Командир окремого батальйону 100-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗС України Андрій «Шаман» за 33 роки встиг двічі пройти шлях від командира взводу до командира батальйону.
Про нього пишуть журналісти АрміяInform.
Спершу в лавах 25-ї Січеславської повітряно-десантної бригади, а після початку широкомасштабної війни повторив те ж саме вже у Волинській теробороні.
Комбат «Шаман» — професійний військовий, підполковник. У 2011 році закінчив Львівську академію Сухопутних військ та приєднався до 25-ї окремої повітряно-десантної бригади ЗС України, де 2014 року зустрів початок війни. Пройшов майже всі гарячі точки АТО/ООС: захищав Краматорський аеродром, після чого звільняв Краматорськ, Слов’янськ, Дружківку, Костянтинівку та Дебальцеве. У січні 2015 року брав участь у вирішальних боях за Донецький аеропорт. Нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня та орденом «За мужність» ІІІ ступеня. З лав ЗСУ звільнився у 2019 році, але після початку широкомасштабного вторгнення росії повернувся на службу та вступив до Волинської бригади Сил тероборони. Спершу командував взводом, а вже невдовзі отримав у своє підпорядкування батальйон, який сьогодні є одним з найефективніших у бригаді.
З комбатом «Шаманом» зустрічаємося на командно-спостережному пункті однієї з рот у Серебрянському лісі, де його батальйон, як і вся Волинська тероборона, вже четвертий місяць веде запеклі бої з окупантами, які перейшли в наступ на Лиманському напрямку. «Шаман» швидко вітається та одразу звертає увагу на стіни бліндажа, які його підлеглі вже зараз почали утеплювати ізоляційними матеріалами. «Готуєтесь до зими? Правильно. Зима близько», — усміхаючись, комбат повторює ключову фразу з культового серіалу «Гра престолів».
— Ви справді збираєтеся тут до зими стояти?
— Ми люди військові. Нам ставлять завдання, а ми його виконуємо. Тому будемо стояти тут стільки, скільки буде потрібно. Буде наказ до зими — будемо до зими стояти, скажуть до наступного літа — будемо воювати тут до наступного літа. Особливої різниці, де виконувати завдання, немає, але краще вже тут, де ми все знаємо, все облаштували й готові до будь-якого розвитку подій. Тому поки війна не скінчиться, поки ми не переможемо, форму ми точно не знімемо.
— Пане Андрію, для вас війна почалася ще у 2014 році. Якщо порівняти той період і те, з чим ви зіткнулися на фронті зараз, чи відчули якусь різницю?
— Для мене особисто особливої різниці немає. Тоді так само гинули люди, зазнавали поранень, і буде несправедливо щодо них казати, що тоді війна була якась не така. Звісно, зараз масштаб бойових дій куди більший, але, наприклад, під час вирішальних боїв за Донецький аеропорт у січні 2015 року ворог, за винятком, можливо, авіації, так само використовував увесь спектр озброєння. По нас прилітали і «Піони», і «Тюльпани», і «Точки-У», а інтенсивність вогню з реактивних систем залпового вогню була така, що інколи здавалося, що той дощ з осколків не закінчиться ніколи. Та все ж зараз ми готові куди краще, ніж тоді. Ми навчені, укомплектовані та маємо належне озброєння. Дев’ять років тому такого озброєння й таких технічних можливостей не було й близько. І я вважаю, що якби така армія, як нині була тоді, то, можливо, не пролунало б жодного пострілу, а ця війна ніколи б не почалася.
— Тоді ворог не вдавався до масованих ракетних обстрілів українських міст…
— Так, зараз війна, безперечно, жорстокіша. Тоді воювали переважно військові. І переважно гинули військові. А зараз гине багато цивільних і, що найгірше, гинуть діти. У цьому так — є різниця. Але навіть наші діти сьогодні готові до війни. Вони знають, що таке повітряна тривога, що таке «Шахед», де в школі бомбосховище, куди у разі небезпеки треба бігти, що таке тривожний рюкзачок і навіщо він потрібен. Усе це наші діти вже добре засвоїли.
— На Лиманському напрямку в Серебрянському лісі ваш батальйон воює з квітня, вже четвертий місяць. Український Генштаб повідомляє, що віднедавна ворог намагається тут наступати. Яка ситуація на вашій ділянці зараз?
