Михайло ІВАСЮК
Україна

Пророчі слова Михайла Івасюка та Назарія Яремчука перед смертю

12 червня, 13:34
0
1
Сподобалось?
1

Два великі українці, два великі буковинці. Обидва смертельно хворі, прикуті до ліжка, у рідних Чернівцях 1995 року залишають для нас заповіти-застереження. Письменник Михайло Івасюк написав «Оду українській мові», а всесвітньо відомий співак Назарій Яремчук відверто сказав, як усе українське нищить і буде нищити москва. Нині, через 27 років, коли російський чобіт топче нашу землю, кожне їхнє слово звучить пророче, вбивчо і правдиво.

«У кожнім чужинецькім слові є вирок українській мові»

На увесь світ відомі пісні славетного українця Володимира Івасюка. Він прожив всього тридцять літ, а які безсмертні твори написав! «Червона рута», «Я піду в далекі гори», «Водограй» будуть жити вічно на всій планеті. Скільки б ще пісень міг створити, якби кадебісти у 1979 році не вбили цього талановитого українця. Бо він не видав жодного російського рядка! Любові до України його з дитинства вчив батько – письменник Михайло Івасюк. На початку лютого 1995-го, за кілька днів до смерті, Михайло народжує геніальну «Оду українській мові». Ці проникливі поетичні рядки вперше зачитав у церкві біля труни священник. Коли слухаєш вірш, на душі стає боляче. Бо досі у церквах в Україні правлять чужинською мовою.

«Скрізь війни, і скрізь замішана москва!»

А Назарій Яремчук, якого люблять і шанують всі українці, у червні 1995 року, за кілька днів до свого відходу у вічність, сказав відверту правду – його слова ніби про сьогодення. До своїх зболених висновків заголовок написав «Доки?!».

«Україну наповнила дешевизна, примітив у гарних обгортках. Спитайте у французів про найкращих співаків, акторів, письменників, малярів, вони скажуть – це французи, а потім відзначають інших. Спитайте про це у американців, італійців – та ж відповідь. Протилежна картина з Україною благословенною, де кожен день транслюють телебачення ворожої, інакше не назвеш, держави, де всіх нас переконують, що ми ні на що не здатні, що ми хохляндія, шаровари. Добивають нас у власному домі-державі ресторанні, напіввульгарні так звані шлягери з московського шоу-бізнесу. І все це споживає примітивний хохол.

Доки така несправедливість, нелюбов буде у нас в Україні до свого? Візьміть будь-яку країну Європи. Хто гастролює в чужій країні, тобто працює, має платити податок до 30 відсотків. То від таких концертів, від цих гастролерів «зальотних» ми б мали гроші на утримання культури власної!

Де ми живемо? Хто ми? Де сформована ідеологія нашого суспільства, нашого народу, народу трудівного, талановитого, мудрого і розважливого, але і народу, який звик терпіти наругу, насильство над собою. Що це значить? Ох, гомосовєтікус. Що ти з нами наробила, москва, що ми з собою самі робимо? В нашу країну запущено сотні тисяч агентів москви для дестабілізації стану в державі, підплачувались виборчі кампанії, і ось результат – парламент не може прийняти елементарних законів життєдіяльності України. І досі плачемось. Обдурюють нас з допомогою москви і нас самих обдурюють, що не можемо жити добре, без підказки, без керівної ролі найголоднішого, обдертого москвича, але який має атомну зброю, нафту і газ, ще в недалекому минулому викачували з наших надр ці багатства.

Нас віками обдирали, гнобили, експлуатували, вивозили все – від сала і чорнозему, трудящих рук до геніального інтелекту. Тепер ми держава. Не дають будувати. Контррозвідки москви наплодили чи не сотні газет в Україні, і скрізь пропаганда проти нашої дорогої і рідної, терплячої та серцю милої Батьківщини України.

Любі українці, народе України – українці, білоруси, росіяни, євреї, німці, болгари, румуни і всі-всі, – будьте пильні! Нас хочуть уярмити, порізнити, розсварити. Не даймо їм цього шансу, бо у нас його не буде. Погляньмо навколо – скрізь війни, і скрізь замішана москва! Невже нас зловіща історія не навчила?» (Назарій ЯРЕМЧУК, 10–15 червня 1995 рік)

Ода українській мові

Повів мене до церкви Тато

У світле Великоднє свято.

Він нахиливсь мені до вуха

Й сказав: «Ти добре слухай,

Щоб слово Боже в твоїм серці

Цвіло, як квітка на стебельці.

Ти ж народивсь у вірі давній,

Хрестився в церкві православній».

Там замість золотого слова

У груди сипалась полова

Чужих словес незрозумілих

І від пихи аж потемнілих.

Вони, нещирі і холодні,

Немов пливли із преісподні.

З очей ікон святих одразу

Скотилася сльоза образи.

І я спитав: «Чому це, Тату,

У гойне Великоднє свято

Пан отець править службу Божу,

А я збагнути слів не можу?

Чи сила Господа звеліла,

Щоб наша мова заніміла

У нашім прадідівськім храмі,

Що вже віки стоїть між нами?!»

Мій Тато більше не молився.

Він спалахнув і розгнівився,

Й серед людей словами сіяв:

«Цей піп не наш, його привіяв

Ворожий вітер, аби пилом

Туманних слів, як дим кадила,

Зміцнити рабськії вериги

І в пеклі мовної хурдиги.

Він знає добре по-вкраїнськи,

Та мовить тільки по-чужинськи,

Бо в кожнім чужинецькім слові

Є вирок українській мові.

Якщо її у нас не буде,

То нас історія забуде,

Прийшлюк назавжди стане паном

Над нашим лісом, нашим ланом».

У світі ми окрадені і бідні,

А в церкві ранять нашу гідність

І оскверняють нашу душу.

Я нині всім сказати мушу,

Що нам не честь і нам незмога

Молитись до такого «бога»,

Який не знає і не хоче знати,

Що славна українська мова —

Це наша люба рідна Мати.

(Скорочено. Михайло ІВАСЮК,1995 рік)

Підготувала Олена ПАВЛЮК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися