Про колишній біль і сум цієї красивої жінки Уляни Воробець свідчать її зажурені очі. У 22 роки її, вагітну, в одну мить паралізувало. Цілих три місяці лежала у лікарні нерухомо, чекаючи пологів. Її навідували мама, друзі, колеги-журналісти. І кожного разу зрадливо поглядала на скрип дверей. На душі кішки шкребли від відчаю і болю. Бо не приходив лише коханий чоловік. Але Уляна не знала, що попереду її чекає ще не одне нещастя і не одна страшна біда.
«Я на інвалідці не одружувався», – гаркнув дружині
Уляна мріяла стати юристом, та все ж вступила на факультет журналістики Львівського національного університету. У 16 років стала кореспондентом районної газети, а у 18 – керівником Жовківського районного радіомовлення. Згодом вийшла заміж за хлопця, старшого на два роки. Народила дівчинку, а за три місяці знову завагітніла! Була неймовірно щаслива, бо раніше мала проблеми, а тому кожну дитинку приймає як послану Богом. Проте друга вагітність проходила важко. Тільки Уляна здала останній екзамен зимової сесії, як її раптово паралізувало. Просто на сходах університету відчула біль – і в одну хвилину почало віднімати ноги. Добре, що поряд були одногрупники, вчасно підхопили і швиденько завезли у лікарню. А там приголомшили: Уляна, ймовірно, пережила мікроінсульт, бо в районній лікарні вперше стикнулися з чимось таким. Їй відняло ноги, ліву руку, вона нерухомо лежала на лікарняному ліжку. До пологів лишалося три місяці.
– Чоловік прийшов до мене у лікарню і не вірив, що у мене такий тяжкий стан. «Слухай, не жартуй, що ти тут розляглася? Вставай! Дитина мала вдома». А в мене сльози бʼють від болю і образи, – Уляна тепер спокійно розповідає про ті страшні події. – Лікарі передбачали, що я можу втратити сина, що причина мого стану в дитині. Якийсь конфлікт. Але я категорично відмовилася вірити в це. Коли чоловік побачив, що мені дають судно і я справді лежача, зло кинув: «Я на інвалідці не одружувався». І забрався геть. Я думала, що це жарт. Чекала його. Але від лютого до квітня він жодного разу не прийшов.
Щоб Уляна не лишалася наодинці з бідою, колеги принесли ноутбук, телефон, книжки. Замість того, щоб себе жаліти, у такому стані написала прекрасну дипломну роботу. І закінчила університет з червоним дипломом!
Сина від смерті врятувала Мати Божа
До самих пологів Уляна була прикута до ліжка, параліч її не відпускав. Але сталося диво. З відпустки прийшов лікар, якому розповіли про унікальну пацієнтку. На щастя, у його практиці вже був подібний випадок. Уляна на свій страх і ризик погодилася на все, аби це лікування допомогло. І воно дало результат! У якусь мить Уляна стала відчувати ноги!
– Була несамовита ейфорія! – згадує ті зворушливі хвилини Уляна. – Виявляється, дитинка защемила нервові закінчення.
Відтоді унікальний випадок Уляни Воробець лунає на багатьох медичних конференціях. З допомогою масажистів Уляна стала на ноги. І на світле свято Пасхи народила хлопчика.
– Почувши новину, в лікарню прилетів чоловік: син бо! Але коли дізнався, що немовля хворе і потребує дороговартісного лікування, знову… втік, бо треба було на це гроші, – згадує Уляна. – Я пів року боролася за життя дитини. Моя зарплата була 800 гривень, а на процедури потрібно тисячі.
У той час Уляні наснився пророчий сон. Ніби Божа Мати просить купити два букети лілій. «Я ненавиджу ці квіти», – відповіла Уляна. «А я люблю», – наполягла Мати Божа. Прокинулася, перед очима постав дивний сон. Але не мала часу роздумувати і поїхала по медикаменти. Коли перебігала через площу, то побачила, як на розі один чоловік продавав два букети лілій! Такі самі як уві сні! Вражена Уляна купила їх, один поклала біля статуї Матері Божої у центрі Львова, а інший поставила у лікарняній капличці. І сталося неймовірне!
