Повернувшись із цього відрядження, серед ночі сів писати, щоб швидше розповісти читачам «Вісника» про сучасника, який живе поруч. Про честь, гідність і мужність добровольця, націоналіста, воїна, Народного Героя України 29-річного Назара Опришка. Він пішов на самопожертву, ризикував власним життям, двічі повернувся з того світу. Під час нашої тривалої розмови Назар наголосив, що для нього ключовими цінностями є Бог, Україна і сім’я.
Рятівниця… Туреччина
16 листопада 2018 року в турецькій клініці в Стамбулі бійцю восьмого окремого добровольчого батальйону «Аратта» Назару Опришку робили пересадку нирки, яку йому віддала мама Наталя, а в цей час у різних храмах України, Італії та Греції люди на колінах молилися за їхнє здоров’я...
Юнак з важкою формою цукрового діабету в листопаді 2013 року поїхав на Майдан. Після перемоги Революції гідності добровольцем пішов на фронт. З позивним «друг Бористень» майже п’ять років воював, аж поки не відмовили нирки. Отримав найвищу недержавну нагороду – орден «Народний Герой України».
Гроші на пересадку нирки та лікування – 60 тисяч доларів – йому збирали всім світом. Клініку в Стамбулі допомогли знайти бойові побратими-чеченці, операцію зробили турецькі лікарі, а донором стала мама воїна. Але на цьому випробування для нашого захисника не закінчилися. Минулого року медики невдало поставили Назарові катетер й занесли інфекцію у плечовий суглоб. Розпочалося загальне зараження та гнійний артрит. Життя нашого героя трималося на волосині. До порятунку добровольця підключилася народний депутат і волонтер Яна Зінкевич. За п’ять днів зібрали 25 тисяч доларів. І знову турецька клініка й повернення додому. Нині Назар зі своєю дружиною Мариною живуть у Львові. Народний Герой України працює звукорежисером у молодіжному клубі «Малевич».
Цукровий діабет у п’ять літ
Біля великого добротного будинку в селі Завадів Стрийського району Львівщини нас зустріла молода жінка.
– То ви сестра Назара? – запитую.
– Ні, я – мама Наталія Опришко, – усміхнулася вона і запросила до хати.
Розмова з батьками Народного Героя України вийшла щирою, відвертою і емоційною. У Тараса і Наталії Опришків троє дітей: найстарша Ірина, середній Назар і наймолодша Ольга. Син народився 19 травня 1992 року. Мама пригадує, що Назарко змалечку був тихим, спокійним, дуже розумним і допитливим. У три з половиною роки вже вивчив абетку.
Найцікавіше, що добре не знав, котрим боком має бути та буква, то він брав газету й догори ногами міг читати. Віршики з журналу «Пізнайко» сам вчив напам’ять.
У п’ять років хлопчик захворів на цукровий діабет. За словами мами, у Завадові до Дня незалежності відкривали пам’ятник, й було дуже багато людей. Дітки гралися і пускали мильні бульки. Назарик бавився також, але якось вискочив на дорогу й потрапив під мотоцикл.
– Він не травмувався, але від стресу розвинувся цукровий діабет, – розповідає пані Наталія, – так нам пояснили згодом медики. Пам’ятник відкривали у серпні, а в листопаді у лікарні синочку поставили такий серйозний діагноз.
У школі спочатку добре вчився, але, як і більшість хлопців, у старших класах втратив інтерес. Зацікавився комп’ютерними технологіями, згодом захопився музикою і здобув професію звукорежисера. Навіть зараз, незважаючи на першу групу інвалідності, він дуже непосидючий, все робить з азартом.
Дуже хотів служити в армії
Ми поцікавилися у батьків Назара, звідкіля такий патріотизм та готовність до самопожертви.
– У нас не звичайне село. У Завадові народилися відомі люди, які вплинули на історію України, – пояснює Тарас Опришко. – Перший у Західній Україні пам’ятник Тарасу Шевченку в селі відкрили ще у 1914 році. Нині у нас два монументи Кобзарю, зберігся той і поставили вже сучасний. Звідси родом наставник Степана Бандери – Степан Охрімович. Виходець із Завадова – Дмитро Корінець, мав псевдо «Бористень» – один із керівників УПА, начальник штабу військової округи «Заграва» загинув на історичній Волині біля села Кузьмівка Сарненського району. Назар змалечку чув ці історії, тому зовсім не випадково й позивний взяв собі «друг Бористень».
– Коли синові виповнилося 18 років, він дуже хотів йти в армію. Але ми розуміли, що, маючи групу інвалідності з дитинства та цукровий діабет, він не зможе служити у війську, – додає мама.
