На окупованих територіях рашисти крадуть дітей та вивозять їх на Росію. Розказують давно відому байку, що «визволяють та дають краще життя». Як все відбувається, побачили на власні очі сестри Настя та Вероніка Трубіцини, які нині живуть у селі Нічогівка Колківської громади на Волині.
У трикімнатній квартирі поселилися орки
15-річна Анастасія та 13-річна Вероніка нині адаптовуються до нового життя. Про пережите згадувати не люблять. Не хочуть заново занурюватися у той кошмар, у якому були кілька місяців. Їм дуже пощастило, що мають таку хорошу, пробивну старшу сестру Катю, яка доклала багато зусиль, щоб повернути їх в Україну.
Саме вона розповідає про все:
– Нас у сім’ї п’ятеро. Я зі своєю сім’єю жила в трикімнатній квартирі у місті Новодружеськ Луганської області. Дві найменші сестри – в селі з мамою у Кременському районі. Під окупацію вони потрапили вже 3 березня 2022 року, і відтоді зник зв’язок. Ми нічого не знали, де вони. Аж на початку квітня отримала повідомлення, що знаходяться в Рязані. Заспокоїлися, коли почули, що живі. У рідному місті ставало небезпечно, тому ми вирішили виїжджати. Зараз знаємо, що у нашій квартирі заселилися орки. І у маминій хаті теж. Тому вертатися нема куди. Найстарша з нас Люба – і досі під окупацією. Інша сестра Оксана – на Рівненщині.
Катя зазначає, що у волинське село її покликала подружка Наталя, яка вже встигла тут обжитися. Вона розповідала, що місцеві люди дуже добрі, допомагають, чим можуть. «Приїжджай, будемо разом!» – запрошувала. І Катя з чоловіком та двома донечками з мінімумом речей вирушили у далеку дорогу.
– Не боялися, що тут вас бандерівці з’їдять?
– Ні, я у таке не вірю, – сміється жінка, яка намагається говорити українською. – Я добре ставлюсь до західняків. З людьми тут подружилися, щось помагали їм на городі, вони продукти давали. І коли взялася сестер визволяти, то велику підтримку мала і від сільської старости, і від працівників Колківської сільської ради. Вони й підказали, що треба робити.
Деякі москвичі таємно допомагають українцям
Спочатку дівчата жили у гуртожитку з мамою. Але вона мала проблеми зі здоров’ям. У грудні померла, похоронили в Рязані. Там живе її брат. А доньок оформили у сиротинець. Жилося несолодко. У кімнатах по восьмеро осіб. Вперемішку росіяни, українці, таджики, казахи. І хоч молодша ходила у школу, а старша навчалася в училищі, ставлення у російських школярів та студентів було однакове. Вони принижували, обзивали українок.
– Ніка три школи змінила, Настя в училище два дні походила, діти з неї знущалися – і вона відмовилася вчитися. Було психолічно важко, вони дуже чекали, щоб я їх забрала, – говорить Катерина.
Хоча, як зізнається старша сестра, ніхто особливо не вірив у таку затію. Бо багатьом відомі цифри: понад шість тисяч українських дітей нині живуть у таборах або прийомних сім’ях. А вдалося повернути лишень 128.
– Я одразу рвалася за ними, але мені в Колківській сільській раді підказали, що спочатку треба оформити документи на опікунство, щоб мати законні підстави для повернення. Як все було готово, то переклали документи російською мовою, завірили нотаріально, тоді почала збиратися в дорогу.
Але й це було непросто, бо сім’я великих статків не має, а на квитки в обидва боки для всіх треба було 1600 євро. До благодійного збору долучилися вчителі з Луганщини, де вчилися дівчата, небайдужі люди, релігійні громади, але основну частину коштів дала організація «СОС Дитячі містечка в Україні». І Катя вирушила за складним маршрутом: Україна-Польща-білорусь-смоленськ-москва-рязань. Шлях довгий і важкий, але молода жінка нічого не боялася. У дорозі зустріла чимало добрих людей.
– Є росіяни, які проти війни, але таких небагато, – додає. – Та вони хочуть допомагати нам. Безкоштовно надають житло, привозять українським дітям одяг, продукти. Я ночувала в однієї жінки, яка має стоматологічну клініку. Вдома вона засуджує Путіна, але публічно про це заявити боїться. Це небезпечно і для неї, і для бізнесу.
Коли Катя нарешті дісталася до сестер, то щасливі дівчата обіймалися, трималися за руки, ніби боялися знову втратити одне одного. Юристи дві години перевіряли документи і таки дали дозвіл на виїзд. Назад уже в Польщу не заїжджали, а повернулися через білоруський пункт пропуску «Доманове», який відкритий лишень на виїзд. У квітні 2022 року сестри були на росії і лишень 31 січня 2023-го вдалося повернутися в Україну.
Нині всі обживаються в будинку у селі, який їм виділили у громаді. Тут змурували нову грубку, небайдужі люди принесли необхідні речі. І хоч живуть у бідності, але щасливі, що всі разом. На Волині починатимуть нове життя. А для цього потрібно чимало коштів. Хто може допомогти фінансово цій родині – переказуйте кошти на картку Катерини Трубіциної: 4149 4999 9759 1688.
Руслана СУЛІК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!