– Приходжу в реанімацію, а дитини… нема. Зі мною сталася істерика: я плакала, благала, щоб віддали дитину поховати, – згадує жінка. – А медики на мене дивилися, як на божевільну. Кажуть, що хлопчик з іншими немовлятками у звичайній палаті: зранку дивовижним способом почав сам дихати!
Коли Уляну з синочком виписували з лікарні, до сімейного фото зібралася уся щаслива родина. Прийшов і… молодий тато. Чоловік знову повернувся до Уляни.
Розлучило нещастя
І жінка знову його простила, бо так була вихована: у родині одружуються раз на весь вік. Тому інакше свого життя не уявляла. Хай чубляться-любляться, але це сімʼя. І щасливе життя знову закрутилося. Уляна повернулася до роботи, водила діток у садочок. І ще народила двох донечок! Вдома панував мир і спокій, бо чоловік не кидав, адже Уляна була здорова, виносила здорових і бажаних діток. Проте вся сімʼя була на Уляниних плечах, і від цього молодій жінці було боляче. Розуміла, що краще не стане, а лише з кожним роком гірше, проте про розлучення навіть не замислювалась.
– На чоловіка великий вплив мала його мати. Мені важко було з нею конкурувати. Вона йому рідна, а я чужа, – згадує Уляна ці перипетії. – А йому завжди бракувало матері. Чому вони вирішили, що він безплідний? Тому народження дітей було для чоловіка шоком. Хоча наш син – чоловікова копія. Мені шкода, що так зруйнувалося наше життя.
Все на свої місця поставило… нещастя. Десять років тому чотирирічну доньку Христинку збив автомобіль, внаслідок чого дитина отримала тяжкі травми. І у той приголомшливий момент, коли дівчинку рятували всією родиною, чоловік знову зник!
– У той час у його сестри було весілля, і він мав бути старостою. Я у пʼятницю попросила принести дитині щось легеньке поїсти у лікарню, але недочекалася, – згадує Уляна. – Знову друзі принесли нам з донечкою обід, а чоловік зʼявився аж в понеділок з тим, що було на весіллі. Для мене останньою крапкою став нічний прихід чоловіка. Була щаслива, бо гадала, що врешті для нього сімʼя стала важливою. Але зʼясувалося, що він прийшов по… слоїки.
Більше терпіти не могла. Так у 30 років жінка залишилася розлученою з чотирма неповнолітніми дітьми. Щоб лікувати донечку, брала кредити у банках, влазила в борги. Радіо, якому віддала 13 років, довелося закрити і все починати з чистого аркуша. Зайнялася перекладацькою діяльністю, оскільки знає польську мову. Працювала в одній фармацевтичній компанії перекладачем. Але грошей все одно не вистачало. І Уляна наважилася їхати на заробітки у Польщу. А дітей залишила на свою маму.
Охоронець ударив батогом по хребту
Вирішила їхати в Польщу, головне – близько, та й мову знала. Але одне, що ти їдеш за кордон як перекладач чи журналіст, для тебе готелі зі сніданками, усмішки прикордонників, а зовсім інше – коли ти заробітчанка. У польському видавництві, де нібито мала працювати, про Уляну навіть не чули. Довелося сортувати буряки на полі. Підписалася у «Фейсбуці» на різні групи з пошуку роботи. І одного дня жінці написав пан Василь та запропонував роботу на кондитерській фабриці у Лодзі. Заманив великою зарплатою. Але перед тим Уляна заїхала до татового знайомого. Коли розповіла йому про цю роботу, він щось запідозрив. Проте, окрилена високою зарплатою, таки поїхала. Не помітила, як з сумки випали документи.
