Як тільки заходиш у кабінет начальника управління інфраструктури та промисловості Рівненської облдержадміністрації Федора Мисюри, погляд відразу зупиняється в кутку, де горить лампадка і стоять портрети воїнів у траурних рамках. Їх одинадцять. «Це всі хлопці з моєї роти, які не вернулися: четверо загинули під Авдіївкою, семеро – в Донецькому аеропорту». Федір Мисюра – незвичний чиновник: він добровільно пішов на війну, дивом вижив після важких поранень.
В армію – «по блату»
У мирному житті Федір Мисюра працював у Рівненському міськвиконкомі, ростив з дружиною донечку Софійку. Вихідні ж проводив на аеродромі – його захопленням був парашутний спорт, за кілька років він здійснив більше 200 стрибків! Коли почалася війна, Федір, як державний службовець, мав «бронь». Та чоловік каже, що прийшов добровільно у військкомат ще під час першої хвилі мобілізації.
– Я тоді написав заяву, що хочу піти в армію, але мене не взяли. Під час другої хвилі повістки знову не отримав. Почав дружину готувати до того, що піду в Нацгвардію, тоді формувалося багато добровольчих батальйонів. Але тут оголосили третю хвилю мобілізації. Я через знайомих хлопців-афганців домовився про зустріч з воєнкомом, шукав у нього допомоги у мобілізації. Він мене вислухав, але повістка не прийшла. Допоміг випадок. Одного разу я прийшов у військкомат, коли хлопцям повістки давали. Я кажу: дайте й мені. Тоді якраз набирали у 80-у десантну бригаду.
Аби не хвилювати батьків та дружину, Федір їх заспокоював: мовляв, їду на полігон, буду там інструктором. Навіть коли вже був наказ відправлятись у зону АТО, не признавався – казав, що треба поїхати у Вінницьку область склади охороняти.
У пекло пішов добровільно
У листопаді ж 2014 року львівських десантників перекинули під Донецьк. Вони розквартирувалися в Костянтинівській школі. Федір Мисюра був сержантом матеріально-технічного забезпечення. Мав дбати, аби у солдатів були їжа, боєприпаси, теплі речі. Всі посилки від рідних проходили через його руки. Він знав, що, кому та скільки треба. Але невгамовний чоловік усе рвався на передову. Від нього відмахувалися: мов, твоя справа – забезпечення. Але Федору знову «пощастило». В січні 2015 року, після Різдва, в аеропорту стало справді гаряче. Тоді, за словами чоловіка, на ротацію у термінал і на вишку їхали тільки добровольці.
– Десь числа десятого дзвонить ротний: формують збірну роту, бо не вистачає 20 чоловік. Питає: «Чи ти не поїдеш? Багато відмовляється, не можем назбирати». Я сказав, що поїду. 11 січня приїхали у Піски. Тут один просто анекдотичний випадок стався. Ходили по хатах, заготовили собі дрова й вугілля, щоб було що із собою брати. Ми розділилися на дві групи. Одна йшла по дрова, друга – по вугілля. Я пішов по вугілля. Тільки-но стали набирати – чую свист. Вибух. Спочатку десь далеко, потім ближче. Думаєм, нє, ну його в баню, давайте перечекаємо. Я якраз біля хати проходив, чую: свистить. А там віконце таке невеличке, як туди заскочив – сам не знаю. Але вибух застав уже в будинку. Потім пробував вилазити з того вікна – не зміг. Довелося шукати інший вихід. Отакі можливості з’являються в екстремальних ситуаціях! Добу побули у Пісках, потім виїхали у Водяне, звідти ішли ротації у Донецький аеропорт. У термінал я потрапив 13 січня. У той день впала диспетчерська вишка аеропорту, було дуже багато поранених, їх треба було вивезти. Тому нас розділили на дві групи. Перша ротація поїхала на вишку, прямо серед білого дня. Сєпари цього не чекали, і всі «коробочки» (бойові машини. – Авт.) повернулися назад. У них почали завантажуватися ми. Ще тоді можна було відмовитися. Цього ніхто не зробив, хоч нас і попередили, що ця дорога в один кінець. Люди погрузилися всередину, речі виклали на броню. На «коробочці» була решітка, одна пластина приварена, друга. Я так прикинув: надійно. Зсередини ще запасний бронежилет до стінки поставив, інший надів – думаю, все, доїду. Аж тут дивлюся: поруч – бочка з бензином літрів на п’ятдесят. Думаю: «Клас, у закритому приміщенні п’ятдесят літрів бензину. Це ж раптом щось, ні по якому ДНК би не впізнали! Аби списки десь у штабі осталися, що ми туди поїхали!»
Викликали вогонь на себе
Таким чином Федір Мисюра потрапив на останню ротацію у Донецьке летовище. Це було 13 січня. Він знає не з теленовин, що відбулося там насправді.
– Термінал – це маленька територія, яка з усіх боків прострілюється по колу ворогом, а у тебе є маленьке місце, щоб заїхати і виїхати, і то тебе постійно криють. У підвалі сепаратисти, зверху теж закидають гранатами. Це не котел, а якась закрита банка, і ти в ній сидиш і стріляєш, поки не прийде кінець. Ми як тільки приїхали, нас завели в штаб, розподілили по постах: хто з ким має стояти, у яку зміну. Режим був такий: дві години на посту, дві – спиш, ще дві години – в режимі очікування. 14 січня по терміналу весь день стріляли два танчики.
Ще до нашої ротації в підвал зайшли «криси», як ми їх називали. Вони були у підвалі, а ми – на першому поверсі. Час від часу з ними перегукувалися. Вони відповідали з кавказьким акцентом: «Украінец, ходи сюда, уши резат буду». Ми їм теж «сюрпризи» підкидали, чули, як вони після вибухів кричали. Нормально їх «покрошили».
