Невигадана історія
Полював за зайцями і потрапив у пастку... Любовну!
Дорогу засніжило, і Анна, зійшовши з поїзда, не знала, чим добратися на свій хутір. Добре, що зустріла старого діда Дениса, який підвозив внучку на залізничний вокзал коником. Тож, вмостившись на великі саморобні сани, застелені кожухом, жінка вирушила до рідного села.
Викрали і змусили вийти заміж
Подруга, яка повернулася з Москви (гостювала у родичів) аж захлиналася емоціями: «Ти не повіриш! Ні, ти точно не повіриш?! – кричала у слухавку. – Її викрали, видали заміж, і лише після обряду вінчання вона побачила свого чоловіка!» Її звати Роза, і вона має п’ятирічну донечку.
Пристрасна жіночка чоловіка знайшла у... копиці
Коли Анну та Івана запитують, як вони познайомилися, жінка одразу починає заходитися сміхом. Зашарівшись, загадково усміхається й чоловік.
Підслухала розмови чоловіків у бані і... розлучилася
Нещодавно знайома ошелешила – розлучилася!
Мати просила міліцію навернути до неї дітей
У селі новина, аби лише влізла якоюсь шпаркою – вмить розійдеться від хати до хати. Тож не дивно, що лишень Ніна з’явилася у Чигарях, намагаючись оселитись у батьківській хаті, як тут одразу всі загули.
Мати просила міліцію навернути до неї дітей
У селі новина, аби лише влізла якоюсь шпаркою – вмить розійдеться від хати до хати. Тож не дивно, що лишень Ніна з’явилася у Чигарях, намагаючись оселитись у батьківській хаті, як тут одразу всі загули.
Мішок борошна, що сховали в криниці, врятував сім’ю
Старий Степан вийшов з хати, а назустріч йому зграйка малих посівальників. Четверо підлітків весело розмовляли. Один з них, витягнувши з плетеної торбини гривню (видно, був за касира), невдоволено пхикнув: «Ото бабця-сусідка втнула. Гривню дала. Найменше.
Були заклятими ворогами, а стали... кумами
Раїса Захарівна – поважна і гонорова пані уже пенсійного віку – навіть і подумати не могла, що з нею таке станеться. Ще донедавна чоловік називав її «любонькою», прогулювався з нею вечорами, ніжно підтримуючи під лікоть, і ловив кожен її погляд (на заздрість усім подругам), а тепер просить замовкнути і не дратувати?! І це після 30 років спільного щасливого життя? Відтоді, як їхні діти вилетіли вити свої гнізда, а Іван Петрович передав своє директорське крісло молодшому заступнику та пішов на пенсію, життя їхнє стало проходити мляво і нудно. – Ну, як ви там? – питала у Раїси Захарівни подруга. – Ай, одні базари та серіали у нас тепер. Сидимо, як два гриби-печериці, – скаржилася у відповідь. Але за якийсь час стала жінка помічати, що зарано таки вона свого Івана Петровича в «печериці» записала. Став з хати тікати: то в гараж йому, то друзі на риболовлю запросили, то до родичів «на багаті села». Дійшло до того, що на великі свята стала Захарівна сама кукувати, а такого у них з роду-віку не було. І до стіни його припирала, і в очі, як в дзеркало душі, вглядалася – що сталося? Чоловік щось мляво буркотів у відповідь або сердився. І Раїса Захарівна зрозуміла – запахло зрадою. Підозри незабаром підтвердилися. Добрі люди із радістю донесли, що її чоловік, як кажуть, «знюхався» з однією кралею. Заміжньою блондинкою! Захарівна втратила спокій і сон, закинула навіть серіали. Їй уже цілком вистачало власної «санти-барбари»! Тепер жінка тільки про одне думала: а чи молода розлучниця, чи гарна? Яким же було її здивування, коли вона дізналася, що коханка теж передпенсійного віку! Бідна Захарівна вночі крутилася від безсоння, роздумуючи: чим же та баба краща за неї? Незабаром, геть втративши спокій, вона з інтелігентної пані