Пісня «Ніч яка місячна, зоряна, ясная…» вже давно стала народною. Але написав її не народ, а відомий український драматург Михайло Старицький. І в оригіналі вона звучала не зовсім так, як ми співаємо нині.
Закохався в заручену дівчину
Доля у талановитого хлопця з Черкащини Михайла Старицького була непростою. У дванадцять років він залишився круглим сиротою. Опікувався хлопчиком родич по матері Олександр Лисенко. А що дядько був освіченим і добре знався на українській старовині, то свою любов до всього народного передав і племіннику. Михайло здобув хорошу початкову освіту, а згодом його разом із сином дядька Миколою відправили на навчання до Харківського університету. Хлопці мали стати математиками, але у 1860 році перевелися до Києва здобувати освіту юристів. Саме тут, в українській столиці, і відбулося становлення двох талановитих і знакових для української культури особистостей: Микола Лисенко став знаним композитором, а Старицький – письменником, перекладачем, драматургом і одним із засновників професійного українського театру.
У студентській юності зустрів Старицький своє перше кохання. Він приїхав у рідне село Кліщинці на Золотоніщині, щоб успадкувати батьківський маєток. І якось на вечорницях побачив селянку Степаниду. Кажуть, вона справді була дуже вродливою. Щоб не зашкодити репутації чесної дівчини, юнак вирішив попросити у її батька дозволу на зустрічі. Але на закоханого чекало величезне розчарування – Степанида була зарученою. Ця звістка так вразила хлопця, що він захворів і зліг, бо з дитинства мав хворе серце. Нерозділене кохання надихнуло його згодом до написання вірша «Виклик» – спершу таку назву мала пісня «Ніч яка місячна…». В оригіналі її початок та деякі куплети звучали інакше: «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». За совєтів про Бога, звісно, згадувати не можна було, тому в новітньому виконанні ці рядки зникли. Музику до цього вірша написав Микола Лисенко, хоч майже скрізь зазначається, що пісня народна.
Не благословив доньку на шлюб з Кропивницьким
Повернула Старицького до життя ще одна любов на ім’я Софійка. Вона була сестрою Миколи Лисенка, і їй доручили доглядати за хворим Михайлом. Ніхто не знав, що 14-річне дівча було таємно закохане у свого троюрідного брата, старшого за неї на вісім років. Вона виходила його і навіть закохала в себе. Розуміючи, що одружитися їм не дозволять, молодята вирішили втекти. Та батьки гнів змінили на милість і допомогли закоханим. Їх повінчав батюшка у сусідньому селі, приписавши обом роки. І шлюб цей виявися міцним і щасливим. У подружжя народилися четверо доньок і син. Усі діти були обдарованими і займалися літературою, мистецтвом, тільки син Юрій, як і батько колись, обрав фах юриста.
Але доля була не дуже прихильною до нащадків Старицького. Одна донька померла від тяжкої хвороби ще в одинадцять років. Марія, талановита актриса, режисерка, подруга Лесі Українки, закохалася у Марка Кропивницького, старшого за неї на 40 років. Та Старицький не благословив 20-річну доньку на цей шлюб. І Марія більше не вийшла заміж, проживши життя самотньою. Кропивницький теж затаїв образу на свого колишнього товариша. Для того, щоб утримати перший професійний український театр, Старицький навіть продав родовий маєток. Коли ж їхня справа здобула славу і визнання, Кропивницький пішов з нього, забравши всіх старших акторів. Трупа Старицького через трохи розпалася, і він з підірваним здоров’ям геть відійшов від театральної діяльності, поринувши з головою в літературу. Помер письменник у 1904 році – у 65 літ. Дружина Софія пережила його на двадцять років.
Рід Старицьких знищили під корінь
Ще дві доньки Старицького за українські погляди потрапили у жорна сталінських репресій. Людмилу Старицьку-Черняхівську, письменницю, перекладачку, громадську діячку, арештували 20 липня 1941 року. Її разом із сестрою Оксаною встигли вивезти до Харкова, де звинуватили в антирадянській діяльності і запхнули до невільницького вагона, що прямував до Казахстану. 73-річна письменниця дороги на каторгу не витримала. Коли вона померла і де похована – невідомо. Ще до арешту Людмила Михайлівна по всіх тюрмах шукала свою доньку, але так і не натрапила на її сліди. Вероніка свого часу вийшла заміж за іноземця й жила в Німеччині. Але ностальгія змусила її повернутися в Україну. Невдовзі жінку звинуватили у шпигунстві і розстріляли. Ще одну доньку Старицького, Оксану Стешенко (вона була дружиною першого міністра освіти в уряді УНР Івана Стешенка, якого вбили у 1918-му), теж відправили у Казахстан. Вона ненадовго пережила сестру і померла у 1942 році. Її сина Ярослава, літературознавця, теж засудили і розстріляли у Норильську в 1939 році. Вціліла лише одна онука Старицького – Ірина, донька Оксани. Вона дожила до 1987 року.
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!