Але потім вони почали лізти на дах. І було таке, що навіть доводилося просити наших, щоб «васильками» (міномети 82-го калібру) по них «накидали». По суті, викликали вогонь на себе, щоб їх вибити з даху.
Вночі пройшла чергова ротація: 11 людей виїхали, а приїхало тільки троє. На постах не вистачало людей. Ми стояли вже не по дві години, а по чотири. Потім знайшов місце дві годинки поспати – і знову на пост. Тоді морози до 27 градусів були. З їжі – тільки сухпайок. Я брав гречку, відкривав, ножем ламав крижану кашу на шматочки і розсмоктував. Чаю у терміналі жодного разу не пив. 15 січня десь о шостій ранку почалися масові штурми. Вони з даху стали закидувати нас гранатами, лізли з усіх дірок. Я вийшов на пост близько 10-ї ранку, і тут «прилетіло». Впав на спину, далі вже слабо пам’ятаю. Хлопці мене відтягли, було дуже багато крові. Мені у спину в рану напхали бинтів, заклеїли плівкою, щоб не протікало. Поранення було наскрізне: куля пройшла між спиною і пластиною бронежилета, потім повернула в районі сьомого-восьмого ребра в тіло, прошила легеню і лягла біля серця на аорті. Через прострелену легеню почався пневмоторакс, я задихався. Тоді наш медик з позивним «Псих» (Ігор Зінич рятував бійців у терміналі до останнього, поки 20 січня не загинув під завалами. – Авт.) у районі ключиці пробив мені отвір спеціальною трубкою, щоб зайве повітря виходило з легенів. Завдяки цьому я живу.
Серце зупиняли на вісім хвилин
Федора з аеропорту вивезли тільки о шостій вечора. Тоді з евакуйованих солдатів він був найтяжчим. Сьогодні чоловік спокійно про це говорить, а в ті січневі дні 2015 року справжнє диво зробили лікарі у Дніпрі. Вже потім медики сказали: давали 2% того, що він виживе. Про ті страшні дні розповідає з чужих слів, бо сам нічого не пам’ятає. Каже, що під час операції видалили частину легенів, селезінки, фрагменти ребер. Наступного дня стан погіршився. Через велику крововтрату довелося перелити сім літрів крові.
– У мене зупинилося серце на вісім хвилин. І всі ті вісім хвилин, поки я лежав розрізаний, один лікар качав руками кров із серця, щоб вона поступала в мозок, а інший робив маніпуляції на серці. Я спілкуюся з тим лікарем, він сказав, що мене досі всі пам’ятають, не можуть забути. Думаю, що самі лікарі у той момент не знали, що роблять. Вони там справді професіонали, і мені дуже пощастило.
А через декілька діб чоловік став втрачати зір. Це його дуже налякало.
– Кричав, щоб від усього мене відключали, що сліпим не житиму. Потім виявилося, що це так мозок на крововтрату відреагував. Пізніше все почало відновлюватися.
У ті дні дуже допомогли батьки та дружина, які вже 17 січня були у Дніпрі біля ліжка свого «кіборга».
Сина назвав на честь загиблого друга
Нині Федір Мисюра очолює управління інфраструктури та промисловості Рівненської облдержадміністрації. Він прийшов на заміну чиновників, впійманих на хабарі.
– Ті, хто загинув на Майдані, хто не вернувся з війни на Донбасі, – всі вони хотіли жити в кращій країні, щоб їхні діти жили достойно. Я на своєму місці роблю все залежне, аби це краще завтра хоч на йоту наблизити. Тому в мене в кабінеті – відеокамери, а в кутку – фото хлопців, які не вийшли з аеропорту. Щоб ніхто навіть і подумати не смів щось мені запропонувати.
Федір підходить до свого вівтаря, дивиться на друзів, починає називати їхні імена, прізвища.
– Діма Свідерський, ми з ним разом призивалися, подружилися, йому всього 20 років було, коли… Вадік. Ми їли однією ложкою, спали спина до спини… – голос чоловіка зривається. – Для мене ніхто не забутий. Часто спілкуємося з тими, хто вижив, на хрестини хлопці приїжджали. У мене ж цього року син народився. Дімою назвав, як друга...
Два роки тому впав Донецький аеропорт
242 дні тривала оборона Донецького аеропорту. За незламність духу його захисників вороги назвали «кіборгами». 19-20 січня 2015 року летовище було повністю зруйноване і взяте під контроль бойовиками. Протягом 17-20 січня безпосередньо в аеропорту загинули 50 бійців (ще один – Ігор Броневицький – застрелений у полоні наступного дня). Ще 41 військовослужбовця було вбито впродовж 17-26 січня у боях у районі Авдіївки, шахти «Бутівка», сіл Спартак і Піски, що розташовані неподалік летовища. До кінця січня українським військовим і медикам вдалося евакуювати з ДАПу тіла ще 15 загиблих – десантників 80-ї і 81-ї аеромобільних бригад. У лютому 2015-го сепаратисти дозволили заїжджати в морг Калінінської лікарні Донецька машинам пошукової місії «Евакуація-200». Тоді забрали 10 тіл «кіборгів». На сьогодні лишається невідомою доля чотирьох бійців. Усі зниклі безвісти із 7-ї роти 3-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади: львів’яни Олександр Бондар і Валерій Степанишин, Олександр Кравчук із села Аршичин Млинівського району Рівненщини та Юрій Ковальов із села Криничне Маневицького району Волині.
За підрахунками ж військового експерта Олександра Кривоносова, за весь період перебування українських військових у Донецькому аеропорту загинуло понад 200 осіб, а поранено – більше 500.
Наталка СЛЮСАР, м. Рівне
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!