Два великі українці, два великі буковинці. Обидва смертельно хворі, прикуті до ліжка, у рідних Чернівцях 1995 року залишають для нас заповіти-застереження. Письменник Михайло Івасюк написав «Оду українській мові», а всесвітньо відомий співак Назарій Яремчук відверто сказав, як усе українське нищить і буде нищити москва. Нині, через 27 років, коли російський чобіт топче нашу землю, кожне їхнє слово звучить пророче, вбивчо і правдиво.
«У кожнім чужинецькім слові є вирок українській мові»
На увесь світ відомі пісні славетного українця Володимира Івасюка. Він прожив всього тридцять літ, а які безсмертні твори написав! «Червона рута», «Я піду в далекі гори», «Водограй» будуть жити вічно на всій планеті. Скільки б ще пісень міг створити, якби кадебісти у 1979 році не вбили цього талановитого українця. Бо він не видав жодного російського рядка! Любові до України його з дитинства вчив батько – письменник Михайло Івасюк. На початку лютого 1995-го, за кілька днів до смерті, Михайло народжує геніальну «Оду українській мові». Ці проникливі поетичні рядки вперше зачитав у церкві біля труни священник. Коли слухаєш вірш, на душі стає боляче. Бо досі у церквах в Україні правлять чужинською мовою.
«Скрізь війни, і скрізь замішана москва!»
А Назарій Яремчук, якого люблять і шанують всі українці, у червні 1995 року, за кілька днів до свого відходу у вічність, сказав відверту правду – його слова ніби про сьогодення. До своїх зболених висновків заголовок написав «Доки?!».
«Україну наповнила дешевизна, примітив у гарних обгортках. Спитайте у французів про найкращих співаків, акторів, письменників, малярів, вони скажуть – це французи, а потім відзначають інших. Спитайте про це у американців, італійців – та ж відповідь. Протилежна картина з Україною благословенною, де кожен день транслюють телебачення ворожої, інакше не назвеш, держави, де всіх нас переконують, що ми ні на що не здатні, що ми хохляндія, шаровари. Добивають нас у власному домі-державі ресторанні, напіввульгарні так звані шлягери з московського шоу-бізнесу. І все це споживає примітивний хохол.
Доки така несправедливість, нелюбов буде у нас в Україні до свого? Візьміть будь-яку країну Європи. Хто гастролює в чужій країні, тобто працює, має платити податок до 30 відсотків. То від таких концертів, від цих гастролерів «зальотних» ми б мали гроші на утримання культури власної!
Де ми живемо? Хто ми? Де сформована ідеологія нашого суспільства, нашого народу, народу трудівного, талановитого, мудрого і розважливого, але і народу, який звик терпіти наругу, насильство над собою. Що це значить? Ох, гомосовєтікус. Що ти з нами наробила, москва, що ми з собою самі робимо? В нашу країну запущено сотні тисяч агентів москви для дестабілізації стану в державі, підплачувались виборчі кампанії, і ось результат – парламент не може прийняти елементарних законів життєдіяльності України. І досі плачемось. Обдурюють нас з допомогою москви і нас самих обдурюють, що не можемо жити добре, без підказки, без керівної ролі найголоднішого, обдертого москвича, але який має атомну зброю, нафту і газ, ще в недалекому минулому викачували з наших надр ці багатства.
Нас віками обдирали, гнобили, експлуатували, вивозили все – від сала і чорнозему, трудящих рук до геніального інтелекту. Тепер ми держава. Не дають будувати. Контррозвідки москви наплодили чи не сотні газет в Україні, і скрізь пропаганда проти нашої дорогої і рідної, терплячої та серцю милої Батьківщини України.
Любі українці, народе України – українці, білоруси, росіяни, євреї, німці, болгари, румуни і всі-всі, – будьте пильні! Нас хочуть уярмити, порізнити, розсварити. Не даймо їм цього шансу, бо у нас його не буде. Погляньмо навколо – скрізь війни, і скрізь замішана москва! Невже нас зловіща історія не навчила?» (Назарій ЯРЕМЧУК, 10–15 червня 1995 рік)
Ода українській мові
Повів мене до церкви Тато
У світле Великоднє свято.
Він нахиливсь мені до вуха
Й сказав: «Ти добре слухай,
Щоб слово Боже в твоїм серці
Цвіло, як квітка на стебельці.
Ти ж народивсь у вірі давній,
Хрестився в церкві православній».
Там замість золотого слова
У груди сипалась полова
Чужих словес незрозумілих
І від пихи аж потемнілих.
Вони, нещирі і холодні,
Немов пливли із преісподні.
З очей ікон святих одразу
Скотилася сльоза образи.
І я спитав: «Чому це, Тату,
У гойне Великоднє свято
Пан отець править службу Божу,
А я збагнути слів не можу?
Чи сила Господа звеліла,
Щоб наша мова заніміла
У нашім прадідівськім храмі,
Що вже віки стоїть між нами?!»
Мій Тато більше не молився.
Він спалахнув і розгнівився,
Й серед людей словами сіяв:
«Цей піп не наш, його привіяв
Ворожий вітер, аби пилом
Туманних слів, як дим кадила,
Зміцнити рабськії вериги
І в пеклі мовної хурдиги.
Він знає добре по-вкраїнськи,
Та мовить тільки по-чужинськи,
Бо в кожнім чужинецькім слові
Є вирок українській мові.
Якщо її у нас не буде,
То нас історія забуде,
Прийшлюк назавжди стане паном
Над нашим лісом, нашим ланом».
У світі ми окрадені і бідні,
А в церкві ранять нашу гідність
І оскверняють нашу душу.
Я нині всім сказати мушу,
Що нам не честь і нам незмога
Молитись до такого «бога»,
Який не знає і не хоче знати,
Що славна українська мова —
Це наша люба рідна Мати.
(Скорочено. Михайло ІВАСЮК,1995 рік)
Підготувала Олена ПАВЛЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!