перетворилася в розлючену левицю. Тепер в голові у неї крутилася тільки одна думка: як повернути чоловіка і помститися його коханці? І почалася війна. Ті ж добрі люди підказали, як поводитися на фронті і здійснювати бойові набіги на коханок. Дізнавшись, де розлучниця працює, Раїса Захарівна пригналася туди і влаштувала величезний «мордобій зі скандалом». Підкараулювала на вулиці і дерла тій волосся, кричала, що кислотою обіллє, і кляла до сьомого коліна. Перебила всі вікна у квартирі, де жила розлучниця, і розписала під’їзд всілякими одкровеннями для сусідів: щоб, мовляв, знали, яка хвойда живе тут! Нарешті пішла у церкву, поставила свічку за… упокій і терпляче стала чекати, поки хвороби та біди посиплються на голову ненависної їй Наталі Григорівни. Однак суперниця, як на зло, лиш розквітала і аж ніби молодшала, зблизившись з її чоловіком. А він, до речі, як тільки дізнався про війну, оголошену дружиною, одразу переїхав від неї. Від безсилої злоби та ненависті, яка починала роз’їдати душу, натомість захворіла сама Раїса Захарівна… – Слухай, ну, скільки можна собі нерви тріпати? – сердилася подруга. – Ти так себе у могилу заженеш, їй-Богу. І нічого не доб’єшся! Ти ж казала, що у тієї мадам чоловік був? От тобі і заняття буде: побалакай з ним – як не крути, а у вас на двох одна спільна проблема! Коли Раїсу Захарівну познайомили з чоловіком суперниці, вона аж рота відкрила від здивування. Володимир виглядав просто чудово: моложавий, підтягнутий, а головне – синьо-окий. Ахнула Раїса, поправила свої по-модному закручені на честь зустрічі кучері і залилася густим рум’янцем. А як Володимир галантно запросив її у ресторан, хихикнула, мов дівча, – і років десять з лиця одним махом «скинула». Вони знайомилися, щоб серйозно поговорити про своїх невдячних половинок, а згадали про них лиш прощаючись. Потім зустрілися ще. І ще… «Боже мій, – думала собі Раїса Захарівна, дивлячись, як Володюсінька «топче» її фірмові пироги та аж муркотить від задоволення, – і такого хорошого чоловіка та дурепа покинула? Проміняла файного мужчину на мого телепня?! З жиру вона бісилася, не інакше…» Щоправда, тепер закохану жінку почали діймати інші хвилювання – хоч би та його «дурепа» не надумала повернутися! Бо так просто вона свого Володю не віддасть! Однак ані Іван Петрович, ані його нова дружина Наталія Григорівна і не думали сваритися. Судячи зі всього, кожен з них знайшов саме те, що йому підходить. Мир та благодать була й у стосунках між Раїсою Захарівною і Володею. Після вдалого та на диво спокійного розподілу майна і частих зустрічей у суді мусили перезнайомитися вже всі разом. А затим і спілкуватися почали: то у спільних друзів зустрінуться, то в місті на прогулянці. Наталя Григорівна вже давно простила Раїсі Захарівні видерте волосся, побиті вікна та непристойні написи в під’їзді. Хіба ж будеш сваритися, коли у кожної в особистому житті щастя і спокій? …Нещодавно у Раїси Захарівни третя онучка народилася. Щаслива бабуся попросила бути хрещеною матір’ю Наталю Григорівну, і та з радістю погодилася. От і покумалися… Юлія САВІНА, Волинська область
Поліське болото привело до Бога
