Наші військові на передовій з нетерпінням чекають волонтерів. Бо це не лишень матеріальна допомога, а й вісточка з рідного дому. Вони їдуть незважаючи на небезпеку. І це не завжди чоловіки. Чимало жінок, залишивши вдома малих дітей, вирушають на Схід України. Невже не бояться? Чому рвуться у пекло війни? Про це нам розповіла жителька села Борочиче на Горохівщині Валентина Маціюк, яка разом зі своєю подругою Юлією Омельчук та її чоловіком Валерієм з Мар’янівки двічі у місяць їздять на передову.
Чоловік і син воюють
Валентина – відома у своєму районі жінка. Вона є депутатом Мар’янівської селищної ради. Працювала директоркою ресторану. Любила свою роботу, відвідувачів, а коли почалася війна, зізнається, не могла дивитися, як хтось веселиться. Чоловік тоді був в АТО, бо має такий характер, що не може сидіти вдома, коли на рідну землю лізуть вороги. Пішов, хоч дружина й відмовляла. А коли після 24 лютого і старший син подався у тероборону, зрозуміла, що й сама не витримає у чотирьох стінах. Біль, переживання виливалися у віршах, але це було не те, чим можна зняти тривогу.
– 24 лютого мій чоловік лежав у госпіталі Львова з інсультом, – починає розмову Валентина. – Усі знають, яка у перші дні була паніка, а ми зрозуміли – треба діяти. Зателефонували Мар’янівському селищному голові й організували пункт збору допомоги. Багато людей відгукувалися. І якби мені хтось сказав, що я незабаром їхатиму у найгарячіші точки, то б не повірила! Спочатку список речей першої необхідності дали військові медики: свічки, павербанки, шкарпетки, чоботи. Прочитала – і розгубилася, бо не знала, чи зможу усе це потягнути? Підключився підприємець Славік Смага, виділив кошти. У Горохові в магазині техніки безкоштовно дали сім павербанків. Знаючи, що купуємо речі для вояків, всюди робили знижки. Ось тоді я зрозуміла, що справа піде. Ніби крила виросли.
«Усі втікали з Харкова, а ми – туди»
А за кілька днів зателефонувала Оксана Тарасовська і сказала, що везе на Харківщину знайомим допомогу. Валя зібралася, не вагаючись. Славік Смага і Валерій Омельчук своїми бусами рушили у дорогу.
– Ми їхали у невідомість, – зізнається жінка. – Усі втікають з Харкова, а ми – туди. Пробки тягнулися на 55 кілометрів. Ми виїжджали на зустрічну смугу і летіли. Сотні блокпостів. На заправках нас попереджали: «Не їдьте. У Харкові усе погано!» Настрій був гнітючий. Думала, як повернуся, буду кожен куток у хаті цілувати. Зупинилися у місті Люботин, за двадцять кілометрів від Харкова. Там вигружалися. Раптом почали телефонувати знайомі і просили забрати їхніх рідних з того пекла. Хоч у нас були вантажні буси, але людям не мало значення, чим виїжджати. Перший раз ми забрали 16 осіб, зокрема, шестеро дітей. Стелили на дно автівки пінопласт, і всі там сиділи. Я була біля водія, то по черзі брала до себе дітей, щоб вони хоч трошки у вікно дивилися. А поруч – мама з Любомля з півторарічною дитиною, яку постійно годувала грудьми, щоб та не боялася.
Коли чоловік Валі лежав у госпіталі Харкова, дружина його побратима – Оксана – провідувала. А коли прийшла біда, то Валентина теж простягнула руку допомоги харківським друзям. Забрали Оксану із родиною до себе додому. На Хмельниччині на блокпосту військовий побачив, що в бусах дітки, то приніс повну торбу яблук!
– Ми почали плакати, – додає Валя. – А він заспокоює: «Дівчатка, не переживайте, усе буде добре!» А згодом ще й шоколадку дав. Такі дрібниці дуже важливі у стресових ситуаціях. Бо всяке буває, але, дякувати Богу, що добрих людей більше нам зустрічається.
Блукають полями контужені корови та коні
П’ятого березня горохівські волонтери приїхали додому, а сьомого знову вирушили на Схід. Валя зізнається: коли зрозуміли, яку важливу справу роблять, десь зник страх, натомість з’явився бойовий запал! Юля Омельчук разом з чоловіком Валерієм лишали вдома маленьких дітей і рушали в дорогу. Вона – координатор поїздок, збирає дані, складає маршрути, організовує збір передач. Люди з різних сіл передають щось і знають, що хлопцям на передову усе доставлять. Тим більше, що після кожної поїздки волонтерки виставляють фотозвіти в соцмережах. «Хто, як не ми?» – це стало своєрідним гаслом цих волонтерів. За п’ять поїздок вони евакуювали 49 осіб.
– Якось забирали маму з п’ятирічною дитиною у Нововолинськ. Сидимо вночі, розмовляємо. Коли ж запитали про чоловіка, вона раптово встала і пішла мити чашку. Підійшла, обняла її і розумію, що він загинув. Тут не треба зайвих запитань. Людина сама хоче виговоритися: «Я навіть похоронити його не змогла. А мала досі не знає, що татка немає».
Харківщина, Донеччина, Запорізький напрямок – у найнебезпечніші точки їдуть. Подолано тисячі кілометрів. Валентина Маціюк та подружжя Омельчуків роблять великий внесок у нашу перемогу! А Валерій для цих дівчат не лишень відмінний водій, а й своєрідний психолог, бо коли чують «прильоти», він намагається все перевести на жарт, щоб не боялися.
– Ми не маємо права когось підвести, – переконані вони. – Так, нам страшно. Бачимо розбомблені будинки, села, де жодної людини не видно, але хлопці нас дуже чекають!
На одному з блокпостів почули розповідь про діток, які п’ять днів сиділи у підвалі молокозаводу й пили лишень молоко. Лишили їм цілу коробку пирогів. Не для слабкодухих видовища з передової. Обвуглені, як сірники, стовбури дерев. Табуни корів та коней, які бродять полями. Згодом військові пояснили, що вони глухі після контузії і шукають їжу. Тварини підриваються на мінах, деяких крадуть цигани, щоб здати на бійню. А якось до наших військових на блокпост прибилося… телятко. У іншій бригаді розповіли, що доглядали квочку з двома курчатами, яких висиділа восени.
За вісім місяців війни воїни… два рази ночували у хаті
Їхня маленька команда заснувала благодійний фонд «Разом до перемоги 2022». Оскільки Юля та Валерій були зайняті, про волонтерство розповідає Валентина. Вона іноді спиняється. Не може стримати сліз, які самі котяться. Все, що описує, видається чимось нереальним і далеким. Ми, живучи у відносному комфорті, навіть до кінця не усвідомлюємо, яка біда там, на передовій.
– Ми дуже любимо розмовляти з нашими захисниками, – продовжує Валя. – Вони не так чекають передач, як уваги, підтримки. Деякі фрази назавжди закарбовуються. «За вісім місяців війни я лишень два рази спав у хаті», – сказав якось один воїн. Хлопці цінують домашню їжу, тож одразу видають: «Вона пахне домою». А дитячі малюнки деякі бійці носять разом з документами, настільки вони їм дорогі! Волонтерська робота така, що за годину незнайомці стають друзями. І уявіть, яка рана залишається на серці, коли дізнаємося, що той хлопчина, який ще недавно усміхався, лишав підпис на прапорі, загинув. На жаль, таких випадків багато.
Історії страшні та болючі. Згадайте про цих людей, коли вертатиметеся з роботи додому. Коли зайдете у хату, і там не буде світла. Не нарікайте, а подумайте про хлопців, які місять болото в окопах, розтоплюють сніг, коли немає води. Згадайте волонтерів, які лишають свої сім’ї тут, а самі поспішають на передову. Бо хтось має допомогти. Зробіть і ви свій внесок у перемогу, важлива кожна гривня!
Картка Валентини Євгеніївни МАЦІЮК 5168 7456 1428 3296
Руслана СУЛІК
Публікацію підготовлено у рамках проєкту "Ми з України!", ініційованого Національною спілкою журналістів України
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
Ігор Іщук
І у нас були. Велика подяка і шана таким ЛЮДЯМ! Хай Бог вам допомагає у вашій нелегкій потрібній справі!