Коли росіяни розв’язали війну на Донбасі, захищати Україну пішли всі троє синів Тетяни і Юрія Мамчіїв з Чернівців – Олексій, Станіслав, Євген. Двох привезли звідти у рідне місто у трунах під синьо-жовтим прапором. У 2016 році загинув Станіслав, у 2021-му – Олексій.
Привезли синів в Україну, аби врятувати від війни
Коли батьки ховають дітей – це трагедія, так просто не має бути. Число 13 воістину стало трагічним для родини Мамчіїв. Обидва сини загинули 13-го: Стас у липні, а Олексій у квітні. А свого часу батьки зробили все можливе, аби вберегти своїх хлопчиків від війни. Сім’я Мамчіїв у Чернівці переїхала тільки у 1993-му, до того вони жили в Узбекистані.
– Страшно за дітей було. Ми тоді жили майже під кулями на кордоні з Афганістаном. Щоб сини не опинилися у зоні бойових дій, вирішили переїхати на батьківщину чоловіка, у Чернівці. Олексію було 13 років, Стасу – 10. А Женя вже народився тут, – згадує ті тривожні часи Тетяна Мамчій. Вона за національністю татарка, розмовляє російською, а сини її – українською.
Про дітей, як і кожна мама, може говорити годинами. Сини росли дружними, один за одного горою стояли, хоч були дуже різними.
– Стас – розбишака, вічно якісь травми мав. Усі лікарі його знали по прізвищу й імені. Був дуже компанійським, усіх притягував, мав багато друзів. Хлопці потім розказували, що і в армії був таким. Коли треба було виручати, не задумуючись кидався вперед, завжди йшов першим. Дівчата його любили, він постійно за них заступався, а одружитися так і не встиг, – із сумом у голосі розповідає мама про свого середнього сина. – А от старший, Олексій, завжди такий розсудливий, спокійний. Він все прораховував, у нього все мало бути правильно, по поличках розкладено. Коли прийшла звістка про його загибель, ми були шоковані: так не мало статися! Тільки не з ним!
До 33-х не дожив два місяці
Коли в Україні почалася війна на Сході, родина жила у постійній тривозі. Мама здригалася при кожному стукоті у двері – раптом принесли повістку. Тетяна знала, що сини ховатися за її спиною не будуть.
– У нас хлопці жили за девізом десантників: «Хто, як не ми?» Олексій служив у десантних військах. Стас – у спецназі, – з гордістю каже мама. – Женю тільки в армію не взяли за станом здоров’я.
У 2015 році повістку принесли Стасові. Він пішов служити у 81-шу десанту бригаду. За трохи контракт підписав найменший, Женя: мовляв, чим я гірший за брата? Із завмиранням серця чекали батьки кожного дзвінка синів. Молилися, аби тільки повернулися додому живими.
Стас у 2016-му потрапив у самісіньке пекло під Авдіївкою. Тоді там була найгарячіша точка війни.
– Він якось сказав: «Якщо доживу до 33 років, то житиму довго-довго». 33 мало Стасу виповнитися 13 вересня, а він загинув 13 липня. Два місяці не дожив, – тремтить мамин голос.
Станіслава вбили на блокпосту під Авдіївкою під час мінометного обстрілу.
На фронті врятував покійний брат
Тато з мамою ще оплакували свого середнього сина, ще тільки звикали до думки, що більше він не прийде, не обніме, не спитає, як справи, коли найменший Женя заявив: «Я знову їду на Схід».
– Він не приховував, що цього разу йде мститися за брата. Він так рвався туди, що коли під час медкомісії піднявся тиск, побіг в аптеку, купив ліки, збив його і переконав лікарів, що може служити.
І знову безсонні ночі і нескінченно довге очікування телефонних дзвінків. Не на курорті ж син, а на війні. А там рвуться міни і свистять кулі снайпера. Одного разу Женя був на волосок від загибелі, та його врятував… покійний брат.
– Він потім розказував, що Стас приходив у сні три ночі підряд і все виганяв його з бліндажа. На третю став на нього кричати: «Ти мені вже набрид! Бігом встав і вийшов!» Він піднявся і відбіг від нього у чому був на метрів 50. А туди за хвилину впала міна, – розповіла неймовірну історію порятунку свого найменшого сина Тетяна.
З другої ротації Євген повернувся з контузією. Підлікувався і підписав третій контракт. А у 2018-му ошелешив Олексій: «Я також йду на війну».
Здається, як мати відпустила туди усіх синів? Інша посеред дороги лягла б, а когось таки затримала. Але Тетяна Мамчій відповіла:
– Я їх не зупиняла. Ми з дитинства хлопців виховували так, що вони самі приймали рішення. А війна – це чоловіча робота. І це їхній вибір.
Зустрів кохання в окопах
Олексій підписав контракт з 10-ю гірсько-штурмовою бригадою. Був старшим водієм зенітно-ракетного відділення. Там, на Сході, де небезпека чатувала за кожним поворотом, Олексій зустрів кохання. Обраницю так і звати – Любов. Вона виявилася землячкою – з Чернівців, також військова. Олексій уже був одружений, у нього є доросла 18-річна донька. З першою дружиною у чоловіка не склалося. Батьки дуже раділи, що син знайшов жінку, з якою хотів йти по життю. Та й року не встигли закохані натішитися одне одним.
– Олексій був люблячий, веселий. Мої позиції розташовувалися ближче до ворога, тому він більше за мене переживав. Ніхто не міг подумати, що його вб’ють… Увечері ще до мене приходив, а вранці вже сказали, що Олексія немає, – крізь сльози розповідала молода вдова на похороні.
Мамчія вбили підступно. На світанку 13 квітня цього року на позиції біля Торецька безпілотник скинув кілька мін. Олексій отримав важке осколкове поранення. Його ще встигли довезти до лікарні, де він і помер. До свого 41-річчя він не дожив два місяці.
Здавалося, земля вислизала з-під ніг, коли повідомили, що і другого сина везуть зі Сходу у труні. Німий крик застряг у горлі. Це вже друга могила з прізвищем Мамчій на почесній алеї кладовища Чернівців!
Єдиною опорою і надією Тетяни і Юрія залишився Євген. Він це розуміє. Запевнив, що більше на війну не піде, спробує знайти себе у мирному житті. Хоч йому дуже важко. Часто сняться брати. Ніби він стоїть між ними, а вони його виштовхують: «Ти повинен залишитися живим».
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!