Тисячі українок взяли до рук зброю і пішли захищати рідну землю від ворога. І роблять це не гірше за чоловіків. Одна з таких героїнь – 55-річна одеситка Світлана Ворова, яка цієї весни вийшла з рашистського полону. І після страхіть одинадцятимісячної неволі знову готова йти на фронт, щоб продовжити справу, за яку віддав молоде життя її син...
Не дозволила закрити труну, щоб всі бачили «рускій мір»
До війни Світлана працювала інженером на «Укрзалізниці». Мала трьох люблячих дітей, щасливу родину. Біда прийшла у 2015-му – тоді вона втратила старшого сина. 28-річний боєць «Азова» Олександр Кутузакій загинув біля Широкиного. Про те, що він пішов на війну, мати довго не знала. Разом із побратимами він мав доставити боєприпаси на передову й вивезти поранених, але потрапили в засідку ворога. Над тілами українських бійців познущалися кадирівці. Її Сашкові відтяли голову й дуже порізали. Але під час похорону мати заборонила закривати труну. Щоб всі побачили на власні очі, що несе із собою «рускій мір». Чого це їй вартувало і як все те пережила – знає тільки вона... Після загибелі сина жінка стала їздити в «Азов» на так звані дні смерті, коли бійці поминали всіх своїх загиблих побратимів. Тоді ж прийшло рішення, що вона мусить продовжити справу сина. Аби його смерть не була даремною. Вона вже готова була йти служити в полк, але молодший 15-річний син був ще неповнолітнім і важко переживав втрату старшого брата. Покинути його в такий момент мати не могла. А коли він подорослішав, Світлана у 2020 році таки зробила задумане й переїхала з Одеси за місцем дислокації «Азова». Там її і застало повномасштабне російське вторгнення.
Грація (позивний Світлани) пережила 86 днів блокади Маріуполя. У бункерах «Азовсталі» бачила, як гинуть молоді українські хлопчики, фактично її діти. Гинуть, але не здаються. Деякі з її побратимів згоріли там заживо. І в якийсь момент зрозуміла, що й вона теж звідси може не вийти. Тоді й записала прощальне відеозвернення до доньки й сина, заповівши їм, як жити і як підтримувати одне одного. Та жінці судилося вибратися з того вогняного пекла, щоб потрапити в нове. Полонених з «Азовсталі» чекала сумнозвісна Оленівка, а потім – російська тюрма.
Висмикували зі шмат жовті й блакитні нитки – так рахували дні
Про те, що тюремні наглядачі постійно знущалися, принижували, ображали – це вже відомо. Навіть про елементарне не йшлося – про питну воду, про душ, людську їжу. Нестерпно було чути, як в сусідніх камерах кричать після катувань наші хлопці. Дівчат теж били на допитах, але не так сильно, як чоловіків. Давили більше морально. Погрожували: «Вас всіх треба зґвалтувати, щоб ви понароджували нам росіян». Але до цього, дякувати Богу, не доходило. Кілька разів Грація потрапляла у карцер. Один раз за те, що відмовилася дати інтерв’ю.
– Де ви будете його показувати? На російському телебаченні? Мої рідні його не дивляться. Не бачу сенсу, – відповіла адміністрації тюрми. Вдруге потрапила туди за жовто-блакитні ниточки. Тюремники брали рушники з рюкзаків полонених, рвали їх і видавали як шмати мити підлогу. А наші бранки висмикували з них жовті й блакитні ниточки, вішали на батареях, рахуючи так дні. Поки вертухаї не побачили й не озвіріли. Сказали, що полонянки вишивають український прапор, і запроторили Грацію з сусідкою по камері на тиждень у карцер. А ще їх щодня змушували слухати й співати, окрім російського гімну, пісні артистів-путіністів Газманова і Бабкіної, яких Світлана тепер просто ненавидить.
У квітні цього року Світлана Ворова повернулася з полону. За одинадцять місяців неволі вона втратила 30 кілограмів ваги. Діти, коли вперше побачили її після визволення, плакали й не могли звикнути, що вона така маленька. Перше, що їй принесли в госпіталь друзі після звільнення – це улюблене тірамісу, про яке вона найбільше мріяла в неволі. Попри пережите жінка хоче повернутися на фронт. Щоб завершити справу, за яку віддав життя її старший син Олександр та тисячі українців. Воювати вона збирається до повного звільнення України від російських окупантів. Ще в полоні пообіцяла набити собі тату з калиною і написати «незламна». І вже його зробила. Ще хоче додати карту України й дописати «сталева» та «вільна». Так і буде. Бо на таких самовідданих і героїчних людях, як ця жінка-мати, тримається досі наша рідна країна...
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!