Петро Лавров із села Глушків Городенківської громади, що на Івано-Франківщині, з тих чоловіків, які не кричать про свій патріотизм. А коли країні трудно – допомагають. Він був на Майдані. А з перших днів великої війни брав участь у боях за Бучу, Ірпінь, Бахмут. Його вважають щасливчиком. Вже пакували у чорний мішок, а він раптом «ожив». А ще на війні зустрів справжнє кохання.
З того світу повертався двічі
У селі Глушків про неймовірну історію Петра Лаврова знають. І, як розповів «Віснику» староста, дуже раді за чоловіка. Хоч давно він вже виїхав з малої батьківщини. З початком війни за кордон подалися і його мама та сестра. Війна увірвалася у цю родину у 2015 році, коли старшого брата Петра важко поранили під Мар’їнкою. Тоді серце чоловіка заполонила велика злість, він рвався замінити брата у війську. Оскільки був людиною не військовою, почав себе готувати, вчився стріляти. Але тоді бої на сході вже стали затихати, війна перетворилася на позиційну. Життя Петра поплило в іншому руслі. Та з початком великого вторгнення набуті навички згодилися. Петро працював на Київщині, тож мало не з перших днів взяв до рук зброю, був водієм штурмової групи. Брав участь у боях за Бучу, Ірпінь, Бахмут.
«Свою» кулю отримав під селом з такою неукраїнською назвою – Нью-Йорк. Там під час чергового бою 5-а штурмова бригада вибила вагнерівців з позицій та займала оборону, але ворог продовжував поливав їх вогнем. Осколки влучили у Петра і перебили ногу. Чоловік стікав кров’ю. Останнє, що пам’ятає, – як медики заносять його в евакуаційну машину.
– Це вже потім я дізнався, що в тій машині мене відкачували. А ознак життя – ніяких. «Все, – казали, – 200-ий!» Коли приїхали на «скору», вже хотіли пакувати в чорний мішок. Аж раптом я отямився і став кричати, – як про щось буденне нині розповідає Петро.
Чоловіка відразу відправили у реанімацію. І там знову його життя висіло на волосині. Лікарі не давали бійцю шансів на життя. Та Петро був іншої думки. Він вдруге повернувся з того світу. Каже, для того, аби виграти війну та бути щасливим. Адже на війні зустрів свою Надію.
«Старенький, брудний, але дуже ввічливий»
До 34 років особисте життя Петра якось не складалося. А тут війна, кров, біль, кожен день під обстрілами між життям і смертю. Раптом у магазині в Торецьку Петро зустрічає надзвичайно вродливу молоду жінку. Того дня він просто заїхав по продукти для хлопців. Каже, це було кохання з першого погляду. Наважився попросити номер телефону. Вона не відмовила.
– Трошечки старенький, він був з великою бородою, брудний, з окопу тільки, – ділиться першими враженнями Надія, яка досить гарно говорить українською. – Він такий ввічливий був, мене це зачепило. Ну, прямо така бусічка!
Все почалося з переписки. Надія зізналася, що спочатку несерйозно поставилась до стосунків – ну пише їй мало не щовечора якийсь хлоп, якого тільки декілька разів і бачила, – і що?! Але все ж чекала їхніх розмов і побачень. А тут раптом він пропав – телефон поза зоною. І тоді серце молодої жінки стиснулося від тривоги. Вона зрозуміла, що пішла би за тим бородатим чоловіком хоч на край світу. Хлопці з підрозділу заспокоїли, що живий, тільки поранений. Стала шукати його по лікарнях.
– Тільки я дізналася, в якій лікарні Петро – поїхала. А його вже повезли в іншу. Поки доїхала туди – його знову не застала. І тут отримую повідомлення від нього. Мовляв, якщо ти не приїдеш, я зрозумію. Та я твердо вирішила бути з ним. Так що догнала його в Івано-Франківську, – згадує Надія. – І більше не полишала.
Медики, які повернули чоловіка з того світу, тепер борються за його ногу. Ворожий осколок серйозно пошкодив стегнову кістку, перебив артерію та вену. Все це могло б закінчитися втратою ноги. Перенести випробування, кажуть лікарі, чоловікові допомогла кохана. Бо багато що залежить від психологічного стану. А Надія не відходить від нього в прямому сенсі. Бачачи, як важко Петрові, навіть сама запропонувала одружитися.
– Вона так каже: «Дай руку». Я даю, вона бере каблучку і дивиться на мене. Я подивився: «Так, звичайно», – з усмішкою ділиться спогадами щасливий чоловік.
Ще у лютому вони взяли шлюб перед Богом у церкві поруч з лікарнею. Нині щасливе подружжя з нетерпінням чекає народження донечки. Після перемоги готуються влаштувати справжнє весілля: Петро мріє побачити свою кохану Надію у білій сукні. Аби наблизити цей день, постійно працює, щоб швидше стати на обидві ноги і повернутися на фронт. Надія ж дуже сподівається, що війна до того моменту, як її коханий повністю одужає, закінчиться. Зі сльозами на очах жінка щиро зізнається, що більше не хоче його туди відпускати. Петро ж переконаний, що мусить зробити все, аби жити у вільній країні.
Марта ДИМИДІВСЬКА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!