А далі почалися такі події, ніби у закрученому серіалі. У поїзді до Лодзя Уляна познайомилася з подружньою парою. А оскільки її телефон розрядився, то той чоловік записав свій мобільний… Уляні на руці червоною помадою дружини. Вже на вокзалі у Лодзі підзарядила телефон і у домовленому місці сіла в бус до пана Василя. Він привіз Уляну та незнайомих жінок на фабрику – і за ними зачинилися ворота…
– Там я збагнула, що загубила документ. Тихенько прошепотіла пану Василеві, щоб він узяв мене на роботу, а я на вихідних поїду у Варшаву і привезу паспорт. Але всі почали сміятися: «Ти вже звідси не вийдеш. Місяць маєш відпрацювати вакансію, місяць житло, а там побачимо». Забрали телефони і відразу погнали на роботу – кондитерську, де пекли булочки і вишукані десерти. У цеху вже працювало з пів сотні жінок. У їхніх очах я побачила безнадію, – згадує Уляна. – Після роботи відвели у кімнату, де спало 18 осіб, один душ на 50 людей. Робота починалася о шостій ранку, закінчувалася о десятій-дванадцятій вечора. І я вирішила втікати. Навіть через вентиляційний люк. Та мені не давав спокою кредит, який мала віддавати… Дізналася, що жінки там працювали місяцями, але нічого не заробили, бо за все штрафували. На третій день я почала бунтувати людей. Пропонувала ввечері зв’язати охоронців і втекти. Одна українка на мене донесла… Зранку переді мною з батогом стояв головний охоронець. Сказав, що як надумаю втекти, він знайде моїх дітей і поріже на шматки. А потім вдарив мене батогом по хребту… Через п’ять хвилин я мала бути на роботі. Коли вийшла з кімнати охоронця, то поруч з вхідною брамою побачила машину, яка забирала з фабрики продукцію. Іду, плачу… Молодий хлопець, водій, питає: «Чому пані плаче?» Зрозуміла, він не з цієї фабрики і не знає, що тут діється. А я: «Бабця померла». Сльози горохом. Він запропонував підвезти, і я сіла до нього в машину – і так втекла. Коли перетнули браму, я присіла, нібито кульчик загубила (на вежі за територією фабрики спостерігав охоронець). Глип – а в мене на руці зберігся телефон тієї пари з поїзда, не чітко, але прочитати можна було!
Водій висадив Уляну на околиці міста Лодзь. Що робити? Побачила якусь бабцю, попросила в неї телефон і подзвонила тій сімейні парі, номер якої зберігся на руці. Чоловік наказав сховатися у кущах і чекати його. Це була чуйна порядна подружня пара. Купили новий телефон, одяг, дали 500 злотих на старт. Уляна вже хотіла йти до поліції. Та коли відкрила «Фейсбук», то побачила повідомлення від посередника, який її ошукав: «Суко, підеш у поліцію, я всіх твоїх дітей поріжу на шматки, я знаю, де вони живуть». Злякалася. Намагалася забути цю історію як страшний сон…
До хорошої роботи привели… вареники
Пані Уляна була вдячна подружжю, яке її підтримало, але боялася залишатися в Лодзі і прагнула їхати до Варшави. З роботою щось не складалося. Спочатку мало не опинилася у борделі, коли пішла у готель на співбесіду (робота на рецепції.) Потім потрапила у вареничну, де набралася… вошей. Там шапочки були багаторазові. Після пригод в Уляни лишилося 5 злотих – або поснідати, або піти в інтернет-клуб і шукати роботу. Вибрала клуб. І там неймовірно пощастило, бо познайомилася з порядним поляком Анджеєм, власником хостелів, який її прихистив. На два роки він став справжнім ангелом-охоронцем! Запропонував Уляні готувати, прибирати і жити безплатно, поки не знайде хорошу роботу. Порадив перестати шукати великі заробітки, а подумати, що вміє робити. Отак і зʼявилися перші вакансії няні в польських сімʼях. Потім підказав наліпити вареників і йти на українські фестивалі. Там Уляна познайомилася з цікавими людьми і залишилася працювати волонтеркою у Благодійному фонді, а у вільний час ліпила вареники. Так почала свій вареничний бізнес у Варшаві.
На одному із заходів, де була ведучою, Уляна познайомилася з працедавцем. І стала адміністратором сайту, який допомагає українцям у пошуках роботи без посередників.
Приїхала у місто Бєльсько-Бяла. Життя налагоджувалося. Улюблена робота, кімната, офіс, але допікали… страшенна нудьга і невимовний сум за дітьми, яких не бачила пів року. А надходила Пасха. Розуміла, що як поїде додому, назад у Польщу її вже не пустять, бо віза закінчилася, а карти перебування ще не було. «Якщо у місті нічого не відбувається, то ти щось організуй», – порадив працедавець.
