Після загибелі в АТО єдиного сина 48-річна житомирянка Лілія Ільницька народила в 2017 році трьох донечок. Нинішнього першого вересня дівчатка вже стали ученицями того самого житомирського ліцею № 3, де навчався їхній брат-герой Дмитро Ільницький. Подружжя вважає, що дівчатка з’явилися на світ живими і здоровими, бо мають на небі свого ангела-охоронця – рідного братика.
Час минав, а легше не ставало
Колись Андрій та Лілія Ільницькі життя не уявляли без свого сина. Вони його любили понад усе на світі. І навіть другої дитини не народжували, аби всі свої батьківські почуття дарувати виключно Дімі. Син ріс добрим, чуйним, відважним. Під час навчання в Житомирському національному агроекологічному університеті отримав військову спеціальність. У березні 2014-го пішов добровольцем в АТО.
29 листопада 2014-го батьки ще встигли привітати Діму із 24-річчям. Але того ж таки дня під час артобстрілу села Піски, що неподалік Донецького аеропорту, хлопець отримав важке поранення, був госпіталізований і о третій годині ночі помер...
Побачити єдину дитину в труні – це біда, біль, глибину якого неможливо описати словами. Закопати в сиру землю свою кровиночку – це горе, від якого хочеться самому лягти в холодну яму поруч із сином. Єдиною розрадою для згорьованих батьків було тоді приходити на могилу дитини, розмовляти з Дімою і вірити: він не помер, просто живе на небесах, усе чує та бачить, відчуває любов мами й тата і там, у іншому світі, йому добре.
– Ми постійно їздили на кладовище. Чекали, може, час лікуватиме. Але ні – легше не ставало. Навпаки... Я плакала вдень і вночі. Я не думала ні про що інше, лишень про мою дитину, яку ніколи більше не побачу і не обійму, – згадує Лілія. – Ми з Андрієм не знали, як жити далі, для чого й для кого. Зверталися до психолога, але марно. Бо пораду «менше плачте» або «менше ходіть на кладовище» може дати лише людина, яка не розуміє, що таке похоронити своє єдине дитя.
І ось тоді, коли від болю хотілося вити, а все життя здавалося чорним і безпросвітним, жінка вирішила: мусить народити і свою нерозтрачену материнську любов віддати маленькій дитинці.
– Чоловік, зізнатися, був шокований таким моїм рішенням. Він спочатку вважав це зрадою по відношенню до Діми. Казав, ніхто і ніщо не зможе замінити нам сина, – пригадує Лілія. Вона погодилася: ніхто не замінить сина, але дати нове життя – це можливість наповнити власне життя бодай якимось сенсом. І у квітні 2017-го подружжя Ільницьких вдруге стало батьками.
Мамі було 48 років, татові – 51
– Спочатку, коли я завагітніла, ми сподівалися, що буде хлопчик. Потім нам сказали, буде дві дівчинки. А далі попередили: чекайте трійню. Ми до останнього думали, що лікарі помиляються і серед трьох діток виявиться хлопчик. Але на світ таки з’явилися наші Марія, Дарія і Олександра, – розповідає Лілія.
Весь цей час, від періоду вагітності до пологів та виписки з лікарні, Ільницькі не сумнівалися – все пройшло щасливо, бо їм з небес допомагав син Діма. А коли народилися троє крихітних дівчаток, то побратими, які воювали з Дмитром Ільницьким, сказали батькам: «Діма і тут пожартував». Натякаючи на те, що замість прогнозованих двох дівчаток на світ з’явилося аж троє.
Коли українські ЗМІ розповіли всьому світу, що мама героя-кіборга народила трійню, до Ільницьких писали, телефонували, приїжджали дуже багато людей. Вони не лише вітали, а й допомагали. Хтось переказував гроші, хтось передавав необхідні для дівчаток одяг, підгузки, дитяче харчування. Міська рада Житомира одразу вручила багатодітній сім’ї ордер на 4-кімнатну квартиру, а також надала відчутну фінансову допомогу.
– Мене тоді часто запитували, чи не тяжко справлятися з малюками. Мовляв, з однією дитиною непросто, а тут одразу троє, – згадує пані Лілія. – Проте і тоді, і зараз я кажу: тяжко – це коли хорониш єдину дитину. А коли доглядаєш за трьома найдорожчими у світі немовлятами – це складно, але приємно.
Батьки і справді спочатку майже не спали. Бо нагодувати, переодягнути, заколихати мусили вставати вдвох. Причому, доки засне третє дитя, то перше вже прокидалося і знову вимагало уваги.
Із часом у діток виробився режим, тож дівчатка давали спати батькам по чотири-п’ять годин на добу. До речі, тато став безвідмовним і надійним помічником мамі по догляду за малятами.
З’явилося світло в пітьмі горя
Нині дівчаткам уже по шість років – і вони першого вересня переступили поріг ліцею №3 міста Житомира, де навчався Дмитро. Сестрички знають, ким був їхній брат і що загинув за Україну як Герой.
Марія вже вміє читати, Дарія гарно малює, а Олександра любить ліпити. Дівчатка, як каже мама, різні за характером.
– Завдяки донькам нам тепер набагато легше жити. Хоча любов до Діми така ж велика, як і раніше, і біль через його втрату такий же пекучий, але ми навчилися думати не тільки про сумне, – каже Лілія Ільницька. – Раніше мені цвяхом сиділи в голові гіркі спогади, нині ж ми з чоловіком можемо наповнювати свої дні і позитивними емоціями. З’явилося світло у пітьмі горя. Я дякую Богу, дякую Дімі – нашому ангелу-охоронцю, дякую всім добрим людям за щастя бути батьками трьох донечок, які стали сенсом нашого з Андрієм життя. Вони ті, кому ми можемо дарувати нашу невичерпну любов і почуватися потрібними у цьому світі. Але, попри це, душевна рана через втрату сина ніколи не загоїться. І навіть в останні хвилини свого життя я буду думати про Діму.
Оксана КОСЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!