба це не диво?! Нас, перших біженців з Маріуполя, у Запоріжжі було видно зразу. Ми були у сажі, кіптяві, безсилі. Але щасливі. А 16 березня росіяни розбомбили театр…
Алла тепер живе з батьками в одному з міст центральної України. Після поранення довго мучили сильні головні болі, пекли посічені руки. Проте відійшла від страхіть, намагається ті гіркі спогади відігнати десь далеко від своєї душі, щоб навіть і не снилися. І радіє, що вони зникають, як тумани, а тому тішиться новим життям, бо вважає, що у Маріуполі народилася вдруге. І без Божої опіки там точно не обійшлося.
Олена ПАВЛЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!