Щодня з Запоріжжя на Бердянськ і назад курсують маршрутки. До 24 лютого дорога тривала три-чотири години, а квиток коштував 150–350 гривень. Нині тих самих 200 кілометрів із підконтрольної Україні на окуповану росіянами територію обійдуться від 3 до 5 тисяч гривень. Доїхати також можна на таксі. За 8–10 тисяч гривень. Стало не лише в рази дорожче, але й довше. Дорога може забрати три дні, адже на шляху – 20 ворожих блокпостів.
Матеріал про нестерпне життя в окупації на основі розповідей місцевих мешканців підготувало Громадське.
Курортного сезону не буде
«У нас же курортне місто, і більшість весь рік жила на зароблені за сезон гроші. А сезону не буде!» – не приховує розпачу пан Віктор.
Він власник гостьового будинку, розрахованого на поселення 30 людей із харчуванням. Торік без харчування з однієї людини брав від 80 до 150 гривень за добу. Це були номери з усіма вигодами. А триразове харчування мало ціну від 120 гривень.
Віктор перебрався до Бердянська з Києва 8 років тому – хотілося будиночок біля моря. Коли місто захопили росіяни, будинок став причиною, чому Віктор не виїхав. Окупанти в оселі, залишені без нагляду, заселяють своїх.
«До квітня були якісь гроші, у мене завжди було багато запасів продуктів, зокрема й консервація. Але все закінчується, я прийняв трьох переселенців із Донецької області, доводиться з ними всім ділитися – живі ж люди! Якось крутимося, інколи якась поденна робота є, комусь дрова заготувати, завантажити-розвантажити, часом рибу ловимо в морі. Потихеньку продаємо все, що можемо. Скажу чесно, виручили запаси домашнього вина. Продав 300 літрів! Тримав на сезон для відпочивальників. Купували здебільшого місцеві, у нас же сухий закон був, чужим не продавав, могло бути повно неприємностей, якби загребли. Продав дещо з речей, мобільний телефон та ноутбук майже за безцінь віддав. Скоро город дасть урожай, але треба хліб, цукор, соняшникову олію, спеції, не говорю вже про каву, чай. Чай п’ємо з вишневих і малинових гілочок», – бідкається чоловік.
Люди міняють речі на продукти
Ціни в Бердянську вражають. Розчинна кава в середньому – 1200 гривень за кілограм, у зернах – практично за цією ж ціною. Найдорожчими продукти були протягом першого місяця окупації, зараз ціни знижуються, адже мало хто купує. Грошей нема.
Нижче перелік цін на продукти: перша – до початку вторгнення, остання – тепер, поміж ними та, яка була в березні:
соняшникова олія – 60-140-90 грн;
цукор – 16-150-40 грн;
рис – 32-160-80 грн;
гречка – 38-200-100 грн;
десяток яєць – 20-100-40 грн.
«Сірники, мило, засоби гігієни, свічки – все здорожчало, а багато чого досі нема в продажу. М’ясо дуже дороге – понад 200 гривень! Курятина вдвічі подорожчала! Риба місцева, азовська, вдвічі-втричі дорожча. Просто народу потрібні гроші», – з відчаєм говорить Віктор.
«Люди стали міняти речі на продукти, продавати навіть кухонне начиння за безцінь, лише б якось вижити! Багато людей залишилися, місто не маленьке. Людям, гадаю, було куди їхати, але так швидко замкнулося кільце. Багато хто понадіявся, що це ненадовго, а більшість просто побоялася виїжджати та кидати все нажите», – ділиться Віктор.
З міста, в якому мешкало понад 113 тисяч людей, виїхали щонайменше 40 тисяч.
«Я не шкодую, що зостався. Вдома – це вдома, навіть у рідного брата все одно будеш в гостях, не кажучи вже про чужих людей. Коштів виїхати не було, та й кіт у мене старенький, йому 15 років, я його не кину. І собаки бездомні – трьох годую. Хто погодує хоч кашею якою?» – розповідає чоловік.
Тварини, яких потрібно годувати, – головна причина, чому не покинула місто ще одна жінка. У двох квартирах з подругою вона тримає притулки зі 140 тваринами.
«Взагалі ми заради них живемо тут, роботи з чоловіком втратили. У нас старі батьки, моїй мамі і мамі чоловіка 81 і 83 роки. То куди вже їхати?» – відчайдушно виснує.