– І я написала у Фейсбуці оголошення про те, що запрошую українців до себе на Великодній обід. Уперше спекла паску, їхала святити аж за сто кілометрів у Краків. І відгукнулися двадцять людей, а серед них – посланка до Європарламенту Гражина Станішевська. Я була щаслива!
Ангел українців у Польщі
Відтоді життя в Уляни неймовірно закрутилося. Через пів року вона забрала дітей до себе у Польщу. І стала проводити у Бєльсько-Бялі фестивалі «Від Яна – до Івана», «Різдво та Великдень по-українськи». Міська влада навіть вписала літній фестиваль у перелік видовищ, на які варто звернути увагу містянам та туристам. За цей суспільний внесок уже через два роки Уляна Воробець потрапила в номінацію «Людина року Польщі». Для Уляни це було великою несподіванкою і сюрпризом – опинитися серед дванадцяти найдостойніших людей Польщі! Уляна стала відомою, про неї пише польська преса, фото цієї гарної українки прикрашають міські будівлі та магазини. Але вона не забула про своє заробітчанське минуле – і тому рятує українців у безвиході та надає їм юридичний супровід.
– Перед очима весь час спливали ті дівчата з кондитерської, які плакали за дітьми, коли лягали спати… Я не могла їх забути, – зізнається Уляна. – На сайті почала писати статті, зустрічатися з роботодавцями. До нас стали звертатися українці, яких ошукали. Мені вдалося посадити за ґрати на 15 років людину, яку звинуватили у торгівлі людьми. Я робила журналістські провокації, хоч це було ризиковано. Крім цього, допомагаю українцям знайти своє місце у Польщі. У свій час робила на ютуб фільми про життя в Польщі: чим доїхати, як виглядають різноманітні посвідчення, документи і таке інше. Це такий собі набір перших кроків та порад українською мовою для життя в Польщі.
Уляна з однодумцями допомагає українським біженцям, проводить для них безкоштовні тренінги у Варшаві, Кракові та Бєльсько-Бяла, адже більшість жінок вже півтора року живуть на паузі. За майже рік вдалося вселити віру понад пів тисячі жінок – вважає це спільним маленьким успіхом. Разом з волонтерським центром, дітьми робить свічки і сітки для військових. Зараз Уляна навчається на карʼєрного радника і вже влітку захищатиме наступний диплом. Крім цього, на своїй сторінці у Фейсбуку надає юридичні консультації. https://www.facebook.com/profile.php?id=100057417730939 (Уляна Воробець \ Ula Worobec)
Помирилися з чоловіком перед його смертю
Уляна була щаслива. З нею у Польщі живуть діти, тут улюблена робота, яка приносить і гроші, і задоволення. Сина вдалося вилікувати, зараз йому 17. Дочка Христинка після аварії росте прекрасною дитиною, нещодавно їй святкували 15 років. Старшій Тетяні 18, вона разом з мамою допомагає українцям в Польщі, а найменшій Софійці 13. Два роки тому в житті Уляни знову зʼявився… колишній чоловік. Він визнав свої помилки і почав більше часу приділяти дітям. Все було добре. Але 6 квітня з України прийшла страшна звістка: він загинув у пожежі.
– Ми з дітьми поїхали на похорон і провели його в останню дорогу. У нас були дуже складні стосунки. На щастя, перед його смертю помирилися. Але ми з дітьми відпустили його на той світ, скажемо, без жалю, – зізнається Уляна.
Жінка багато працює. І коли зрідка випадає вільний час, проводить його з дітьми, возить їх на екскурсії Європою. А в миті душевного спалаху народжуються вірші. Коли було нестерпно важко, коли на серці мучила туга, слова самі лилися на папір і стали піснею «Мамо». Колись, у майбутньому, Уляна мріє видати книжку і записати диск своїх творів рідною та польською мовами.
– Якби не труднощі, випробування, які я пережила, невідомо, що зі мною було б зараз, – посміхається Уляна. – В мене є чудесні діти – і вони головні у моєму житті!
Олена ПАВЛЮК
Інші неймовірні життєві історії читайте у журналі «Люди і долі» №12, 2023 рік.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!