– Хтось платить гроші, щоб не призивали, а наш дуже рвався, – продовжує батько. – Добре знаю воєнкома Стрийського району й просив його: візьми мого сина в армію. Я готовий доплатити. У відповідь той крутив пальцем біля скроні, мовляв, у тебе не всі дома, бо люди намагаються «відкосити» від служби. Але Господь розпорядився по-іншому. Назар таки став воїном і пішов захищати Україну...
– Ми всією родиною були на Майдані, – згадує пані Наталія. – А син там з першого дня. Приїжджав на день-два у Завадів, щоб взяти теплий одяг, але на Київ повертався поїздом, так безпечніше. Бо бійців Правого сектора тоді шукали, це ще була влада Януковича. Якось я намагалася його втримати, просила не їхати, сказала, що не дам гроші на квиток, а Назар тоді рішуче заявив: «Я все одно знайду кошти й поїду, але вам навіть не подзвоню». Хіба можна було його зупинити?
Нині я співаю у нашому церковному хорі. Зараз вчимо пісню «Пливе кача». Але я не ходжу на репетиції, бо не можу її співати. Відразу починаю згадувати Майдан, і на очі навертаються сльози, клубок до горла підступає. Перед очима похорони Героїв Небесної сотні, коли вся Україна ридала…
Про патріотизм і розгін Майдану
Ми зустрілися з Назаром у центрі Львова. З клубу «Малевич» вийшов худорлявий підтягнутий молодий чоловік невисокого зросту. Міцний потиск руки, щира посмішка. Дуже уважний, чіпкий погляд.
– З дитинства я вже усвідомлював себе українцем. Знав трохи історію визвольного руху. Особливо мене цікавили події Другої світової війни. Бабуся багато розповідала про УПА, про німців і про Червону армію, – розпочинає нашу розмову Назар. – Якось так склалося, що познайомився з творчими людьми й потрапив у шоу-бізнес. До Революції жив у Львові й працював звукорежисером. Їздив Україною з різними музичними гуртами. Монтували сценічні майданчики, виступали з концертами, політикою особливо не цікавився. Займався улюбленою роботою.
У листопаді 2013 року Назар Опришко якраз працював у Києві. Йому зателефонували знайомі хлопці з організації «Тризуб» й покликали на Майдан. Мовляв, приходь, потрібна підтримка – студенти вийшли на акцію протесту. І вони відразу потрапили під силовий розгін Євромайдану вночі 30 листопада. Група протестувальників опинилася на чужій квартирі. Ніхто нікого не знає, але всі добряче побиті «Беркутом». Зробили один одному перев’язки і наступного дня – першого грудня – приєдналися до масових протестів на Банковій біля Адміністрації президента. Там тоді виступав на бульдозері Петро Порошенко.
– Після цього я повернувся додому, але через кілька днів з нашого села їхали активісти на Майдан. З ними вирушив у Київ. Якраз формувався Правий сектор. Нас тоді було всього сім людей. Згодом стали приєднуватися інші радикальні організації, і громадський рух став справді потужною структурою. Протестувальники зайняли Будинок профспілок, й ми поселилися на п’ятому поверсі, – продовжує наш герой.
Провокатори принесли вибухівку
В історії Революції гідності ця подія зафіксована лише одним рядком: «Активістам на Майдані підкинули вибухівку». А Назар Опришко був безпосереднім учасником й постраждав від вибуху.
– Це сталося на початку лютого 2014 року. Двоє солідних людей старшого віку у Будинок профспілок принесли пакет з медикаментами. Чоловік у довгому кашеміровому пальті і жінка в дорогій шубі. Ми взяли передачу і повернулися до себе в кабінет на п’ятому поверсі, туди, де жили. Зі мною ще було двоє хлопців зі Львова: друг Кучерявий і Мультік. Я кинув той пакунок на стіл. А ми на той момент дві доби не спали, страшенно перевтомилися. Думаю, подивлюся, що робиться на Майдані. Якщо все тихо, то можна прилягти. Тільки підійшов до вікна, як позаду почув звук дитячої хлопавки «пих». А далі все відбувалося ніби в уповільненій зйомці. На мене полетіли стілець, стіл і віконне скло. Піднімаюся й бачу, що Кучерявому руку відірвало. А на стелі – криваве місиво: пальці й шматки людського м’яса. В іншому кутку Мультік, йому осколками око вибило. Якраз у той момент до нас заходив ще один хлопець, то він випав з кабінету разом з дверною коробкою. Мене від вибуху контузило й оглушило. Тільки через тиждень я почав трохи чути…
Кость ГАРБАРЧУК
Далі буде
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!