Дмитро Вікторович, як завжди, усміхнений запрошує до столу. Його усі люблять і шанують за щиру вдачу, відвертість, доброту. Ну, а силою цього чоловіка просто захоплюються, і це незважаючи на те, що він уже на пенсії. Що то значить, чоловік усе життя займався спортом, тим більше, майстер спорту з боксу. Щоразу при зустрічах він розповідав безліч цікавих історій зі свого життя. І лише нещодавно, коли мова зайшла про віру в Бога, сказав: – Я був скептиком і релігію та Бога серйозно не сприймав. Та коли моє життя було за декілька сантиметрів від смерті і молитва мені допомогла врятуватися, увірував. Тепер знаю, що ми без Господа нічого не варті. *** – З Миколою познайомився ще в молодості – разом були на студентській практиці. Так здружилися за три місяці, що продовжували спілкуватися й далі, – починає розповідь мій знайомий. – Тоді ми мобільних не мали, а дзвонили на домашні телефони і фактично щоліта або він до мене у гості приїжджав, або я до нього їхав хоч на декілька днів. Згодом одружилися – один в одного теж ці оказії відзначали. І так ми залишилися друзями аж дотепер. Правда, постаріли трохи, бачимося рідше. Зате тепер по телефону спілкуємося без жодних проблем. Микола живе на морі, тому я до нього їду частіше навесні або влітку відпочити, а він у мене любить погостювати восени, у грибний сезон. *** Вже згодом дізнаюся, що Микола – дуже відома особа в українській науці. Він має професорське звання й багато зробив для сучасних медичних технологій. Свої лекції читав у європейських та американських вузах. Тому для нього найкращий відпочинок – це природа, тиша і друзі, з якими можна поговорити, як кажуть, по душах. Того року, коли чоловікам було ледь за сорок, Микола подзвонив до Дмитра і сказав, що десь під кінець вересня приїде до нього на тиждень, аби походити по лісу. – Ми з дружиною як годиться приготувалася до приїзду товариша. Закупили м’яса на шашличок, хорошої горілочки. Хоча ми не любителі оковитої, але чарку-другу при зустрічі можемо випити, – наливаючи свою домашню наливочку на травах, каже Дмитро Вікторович. – Зараз переконався, що краще пити хорошу домашню самогонку, а ще коли додати травички, калганчику, то вона організму не зашкодить. А «казьонка» нинішня швидко з ладу виведе й міцного мужика. *** Зустріч друзів була теплою (три роки не бачилися). Отож, було про що поговорити. На третій день після приїзду вирішили їхати по гриби – Дмитро Вікторович місця, де вони ростуть, на Волині знає дуже добре. Його ще дід привчив до лісу. – Виїхали ми першою електричкою у бік Ковеля, – продовжує Дмитро Вікторович, – ще вдосвіта. Коли вийшли на станції, надворі було темно. Пішли звичною дорогою у знайомому мені напрямку. Та чомусь спало на думку скоротити дорогу. Вирішив іти навпростець. Я знав, куди мені треба потрапити і як іти. Але ніколи раніше цим шляхом не ходив. Це називається, пошкодував ноги мого товариша. За деякий час почало світати, але туман такий – нічого не видно. Не поспішаючи, ми продовжували йти лісовими стежками. Згодом вийшли нібито на поляну. Ступивши декілька кроків вперед, полетіли у якусь яму. І тут я відчув, що ми у болоті. Спочатку ніякого страху не було, сподівався, що легко звідси виберемося. Та болото виявилося дуже гнилим. За лічені хвилини ми вже зав’язли у ньому до пояса. *** Підтримуючи один другого морально, друзі докладали зусиль, аби за щось вхопитися і вилізти з гнилля. Та сили стали швидко обох покидати. А болотний запах геть затьмарював свідомість. Дихати ставало все важче і важче. – Глянувши на Миколу, зрозумів, що він ось-ось втратить свідомість. Він важив усього 76 кілограм, тому я з усього маху фактично вирвав його з трясовини і відкинув вбік. Він там і лежав, не ворушачись. А я знову став пручатися, аби таки вирватися зі смертельної пастки. Але марно. Болото сягнуло моїх плечей. Фактично уже не міг поворухнутися. Правда, трошки раніше зняв з руки годинника, якого отримав як спортивну нагороду. Подумав: якщо будуть шукати, знатимуть, де ми поділися. І тут пригадав, як дід мене колись вчив: «Синку, якщо в житті будуть якісь великі проблеми чи трапиться щось дуже небезпечне, ти розслабся, як тільки зможеш, і читай «Отче наш». Це велика поміч при біді». Так і зробив. Якось розслабився і почав проказувати цю молитву, а дід мене її добре навчив. Чесно кажучи, не знаю, яка сила мене звідти виштовхнула, тому що отямився, лежачи за два метри від Миколи. Сонце стояло високо в небі, вже йшло до обіду. Дотепер дивуюся, як ми там не задихнулися, навіть якби й не втопилися. Микола дихав, я почав його торясти… *** День був теплий, сонячний. Чоловіки дісталися до озерця, де випрали верхній одяг і трохи обсушили його біля багаття. Зібравшись, все-таки вирушили по гриби, тим більше, що місце, до якого йшли, було поруч. – Ось тоді я знову згадав свого діда, який мені весь час казав, що людина без Бога нічого не варта, що лише Господь – перший помічник у будь-якій справі. Ми думаємо, що ми самі чогось досягли, щось можемо – це не так. Нам усе дається Богом. Варто Богу відступити від нас – і все, ми безпорадні. Я такий силач, а з болотом справитися не зміг. А Господь мене, доки молився, за якусь мить і врятував. Відтоді я дійсно повірив у Бога, і з цією вірою живу уже більше двадцяти років. І щоразу все більше й більше переконуюсь у силі Божій. Мій товариш Микола теж став віруючим. До церкви почав ходити, сповідатися, причащатися. Тепер думаю: Господь, якщо хоче спасти душу людини, то знайде спосіб привести її до себе... Олеся ХАРЧУК
Як на Новий рік долі поєднала «швидка»
Славко всівся за кермо новенької «Шкоди». Довго петляв засніженими вуличками вечірнього Львова й нарешті виїхав на трасу. Падав мокрий сніг з дощем, який одразу замерзав. Але думки про те, що їде у своє рідне місто та ще й до коханої дівчини, вселяли надію й додавали оптимізму. Спершу, звісно, загляне до батьків, а потім поїде до Лільки зустрічати Новий рік. З думкою про кохану серце оповило приємне тепло. Ліля дуже хороша дівчина: самостійна, багато досягла у житті. Цілком підходить йому за дружину. Ось уже два роки зустрічаються, тож пора, напевне, пропонувати руку й серце. За цими приємними думками Славко ледь помітив у сніговій заметілі жіночу постать, що перебігала дорогу перед самісінькою машиною. «От дурепа, куди спішиш?» – подумав він і глянув у бокове скло. Помітив, що біля тротуару ця жінка впала і не поспішала вставати. Славко загальмував. Виходити з машини не хотілося, але й перехожих поруч не було. Не залишати ж невдаху саму на дорозі. – Що ж ви так поспішаєте перед Новим роком? Давайте руку. – Я не можу піднятися, дуже болить нога, – на Славка дивилися перелякані до смерті дівочі очі. – Е, кепські ваші справи, – сказав Славко. – То що, у лікарню? Зателефонуйте до рідних, щоб не турбувалися, – порадив. – Мені нікому дзвонити, от лише Васька, – сльози хлинули з очей. «Ото влип», – думав Славко. Мало того, що цю дорослу плаксу треба везти у травмпункт, то в неї ще й син маленький вдома залишився – Васька. Але часу на роздуми не було, і він помчав до найближчої лікарні. У відділенні їм зовсім не зраділи. Ще б пак: на годиннику десята вечора, а тут поки рентген зроблять, ногу складуть та загіпсують, дивись, і Новий рік прогавиш. Славко вийшов у коридор, щоб поговорити з Лількою. Тільки в трубці пролунав гудок, як вона сердито закричала: – Може, взагалі приїдеш рівно в дванадцять? Я тут бігаю, стіл накриваю, а тебе ні слуху, ні духу! – Розумієш, – спробував пояснити, – тут дівчина… – Дівчина?! Звісно, дівчина! Бо