— Противник уже давно намагається видавити нас із Серебрянського лісу та відкинути за річку, але йому це, на щастя, не вдається. Можу сказати за свій батальйон та нашу бригаду. Ми не втратили ще жодної позиції, а навпаки — тільки наростили.
— Це чудовий результат. Як цього вдалося досягти?
— Сталося так, що наш фронт не був вирівняний, а йшов по кривій. І це було причиною того, що заходили ворожі диверсійно-розвідувальні групи, снайпери та вражали особовий склад, який перебував на позиціях. Тому було ухвалено рішення вирівняти лінію фронту, покращивши тактичне положення з метою унеможливити проникнення ДРГ противника та снайперських пар через наші фланги й завдавання нам раптових уражень. Один день ми все ретельно планували, ще один день відвели на підготовку, а на третю добу вночі пішли вперед. Застосували всі можливі засоби — це і радіоелектронна боротьба, і аеророзвідка. В готовності була також артилерія, яка прикривала особовий склад. На щастя, все вдалося і, що найголовніше, без втрат з нашого боку. Для росіян це стало абсолютною несподіванкою, адже вони втратили позиції, які тепер стали нашими. За глибиною це мінус два кілометри для противника.
— Цю операцію ви фактично планували два дні та зуміли досягти разючої взаємодії між різними підрозділами…
— Так, один із головних елементів військового управління — це ефективна взаємодія. Бо ж відсутність такої взаємодії може призвести до серйозних втрат — загиблими, пораненими та полоненими. Тому найперше — це ретельне планування з метою ефективної взаємодії. Ми намагаємося передбачати можливі дії ворога заздалегідь і бути готовими до будь-якого сценарію. Ба більше, ми робимо не тільки все для того, щоби противник не зміг реалізувати свої плани, а й акцентуємо на тому, щоб завдати йому максимальної шкоди і при цьому мінімізувати власні втрати.
— Ви знаєте, що війна, на жаль, неможлива без втрат. Перебуваючи на передовій, військові завжди ризикують своїм життям. Чи є якісь універсальні рецепти, як зменшити рівень втрат серед особового складу?
— Коли ми опинилися в Серебрянському лісі й нам доручили оборону ділянки, де ми зараз із вами перебуваємо, тут усе потрібно було робити фактично з нуля. Нам довелося в короткі терміни облаштовувати позиції і, на жаль, у нас були втрати. Та коли ми все виконали, облаштувавши оборону, вогневі позиції та бліндажі, втрати особового складу зменшилися в рази.
Тепер щодо постійного ризику загинути. Я пережив дві клінічні смерті та твердо для себе вирішив не думати про це, адже воно нічого тобі не дасть. Та як командир я маю робити все від себе залежне, щоб уникнути втрат. Зрозуміло, що для цього треба виконати певні дії. Та які саме? Найперше необхідно проаналізувати, де воїн загинув або був поранений, чому це сталося, що він зробив не так і чи була можливість цього уникнути. Так, на війні завжди є ризики, й саме тому треба правильно оцінювати обстановку. Наприклад, що зробити, щоб по тобі не прилетів артилерійський снаряд? Слід подавити активність ворожих дронів, які літають над тобою і наводять артилерію. Тому що противник діє переважно за однією схемою — бачить скупчення або переміщення особового складу і завдає туди вогневого ураження. Або ж якщо стався підрив на міні. Тоді треба залучати сапера. А якщо хтось зачаївся й чекає тебе в кущах з автоматом? У такому разі необхідно підняти дрон і перевірити, наскільки безпечний шлях. Тобто є певний комплекс заходів та алгоритм дій, необхідний для збереження життя особового складу. Бо за державу треба не вмирати, а воювати й убивати ворога. І при цьому вберегти себе. Ось така філософія.
— Як часто вам доводиться залишати пункт управління батальйоном та їхати на передову?
— Щоб щось вимагати від командира роти чи солдата, ти повинен сам розуміти, яка ситуація на передньому краї. А поки власними очима не побачиш і ногами не пройдеш, ти не зможеш об’єктивно оцінити, якою ситуація є насправді. А коли ти бачиш реальний стан справ, тоді можеш ухвалити правильне рішення і, що найголовніше, зробити це вчасно. До того ж це і психологічна складова, адже солдати бачать, що командування поруч і цікавиться, як у них справи, як виконуються завдання.
