31 грудня 2022 року стало другим днем народження для спортсмена з Чернігова, майстра спорту з кікбоксингу Олексія Анулі. Саме в новорічну ніч закінчилося його пекло і ще 139 українських військових, яких звільнили з полону. Про те, через що довелося пройти йому та іншим нашим хлопцям за десять місяців рашистської неволі, Олексій відважився розповісти виданню «Tekstu. Org». Читаючи його розповідь, повірити важко, що таке можуть робити з людьми у XXI столітті в центрі Європи...
Вбивали всіх, хто був на Майдані
У російський полон Олексій Ануля потрапив 9 березня 2022 року після боїв у Лукашівці, що за 19 кілометрів від Чернігова. Кілька тисяч росіян зайшли в це село великими групами з танками, броньованими машинами. Ворожу армаду намагалися зупинити 140 українських бійців, серед них і Олексій зі своїм батьком, колишнім військовим. Під час бою хлопця посікло осколками й контузило. Він ще намагався вибратися із села, ховався у канавах, заривався у сміття і якось дійшов пішки до сусіднього села. Але місцева кацапка здала його росіянам. Перший етап тортур почався в катівні, що була у закинутій будівлі неподалік білоруського кордону. А 30 березня чемпіон СНД з кікбоксингу Олексій Ануля був уже в курському СІЗО. Знову допити, побої, копання в телефонах і соцмережах. Якщо не міг згадати паролі, били з усієї сили. Так ФСБ вираховувало тих, хто брав участь у Майдані чи інших протестах на Хрещатику, проти московського патріархату, за Томос, хто був на мітингах за Порошенка й Зеленського. Якщо знаходили когось, хто був на Майдані, вбивали. Так відбувалася проголошена путіним «денацифікація» України.
Після сорокаденної «фільтрації» у Курську 192 українських бранців літаком доправили в Донську колонію №1, що у Тульській області. За словами Олексія, там били щодня, безперестанку і без причини. Навіть у бані, куди водили по четвергах і давали одну хвилину кожному полоненому помитися, охоронці по-особливому знущалися над українцями. Добряче хильнувши, вони змушували ставати раком і водили електрошокерами по мокрих тілах. А ще лупили дерев’яними молотками та гумовими палицями по хребту.
– У мене й досі не вкладається в голові, як так знущатися над людьми можуть інші, такі самі «люди». У їхніх очах не було жодного співчуття чи жалю. А лише бажання опустити й замордувати. У Тулу ці покидьки їхали спеціально, щоб знущатися над українцями. Вони гірші за звірів. Бачили поранену чи знесилену людину – і добивали її. У камері СІЗО дозволяли присісти, лише щоб поїсти. На десять хвилин. У туалет – раз на день, по хвилині. 18 годин на добу ми стояли. Руки треба було тримати ззаду, а голову опустити. Пальці мали бути розчепіреними й не можна було ворушити ними. Наглядачі стежили, щоб ніхто не заплющив очей. Шия затекла, поворухнувся – миттю двері відчиняються, заходять, витягують в коридор і гамселять. Якось приніс із вулиці дощового черв’яка. Замотав у ганчірку, поклав у зливний бачок і забув на тиждень. Дістаю – а там уже їх цілий виводок. Так я отримав перший білок за довгий час. З’їв усіх. Шоколад не смакував після полону з таким задоволенням, як тоді дощових черв’яків.
У карцері з’їв живу... мишу
Та був особливий спосіб зламати людину морально – карцер. У напівпідвальному вологому приміщенні Олексій Ануля провів 108 днів, а до нього український офіцер –136. Хоч за російськими законами тримати там людину можна не більше 5-7 діб.
– У карцері я полював за мишеням і жирним пацюком. Щоб з’їсти. Наглядачі це зрозуміли й отруїли пацюка. Тоді став ловити мишеня, майже чотири місяці пішло. Загострився слух, тому чув, де воно бігало. Зір падав, бо били по голові й було темне приміщення, де постійно блимала фіолетова лампочка. Навіть було шкода крихти хліба, щоб мишеня прикормити. Якось спіймав і вдарив його об цвяшок. Убити не встиг, зірвав лише шматок шкіри. Наглядачі бачать, що в мене в карцері є рух, що було заборонено. Ідуть до мене, відчиняють двері, – розповідає шокуючі подробиці чоловік. – Щоб мишеня не втекло, кидаю до рота. Притискаю зубами, щоб не побігло в стравохід. Воно обгризає мені піднебіння, прокушує язика. Хвіст – як пропелер у всьому роті. Дряпає кігтями. Мені, коли вони заходять, треба доповідь зробити. А я не можу, бо не хочу відпускати їжу. Кілька днів до того не їв, нічого не давали. Вивели мене й почали бити по правій нирці. Били сильно. Синьо-зелена гематома довго не сходила на тому місці. Б’ють, а я міцно мишу тримаю в зубах. Із рота кров тече. Вони подумали, що відбили мені нирку: «Вставай, вот так тебе лучше будет». Насправді то було через покусаний мишею рот. Тому тоді катування було недовгим. Я заповзаю до камери по фекаліях на підлозі, бо протікала труба. Ледь є сили встати, а на душі радісно. Болю не відчував. На рівні підсвідомості розумів, що їм м’ясо. І це мені допоможе дожити до ранку. У роті смак крові й печінки. Ніби свинець облизуєш. Шерсть застрягла між зубами. Виплюнув лише мишачі зуби. Хвіст жував довго, як жуйку...
Чоловік зізнається: після чергових катувань була думка накласти на себе руки. Але привиділася покійна бабуся, яка сказала: «Куди ти зібрався? Ти ще дітям подарунки на Новий рік не купив». А у нього їх двоє – доньці дев’ять, сину п’ять. Наглядачі через відеоспостереження побачили, що він нібито з кимось розмовляє, відчинили камеру й знову з усієї сили побили. 28 грудня Олексію та ще кільком хлопцям наказали зібрати речі. На прощання відгамселили й дали інший одяг, знятий з когось. Далі був літак, знову та ж сама курська зона і невідомість аж до 31 грудня. Врешті на світанку їх завантажили в автобуси й повезли на «розстріл», який виявився обміном. Пізніше він випадково дізнався, що його останнім додали у список дев’яти щасливчиків з донського СІЗО, яких обміняли перед самим Новим 2023 роком.
Реабілітацію спортсмен проходив десять місяців, лікувався у 16 лікарнях, чотири місяці був за кордоном. До полону Олексій важив 102 кілограми, а в неволі схуд на 40 кілограмів і зменшився в зрості на шість сантиметрів, став 186 см. Доти був повністю здоровим, щодня бігав по 15 кілометрів і підтягувався 35 разів. А зараз і кілометр пройти важко, немає жодного здорового органа. Повернувшись додому, чоловік дізнався про долю свого батька, який загинув у Лукашівці, врятувавши й вивівши з оточення 40 людей. Його та ще кількох військових схопили кацапи, катували, а потім спалили живцем у місцевій церкві. Обгорілі тіла викинули обабіч дороги між сусідніми селами. Рештки шукали понад рік. Молодший брат Олексія теж воює.
Підготувала Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
Андрій
Бог та везіння спасло тебе Олексій.Тож живи з вірою в них,ви це заслужили.Ви мужня та витривала людина