де ж ще можна шльондрати так довго! З мене досить! – і вимкнула телефон. Настрій геть зіпсувався. Славко повернувся у приймальне відділення. – А ви хто потерпілій будете? – запитально глянула медсестра. – Чоловік, – випалив і сам здивувався своїй дотепності. – Чоловік? От і добре. Їдьте в аптеку і купіть своїй дружині милиці. Вони їй тепер згодяться надовго, – порекомендувала медсестра. Оля мовчала, терпляче чекала рентгенівського знімка, а потім довірила ногу травматологу. «Ото вибігла по хліб», – розмірковувала. Не любила свят, вихідних. З того часу, як батьки загинули в автокатастрофі, дівчина замкнулася в собі, жила лише роботою і домом. Багато читала, плела бісером, виготовляла ляльки-мотанки, готувала цікаві стенди для малечі. Адже працювала в дитячому садочку вихователькою. Завідувачка її дуже цінувала, бо Оля могла затримуватися після роботи, когось підмінити. А вдома на неї чекав кіт Васька. Він цілий день скучав без господині, а коли Оля приходила додому, то задоволено нявкав і терся біля ніг. …– От і все. Забирайте свою дружину і бережіть її, – слова травматолога повернули Олю до дійсності. Вона невміло сперлася на милиці і пошкандибала до виходу. Краєм ока помітила, що на годиннику 15 хвилин по одинадцятій. Назвала свою адресу, і Славко помчав вечірнім містом. Біля будинку загальмував, допоміг вийти Олі з машини. – Хай Васька тобі вдома допомагає, бо ж на перших порах буде важко, – казав Славко, проводжаючи Олю до дверей квартири. – Васька? – вперше за весь вечір усміхнулася. – Гаразд, він у мене надійний. Вже відмикаючи двері, Оля просила в Славка вибачення за те, що зіпсувала йому вечір. Але Славко й слухати нічого не хотів, він помчав на проспект Соборності, де живе його кохана. Припаркував машину, глянув на вікно. О! Там навіть не світилося. Прожогом вибіг на третій поверх і щосили натиснув на дзвінок. Але дівчина не відчиняла. – Ліль, відчини, я під твоїми дверима! – кричав у слухавку Славко. – Ти, напевно, з глузду з’їхав. Дурепу знайшов? Я в компанії гарних молодих людей, і не турбуй мене. З Новим роком! Славко намагався ще кілька разів зателефонувати Лілі, але виявилося, що «на даний момент абонент недосяжний». Сів у машину й тяжко опустив голову на кермо. «Ото Новий рік, зроду такого не було. Нащо ж ти бігла перед моєю машиною?» – подумав Славко про Олю. І раптом йому захотілося знову повернутися до неї. Але як же він зайде серед ночі, що скаже? «Залишу свій номер телефону, – вирішив, – а раптом я їй буду потрібен». У вікнах світилося, і це додало Славкові впевненості. Оля відчинила двері і запросила увійти. В кімнаті працював телевізор, про Новий рік тут нагадували хіба що кілька ялинкових гіллячок, які стояли у дорогій кришталевій вазі. Славко шукав очима Ваську, але нікого, окрім дівчини, в кімнаті не було. – Та ви проходьте, бачу, настрій у вас зовсім кепський. Я знаю, це все через мене. От послухайте, як Президент вітає українців, а я чайник поставлю, – тихо мовила Оля. Вони просиділи до ранку. Оля вперше розповіла незнайомцеві про свою нелегку долю: у 18 залишилась круглою сиротою, сама здобувала вищу освіту, шукала роботу і вчилася жити без рідних. І окрім Васьки, у цілому світі в неї нікого немає. Коли Славко почув, що це кіт, обоє сміялися до сліз… …З того часу минуло три роки. Оля стала хорошою дружиною для Славка. У них підростає однорічна красунечка Соломійка. Живуть у Львові і з нетерпінням чекають Нового року. Адже саме це свято допомогло їм знайти одне одного і покохати на все життя. Тамара ПОЖАРЧУК