Мирослав та Любов МАНДЗЯКИ
Волинь

Друг не той, хто обнімає і дифірамби співає

25 лютого, 12:54
0
0
Сподобалось?
0

Минулого року у розпал того проклятого ковіду причепився він і до мене. Не скажу, щоб страшно мучився, проте трохи потрясло. Висока температура, головні болі. Найгірше – незрозумілий страх, невпевненість. Було таке відчуття, що от-от мені кінець. Помру. Жах огортав душу.

Про те, що я хворий, дізналися мої близькі друзі, куми Мирослав Мандзяк та його дружина Люба. Прилетіли, поставили на східцях торбинку з гостинцями. У ній був плов, якісь котлети, вареники. Як миттєво з’явилися, так і зникли. Щоб не наразити себе на небезпеку. Стояв я з пакетом на східцях і плакав.

Звичайно ж, міг обійтися без тих наїдків, приготувати сам – не лежачий же був. Але мене вразила людська турбота, відчуття, що хтось про тебе пам’ятає, переймається.

Швидко пішов на поправку, а у мене той випадок не виходив з голови. Справа у тому, що неподалік від мене живуть близькі родичі, тільки їм чомусь не спало на думку зробити щось подібне. У свій час цій родичці десь чимось допоміг, вона часто підкреслювала, що я для неї як рідний батько, дякувала за все. Небагато часу минуло відтоді, але чомусь забула про «рідного батька». Бо справжній друг, родина не той, хто тебе хвалить, обнімає, а у трудну хвилину пам’ятає, допомагає.

Ми з Мирославом і Любою знаємося, дружимо уже понад пів століття. Вона мені доводиться троюрідною сестрою. Нас близько звела доля, коли вчилися у Львівському університеті. Вони – на геології, а я на журналістиці. Мирось з Любою тоді зустрічалися, потім побралися.

Після закінчення університету за направленням подалися на роботу у Туркменію. Шукали там газ. Часто запитую, чому вибрали таку незвичайну професію. Виявляється, Люба побачила кінофільм про геологів, а Мирославу дуже сподобалася пісня про них. Пригадую по пам’яті: «Ти уєхал в дальніє страни, я ушла на развєдку в тайгу, над тобою ліш солнце палящєє свєтіт, надо мною ліш кєдри в снєгу…»

Через сім літ втекли обоє від палючого туркменського сонця і оселилися на Волині. Мирослав родом зі Старосамбірщини на Львівщині. Жив майже у горах. Його постійно вабить туди, тягне у рідні краї. Хоч батьків уже немає, їздить у свої Чаплі. І дітей бере із собою, аби не забували про своє коріння. Він досі працює в геології, досліджує волинську землю. Цій людині, його працелюбності, цілеспрямованості можна позаздрити. Дуже багато читає, досконало знає історію України, Волині. Гірська душа поліською стала.

Днями Мирославу Михайловичу має «стукнути» сімдесят літ. З виду він стільки не має, бо тримає себе у формі. Правда, з датою народження трапився маленький казус. Батько записав у сільраді, що народився Мирось 5 березня, а мати кожного року згадувала інше число: то 22 лютого, то 25-го. І лише кілька років тому у календарі, що був надрукований у «Віснику+К», діти побачили, що 26 лютого – день ангела Мирослава. Так що Мирось і досі точно не знає свого дня народження. Але це йому абсолютно не шкодить.

Я з величезним задоволенням вітаю ювіляра. Головне, що він є на землі, такий прекрасний мій друг, як і його дружина Люба. І з радістю зроблю це на сторіччя!

Євген ХОТИМЧУК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися