Ми вже розповідали про те, що редакція газети «Вісник+К» підготувала і видала книгу про життя та смерть кращих синів нашого краю на українсько-російській війні під назвою «Волинський небесний батальйон». Сто шістдесят сім печальних розповідей про полеглих на полі бою. Видання побачило світ напередодні Дня Незалежності, п’ятиріччя страшної трагедії під Іловайськом.
Звідки виглядати матерям своїх синів?
Ще свіжа у пам’яті кожного з нас зустріч на Бориспільському аеродромі наших полонених, котрі поверталися з російської неволі. Зі сльозами на очах рідні обнімали, цілували своїх дітей, братів, батьків… І тоді мені запекло у грудях: а звідки ж мають зустрічати матері синочків, котрі загинули під Волновахою, в Іловайську, на Донбасі? Неймовірно важко уявити, які жахи, муки переніс кожен в останні миті свого життя і зрештою віддав його. Воно ж для кожного з нас найцінніше. Хлопці недолюбили, щось недоробили, дітей не встигли народити і виростити, не натішилися цим світом.
Пригадалася молитва воїна, яку прочитав у гарнізонному храмі Петра і Павла, що у Львові.
Побудь, мій Боже, отут, зі мною,
У цьому полі, у розпал бою.
Серед руїни і серед краху
Не дай пізнати глибини страху.
Не дай упасти в зневіру й розпач
І побратимам розбігтись врозтіч.
Побудь, мій Боже, отут, між нами,
Душею батька, сльозою мами,
Сестри любов’ю, брата плечима,
Чеканням милої, її очима.
Побудь, мій Боже, отут, зі мною,
Посеред світу, посеред болю.
Храни від смерті, від кулі вражої.
Будь мені, Боже, вартою, стражею.
Я тіло й душу тобі офірую.
Побудь, мій Боже, зі мною!
Вірую!!!
Мороз по шкірі. Не один із солдатів у страшні хвилини бою або пошепки, або в думках, напевне, говорив щось подібне, благав у Бога спасіння. Чуючи з розповідей, яке пекло діялося у тому ж Іловайську, коли прокляті московські катюги розстрілювали наших дітей впритул, прямою наводкою, кров закипає в жилах від ненависті і злості. І за що? Аби пришелепкуватий цар насадив на вкраїнській землі «рускій мір»?! Як тут не згадати тих, хто голосував за путінських посіпак Медведчука та Рабиновича? А руки вам не повідсихали? Невже ви Бога не боїтеся?
Пробачте мені за грубість і безцеремонність. Гортаю сторінки цієї святої книги про загиблих героїв, дивлюся у їхні світлі очі і плачу. Бо не можу перенести той біль. Їх уже немає з нами, а ми живемо і маємо пам’ятати про них, шанувати ці світлі душі невинно убієнних. Вони, саме вони і тисячі їхніх побратимів захистили поки що нас від російського чобота, проклятого загарбника, котрий несе лишень біди та горе.
Ця книжка не зменшить біль і горе матерів, вдів, але це молитва усього нашого колективу за мужніх патріотів, що віддали свої серця за волю, за свій народ. Вічна їм слава і вічна пам’ять! Це найменше, що ми могли зробити в час страшної українсько-російської війни. Ми просимо вибачення у родин за допущені неточності, помилки у підготовці матеріалів. На жаль, не зуміли цього уникнути. А ще не змогли про всіх написати. Каємося. Дасть Бог, колись виправимо ці недоліки.
Велика пригорща дьогтю
Ми тяжко трудилися три роки, щоб видати цю книжку. Владні структури обіцяли допомогти. Люди, організації пожертвували немалу суму. Але основні затрати лягли на плечі колективу – майже двісті тисяч гривень.
Якби ви знали, як ми старалися, щоб впору, до запланованої самими ж дати, випустити книжку. Бо ж час іде, усе міняється, треба встигнути, доки свіжа ще пам’ять про тих, кого привезли печальним «вантажем 200», а насправді чийогось сина, чоловіка, батька. І ось нарешті 22 серпня «Волинський небесний батальйон» привезли з друкарні. Свіжий запах типографської фарби, яскраві кольори оформлення. Ніби усе нормально. Та головне, як сприймуть її родини полеглих героїв.
Два дні ми в редакції «пахали» як прокляті, щоб книги доставити в усі райони області. Відправляли автобусами, через знайомих, усіма можливими й неможливими способами. 23 серпня я сам сів в автомобіль і поїхав розповсюджувати «Волинський небесний батальйон». На шляху першими були Ківерці. На під’їзді до містечка дзвоню голові районної ради Олександру Гурському, повідомляю про те, що везу таку-то книжку, щоб він організував доставку сім’ям загиблих на українсько-російській війні солдатів. У відповідь почув:
– А ви нам не везіть її.
– Чому? – у мене аж щелепа відвисла.
– Бо я у відрядженні в районі. У нас день депутата.
– Але ж я вже майже в місті, залишу в приймальні, – прошу.
– У приймальні теж нікого немає.
– Тоді в чергового, – вже благаю.
– Там теж нікого немає, – суха відповідь.
– А в бібліотеці? – пускаю в хід останній аргумент.
– Як хочете, – буркнув голова, і зв’язок обірвався.
У центрі Ківерців біля райради і райадміністрації саме піднімали державний прапор (було його свято). Звучать урочисті мелодії, високопарні промови про патріотизм, славу героїв, що віддали життя за незалежність. Пафос, піднесення, ну просто кіно можна знімати. А ми, бідні, никаємося з книжкою про полеглих ківерчан, виданням, яке потрібне батькам, дітям, родинам, а нас футболять як якихось чудаків. Бо коли зайшли в Центр надання адміністративних послуг і попросили взяти вісім книг, жіночка здивовано вигукнула: «А чому саме ми?» «Бо нікого немає, є лише мітинг», – відповідаю у розпачі.
Минули свята, дзвоню до пана Гурського, запитую, чи попали до нього книги і чи вручили їх родинам загиблих.
– Ні, – відрубав коротко. Й додав: – І взагалі, ми їх не будемо брати.
– Чому?
– Тому що у нас немає в бюджеті грошей, – невдоволено бурчить чиновник.
– В усіх районах області вони є, а у вашому – немає, – все не здаюся. – Ми ж не вимагаємо відразу розрахунку, можливо, колись кошти будуть.
– Мене інші райони не цікавлять, забирайте свої книжки, – повторив Олександр Григорович.
– Не ображайтеся, але я про це напишу в газеті.
– Ви не спекулюйте на своїх книжках… – майже гнівно закінчив Гурський.
Якщо скажу, що почувався обпльованим з голови до ніг, то я нічого не скажу. Не буду поширюватися й про бездушність, черствість державного мужа. Зайве – все одно до цього голови нічорта не дійде. Є ж тисячу способів, як знайти отих нещасних 1700 гривень за вісім книжок про загиблих героїв-ківерчан. Єдиний район, який відмовився брати книгу. Гадаю, могли б заплатити об’єднані громади, совісні бізнесмени. Та й сам голова далеко не бідна людина. Якби хтось поцікавився його декларацією, то, можливо, знайшов би у відкритому доступі, що його сім’я володіє земельними ділянками, квартирами, машинами, будинками, мийкою. Але яке наше діло, хай мають, процвітають, заробили своїм нелегким трудом. На здоров’я. Але ж мало записатися в патріотичну партію, треба, мабуть, бути насправді патріотом.
І все ж, як будуть наступні вибори, я закликаю усіх ківерчан проголосувати за майбутнього депутата Гурського, бо він для громади зекономив 1700 гривень на книжках. А може, не варто розмінюватися і вибрати нинішнього голову відразу обласним депутатом або ще ліпше – народним?
У Шацькому, Камінь-Каширському та інших районах не лише вручили книжки «Волинський небесний батальйон» родинам героїв, а й закупили їх для шкільних бібліотек. А як там економлять і знаходять кошти?
Ми ж не розраховуємо на Гурського і тамтешню раду, а вручили книги, розвезли прибитим горем сім’ям загиблих солдатів у Ківерцівському районі. Хай буде пам’ять про їхніх синів, чоловіків, батьків.
Слава Україні!
Героям слава!
Євген ХОТИМЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!