Сергій та Настя Рибальченко – волонтери у фронтовому Херсоні. Сьогодні вони розвозять гуманітарну допомогу, не зважаючи на постійні обстріли й прильоти по житлових кварталах Херсона. Допомагають зокрема й медичним закладам міста.
Якщо не я, то хто
Історія волонтерства сім'ї Рибальченків починається майже з перших днів війни, відколи в Херсоні з'явилися перші біженці з прифронтових сіл.
Селяни-втікачі інколи навіть пішки діставалися до Херсона, але не мали де жити й що їсти.
Сергієві вдалося розмістити людей, серед яких були переважно жінки з дітьми, в одному з місцевих готелів, де він сам працює. Згодом готель став центром допомоги біженцям у Херсоні.
26 лютого 2022 року до готелю почали заїжджати перші люди з Антонівки, яку сильно почали бомбити росіяни. 1 березня, коли окупаційні війська повністю зайшли в місто, в готелі вже було 32 людини. Здебільшого жінки і діти. В однієї сімейної пари дитині було лише 3 тижні.
Сергій Рибальченко розповідає, що перший період був дуже важким. Не було запасу продуктів. Перші два дні чоловік самостійно готував для тих, хто приїхав. Через тиждень робота в готелі була досить злагодженою.
«Коли ми приймали людей, то казали їм, що всі тут перебувають не з власної волі, тому треба жити як громада, ставитися одне до одного з розумінням і терпінням», - розповідає чоловік.
Дружина Сергія, Настя, на той момент працювала віддалено, але вирішила підтримати чоловіка.
- Я бачила, як для нього важливо допомагати людям. Він просто горить цим, – розповідає Настя.
За допомогою знайомих і просто небайдужих херсонців, які почали приносити продукти, одяг, постільну білизну, у готелі організували триразове харчування та забезпечили людей усім необхідним.
Упродовж окупації подружжя, з командою однодумців, дбали про людей, ризикуючи власною свободою. Окупанти неодноразово навідувалися до готелю, допитувалися в Сергія, навіщо він це робить – допомагає незнайомим.
Він відповідав просто: "Хтось має це робити, якщо не я, то хто?".
Склалося так, що своєрідним рупором потреб центру став режисер херсонського драматичного театру Сергій Павлюк. Щодня на своїй сторінці у Фейсбук він публікував прохання допомогти людям і звітував, що вдалося зробити на зібрані кошти.
Обидва Сергії познайомилися на мітингу протесту й одразу потоваришували. Після того, як окупанти почали тиснути на Сергія Павлюка, після кількох допитів, він і сам певний час переховувався в готелі у друга.
Пізніше, домовившись з надійними перевізниками, Сергій допоміг багатодітній родині режисера та деяким співробітникам театру виїхати на підконтрольну Україні територію.
- Ми неймовірно вдячні Сергію та всім причетним, що змогли безплатно дістатися до вільної України, і за можливість перебувати в готелі, коли через непередбачувані обставини виїзд перенесли, – розповідає помічниця режисера Ольга Щидловська.
Це був перший і, на жаль, не останній візит окупантів
У готелі жили сім’ї по 6-9 місяців. За період окупації тут проживало понад 5 тисяч людей.
Російські військові почали заходити у місто і шукали готель, щоб зупинитись. Приходили до Анастасії та Сергія.
«Одного вечора приїхали росіяни. Вони шукали готель для заселення. У цей момент на рецепції були діти, вони грали в настільні ігри і пили чай. Поки з одними ми спілкувалися на рецепції про заселення, інші випитували у дітей, чи випускають їх на вулицю, чи з власної волі вони тут, чи годують їх, чи хочуть вони виїхати до росії», — згадує Анастасія.
Під час окупації за всіма стежили, допитували, у тих, хто займався евакуацією, волонтерством, обшукували будинки родичів.
Ольга та її мама стали свідками візиту до готелю рашистів. За розповіддю жінок, чоловіки в цивільному, деякі – у бронежилетах і зі зброєю – викликали усіх дорослих до холу й змусили писати пояснювальні, що люди тут роблять. Після чого всіх фотографували й знімали відбитки пальців, як у злочинців.
- Можна лише уявити, як перенервували Сергій із дружиною та весь персонал, – каже Ольга.
Це був перший і, на жаль, не останній візит окупантів. Не зважаючи на небезпечну цікавість із боку рашистів, у центрі не припинили приймати нових біженців і сумлінно дбали про них.
Допомога під обстрілами
У день звільнення Херсона були справжні сльози радості.
«Ми з Настею поїхали в центр. Побачили людей, зрозуміли, що це наші. По очах видно, що це не кацапи. Знайшли свій прапор. Причепили його на машину і почали їздити містом» - розповідає Сергій.
Після деокупації роботи у подружжя не поменшало, хаб допомоги переселенцям продовжує працювати. Приймає людей із «гарячих» точок. Крім того, там розмістилися мешканці мікрорайону Острів, де йдуть безперервні бої та була «велика вода».
Після звільнення Херсона, коли місто почали жорстко обстрілювати з лівого берега, Сергій із Настею сконцентрувалися на допомозі херсонцям.
Сьогодні, фактично під обстрілами, вони розвозять продуктові набори й матеріали для відновлювальних робіт по найбільш небезпечних районах міста.
За словами Сергія, у багатьох його сусідів ще до війни було дуже погане фінансове становище, а зараз вони взагалі не мають коштів. Люди, що залишилися, здебільшого пенсіонери, чиї діти виїхали за кордон або на підконтрольну територію.
- Якби кожен узяв під контроль своїх сусідів, усе було б набагато простіше, – переконаний Сергій
Настя розповідає, що інколи їм дають списки, інколи пишуть з проханням допомогти, буває й так, що вони просто, йдучи вулицею, бачать, що людина потребує допомоги.
- Потрібно допомагати, потрібно виховувати в собі людяність, я навіть не збираюся пояснювати цю потребу, – каже Настя.
Вони з чоловіком, захищені бронежилетами, розносять продуктові набори по хатах, але, на жаль, це не гарантує їм безпеки.
Люди, до яких завітали волонтери, щиро дякують і діляться наболілим, розповідають нашим журналістам, як воно жити під постійними обстрілами.
Дехто отримує гуманітарну допомогу вперше, бо страшно навіть виходити на вулицю.
Одна жіночка зі сльозами говорить, що не виїжджає через сина, який служить у МНС.
- Я не можу його залишити, він у мене єдиний син.
На питання, у чому сьогодні херсонці мають найбільшу потребу, Сергій із Настею розповідають, що людям зараз дуже потрібні будівельні матеріали для відновлення пошкоджених будинків, а також кровоспинні засоби, джгути й турнікети.
У день, коли був приліт біля їхнього готелю, їм самим довелося рятувати поранених. Вони забирали людей до себе, надавали першу допомогу й перев'язували рани.
Питаємо в Насті, що допомагає їй триматися в таких важких умовах.
- Напевно мій чоловік, – відповідає вона
А Сергій зізнається, що не може думати про евакуацію, поки в його центрі залишаються люди, яким немає куди йти.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!