Пані Лілія з 1998 року до 24 лютого працювала в порту, її чоловік – на елеваторі. Лілії 47 років, її чоловікові – 53. Нову роботу шукають, але її нема. Нагодувати тварин на тиждень коштує 20-30 тисяч гривень.
«До війни було 7–10 тисяч. Ми в боргах», – каже жінка.
Мішок корму 10–14 кг коштує від 2500 до 3500 грн.
«Я більше хвилююся за тварин, що їм буде нічого їсти й нічим буде їх лікувати. Закрилися всі ветклініки. У кого складний діагноз, хто потребує аналізу крові, УЗД, рентгену, ті помирають».
Озброєні буряти вимагають ліцензію готівкою
«Хлібзавод, м’ясокомбінат, підприємство з виробництва тротуарної плитки – все це «віджали» окупанти. Вони сидять в управлінні СБУ, відділенні поліції, міській раді, бердянській колонії, райадміністрації. В останній базуються працівники ФСБ. Місто роїться озброєними конвоїрами. Обладнання у фермерів у селах, увесь транспорт забрали, декому ще й не повернули. У них два варіанти: все забираємо, або співпрацюєш з нами», – ділиться жінка, яка намагається вести бізнес віддалено.
Місцевих рибалок окупанти змушували віддавати 30% вилову нібито для переселенців. Більшість оголосили протест. Великі бази відпочинку на косі також забрано: селять людей, які пішли на співпрацю. Здебільшого це маріупольці, які не мають нічого в місті, а виживати якось мусять.
Якщо ж підприємець готовий співпрацювати, то зобов’язаний платити щомісячну данину. Озброєні буряти ходять по ринку і торгових точках та вимагають так звану «ліцензію». Гроші беруть лише готівкою. Підприємець спершу повинен «зареєструватися» і принести документи, згодом йому видають фіктивний папір, а через якийсь час ходять і перевіряють ці папери.
«У знайомих просто «віджали» таксі. Прийшли в офіс, виламали двері, почали пускати оголошення. Власник віддалено заблокував програму, заблокував мобільні. Сьогодні вони знову виставляють міські номери, що таксі працює. Системні блоки, сервери – усе обладнання забрали», – розповідає жінка.
Бюджетники, пенсіонери та черги по гуманітарку
Навчального процесу з початку війни у Бердянську не було, розповідають вчителі. Програму не міняли, а російських підручників не завезли. Садки також не працюють. Працівників дошкільних закладів та шкіл поінформували у спеціалізованих групах, що гроші за червень вони теж отримають. З державного та місцевого бюджетів виділили понад 33,2 мільйони гривень. Працівники тих комунальних підприємств, що під керівництвом української влади, також вчасно отримують зарплату з міського бюджету.
«Водоканал забрали, наша влада заблокувала рахунки, окупанти сказали, що ми вам платитимемо», – говорить пані Лілія.
Отримують пенсії й пенсіонери, але взяти «живі» гроші непросто. Зняти з картки готівку коштує 10%-15% від суми. Однак картки є не в усіх: більшість отримувала пенсії в «Укрпошті», а втім, зараз гроші ніхто не розносить.
Тому по російську гуманітарку – великі черги. Щоб отримати її, спершу в міській раді потрібно записатися до списків. Там видають талони. З талоном вже можна ставати в чергу по допомогу. Це, як правило, упаковка якоїсь каші, консерва й соняшникова олія. Також на людину дають 10 підгузків.
«Інфоблокада повна»
З мобільним зв’язком – також проблеми. Стабільного покриття немає. У міській групі фейсбуку учасники навіть пишуть оголошення: «З’явився сигнал «Київстар». Швидше телефонуйте рідним».
Окупанти глушать зв'язок найчастіше тоді, коли переганяють техніку, щоби партизани не повідомили про пересування. Вони фактично спонукають людей купували картки «Фенікс». Пакет на місяць коштує 300 рублів (140 гривень). Хвилина розмови на український номер обходиться майже у 10 гривень. На один паспорт можна оформити до п’яти сім-карт на сім’ю.
Росіяни поширюють чутки, що оператори мобільного зв’язку не хочуть підтримувати покриття на окупованих територіях і найближчим часом зв'язок вимкнуть повністю. Представники українських операторів запевняють: про жодне від’єднання не йдеться.
«Телебачення у нас відсутнє ще з початку березня, кабельне вимкнули. Вони і радіо захопили, там їхні новини. Із провайдерів працює лише «Онет», – розповідає Лілія.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!