— Наскільки важливо, щоб між командуванням та особовим складом була довіра?
— Це одне з пріоритетних завдань, адже довіра між особовим складом і командиром багато в чому визначає ефективність підрозділу. Коли я отримую певне завдання від вищого начальника, доводжу це командирам рот. Пояснюю, що і як потрібно виконати, даю вказівку, десь щось можу порадити. А далі вже справа командирів рот довести це командирам взводів і так далі. Я в цей процес не втручаюсь. Але завжди наголошую на ретельному плануванні. Не потрібно поспішати — взяли та побігли галопом виконувати. Передусім має бути якісне планування — планування та взаємодія, і тоді завдання буде виконано.
— Якими якостями має володіти хороший командир?
— За час служби в ЗСУ я був і командиром взводу, і командиром роти, і командиром батальйону. Зараз у ТрО це сталося зі мною вже вдруге. Тому вважаю, що хороший командир, та і будь-який військовослужбовець, має прагнути до самоосвіти та самовдосконалення. Людина має розуміти, що робити на тій посаді, на яку її призначили. Має це вивчити, щоб потім не жалітися — мене не навчили, я не знаю. Все ж таки в нас широкомасштабна війна й не завжди є час виводити всіх на полігон. Немає, на жаль, того часу — потрібно вже і зараз. Хтось випав зі строю, когось поранили — треба іншого призначати. І тому в моєму розумінні командир має постійно навчатися і дізнаватися щось нове, аби його підрозділ став ефективнішим. Також, звісно, повинні бути лідерські якості. Найперше, командир має бути прикладом та не соромитися, що він є командиром. І неважливо, відділення це, взвод чи рота. Він має керувати людьми, адже від його рішень часто залежить життя особового складу. І коли, наприклад, я бачу, що людина може командувати відділенням, я даю їй у підпорядкування взвод. Зазвичай, це молоді хлопці, які старанно виконують свою роботу. І коли їм дають шанс, вони не підводять. Слава Богу, не помилився ще ні в кому.
— Чи зумів ворог вас чимось здивувати?
— Мене росіяни нічим не здивували. Не можу сказати, що вони діють якось по-особливому. Ворог воює за класичною схемою. Спершу — артилерійська підготовка, далі — проникнення в наші бойові порядки малими групами. Та це дуже серйозний противник. Це не якісь там чмобікі, як у нас жартують в інтернеті, а досить потужна армія, яка володіє всіма видами сучасного озброєння. От тільки їхню мотивацію мені зрозуміти важко. Їх з-під палиці на фронт виганяють, з тюрем випускають. Вони йдуть сюди під батогом. Бо якщо цього не зроблять, отримають покарання. Натомість ми маємо в цьому перевагу, адже воюємо на своїй землі. Наші люди здебільшого є високо мотивованими. Вони знають, навіщо тут. Наведу лише один приклад. У моєму батальйоні за час боїв на Лиманському напрямку була певна кількість поранених. Так-от — понад 90 відсотків із них уже повернулися у стрій. Тобто немає такого, що люди їдуть у госпіталі й шукають спосіб не повертатися. Це говорить про те, що військовослужбовці мотивовані та готові виконувати завдання із захисту держави. На мою думку, це найкращий особовий склад, який тільки може бути.
— З такими військовими, хочеться вірити, ми точно переможемо. Єдине — питання коли…
— Не треба тішити себе ілюзіями, що це станеться завтра, післязавтра або через місяць. Треба готуватися до того, що війна буде довгою. Якщо навіть активні бойові дії припиняться, війна все одно триватиме, адже триває вже 300 років і навіть більше. Тому не треба сподіватися, що буде як до 24 лютого 2022 року. Мовляв, фронт далеко, АТО, потім ООС і війна десь там. Я давно знав, що широкомасштабна війна буде. росія до цього готувалася і вже ніколи від нас не відчепиться. Навіть якщо ми вийдемо на кордони 1991 року, ця країна завжди виношуватиме плани проти нас. Це їхня природа. Та я все одно вірю в нашу Перемогу, але для мене Перемога буде тоді, коли росія зникне з карти світу.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!