Або як успішний стоматолог та його дружина-піаністка варять сир і конфітюр з ружі
Сільські люди мало розуміють тих, хто кидає місто і перебирається в село аргументуючи своє рішення тим, що «тут чистіше повітря та їжа натуральна». Однак, не треба забувати, щоб її мати треба добряче натрудитися. Тому, коли успішний стоматолог зі Львова Ігор Рева та його талановита дружина-піаністка Соломія Братах, купили дім в селі Мальованка у Львівському районі, та завели свиноматки, кури, качки, кози – вся округа була в шоці!
Продали квартиру і взялися купляти різну живність
Ігор Рева зустрічає нас на порозі своєї сироварні у селі Мильчиці. І поки до процесу виготовлення цього смачного продукту ще не приступили, всі журналісти, які приїхали з Харківським пресклубом, взялися засипати господаря одним запитанням: «Чому стоматолог, який має хороші заробітки, надумав вибратися до села?»
– Я понад п’ять років був стоматологом. Та якось в один момент зрозумів, що ця робота не приносить задоволення, – просто відповів пан Ігор. – Так, я мав хороший дохід, але гарний настрій, я яким раніше йшов до пацієнтів, зник. Все перетворилося на рутину, нецікаве і одноманітне заняття. Тому, ми порадилися з дружиною і вирішили змінити міське життя на сільське. Продали квартиру в центрі Львова і купили дім у селі за 20 кілометрів від міста. Спочатку ще планував їздити у стоматологію, але село нас так закохало, що його не хотілося лишати.
Я сама виросла в селі, і добре знаю, скільки праці треба докласти, щоб мати хліб і до хліба. І всі райдужні перспективи не такі яскраві в реальності. Тому, чесно зізнаюся, слухала Ігоря й дивувалася. А він з таким азартом розповідав:
– За два тижні у нас була найбільша господарка на все село. Чотири свиноматки, десяток кролиць, хмара курей, яку навіть не рахували. За перший сезон ми виростили півтора тисячі качок, – пальців не вистачить, щоб перерахувати скільки всього розвели колишні містяни.
Сучасна сироварня у 150-літній школі
– Я ще будучи студентом пробував варити сир в квартирі на кухні. Перший викинув голубам. Тоді ще не було інтернету, тому я на кілька місяців засів у бібліотеці, все вишукував методику варіння. За рік у мене вийшов сир, яким було не соромно когось пригостити. Тому, в селі вирішили розвивати цей бізнес. Купили чотири кози, потім їх стало 20, згодом 40. Варили сир і доставляли до Львова. Чесно скажу, коза – дуже вредне створіння. Остаточно нерви в мене здали, коли одного вечора я заклав сад, витративши на саджанці 15 тисяч гривень, а наступного ранку кози його з’їли. За два тижні їх позбулися!
Такий кардинальний крок полегшив життя господарям, але ж покупці чекали смачного сиру. Тим паче, що доставки були не лишень різним родинам, а й львіським ресторанам. Ігор швидко зоорієнтувався в ситуації і взявся купувати молоко на невеличкій сімейній фермі. Починали зі ста літрів, а дійшли до 450 на день. Легко про все це писати, але нелегко все робити, бо варили сири вдома на кухні. Тому весь простір був заставлений кастюльками, банячками з сироваткою.
– Фактично ми жили на роботі, і, зрозуміло, толком ніякого життя в нас не було, – зізнається чоловік. – Тому, вирішили, або закриваємо бізнес, або шукаємо приміщення. У цьому питанні поставили чіткі рамки: щоб туди добиратися лишень машиною і не менше двадцяти хвилин. Чому? А щоб не бігати постійно з хати на роботу! Нам пропонували старі корівники, будинки ветеринарів, цехи з осіменіння, тобто типову колгоспну забудову. А коли побачили ось цю закинуту будівлю, зраділи: саме те, що шукаємо. Це австро-угорська школа. Їй 154 роки. Хоча громада спочатку не хотіла продавати, бо думали, що ми її розберемо на цеглу, але ми реконструювали приміщення, зберегли автентичність та відкрили тут сучасний цех сироваріння.
А назва бізнесу пішла від… собаки
Ігор проводить екскурсію кімнатами, де вариться, вистоюється сир. Ділиться, що коли заснували виробництво – переробляли від 500 літрів молока до 1500 тонни в день. Поки ще не повернулися до цієї основної потужності, але потихеньку до цього йдуть. Має секрети виробництва цього продукту, показує камери, де підтримується від 8 до 12 градусів тепла. Тут сири дозрівають. Одна камера може помістити вісім тон продукції, інша – 24 тони. Кожні два тижні сир переставляють з верхньої полиці до самої нижньою і аж через два місяці він буде готовий до вживання. Допомагають їм наймані працівники. Сироватка, яка лишається, зливається в бідони. Зимою її безкоштовно роздавали місцевим. А літом використовують на полях, де росте ружа.
– Ми є найбільшим виробником варення з дикої рожі в Україні. Маємо два з половиною гектари своїх насаджень, – продовжує господар. –Кожен рік ці наділи збільшуємо і окроплюємо сироваткою кущі, щоб попередити грибкові захворювання. Ось таке безвідходне виробництво. Ми пелюстки ружі не варимо, а перетираємо з цукром, тому це не варення, а конфітюр. Стандартною вважається порція трояндових пелюсток до цукру 1:2. Найбільше на Львівщині люблять різдвяні пампухи з ружею.
Ось так у розмові ми балансуємо між ружею та сиром, та все ж вертаємося до останнього, бо на столі вже чекають шматочки, щоб спробувати. Більшість рецептів сиру авторські, придумані самим Ігорем. За «Лісову пісню» та «Говерлу» родина уже отримала срібну нагороду та міжнародне визнання у Норвегії, де було представлено 4000 сирів з усього світу. І це дуже престижна відзнака для їх сімейного бізнесу, який назвали «Гарбузовий рай».
– А звідки ж гарбузи, може тому, що їх корови люблять? – взялися ми складати асоціації.
І ніколи б не вгадали, бо виявляється, назву взяли від домашнього мисливського собаки – Гарбузика.
– Він у нас дуже випещений, доглянутий пес, який ніколи в селі не був, не те, що на полюванні! Лишень по різних виставках їздив і демонстрував, який він красень. А тут приїхали до нашого нового дому в селі, а він на самій околиці. Собака вийшов і побачивши хащі, а не виставкову доріжку та був в шоці. І тут на нього з поля вискакує заєць. Гарбузик округлив очі – заєць втік. Буквально за пару хвилин з бур’янів мчить лисиця з куркою в зубах. Вже в нього мисливський інстинкт спрацював. Погнався за нею. Ми з Соломією сміємося: «Ото нашому Гарбузику рай!» та як вийшов з тих кущів весь обліплений реп’яхами, ми мало не плакали. Довелося його стригти на лисо, а наступного дня ми планували летіти у Францію на міжнародні виставку. Зрозуміло, що нікуди нашого красавчіка не повезли. Але назва «Гарбузовий рай» така нам рідна, що ми її мусили до справи взяти.
На такій веселій ноті завершилася наша екскурсія сімейною сироварнею. Але журналістам все не давало спокою одне запитання:
– То краще бути сироваром чи стоматологом? – поцікавилися.
– Краще робити те, до чого лежить душа! – мудро відповів він.
Руслана СУЛІК
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!