Історія мешканки невеличкого харківського села Дементіївки Віри Чернухи вражає. У ній – про силу духу і любов до батьківської землі, що допомагає виживати навіть у нелюдських умовах війни.
Бабі Вірі – сімдесят шість. Вона розмовляє суржиком, як і більшість місцевих, але все таки українське проскакує в її мові частіше. Напевне, вона з тих українців Харківщини, по яких пройшовся безжальний коток русифікації. Сьогодні у цілому селі вона одна-однісінька. Навіть уявити страшно, як це жити самій та ще й серед суцільних руїн. Бо в Дементіївці, яка розташована за 5 кілометрів від російського кордону між стратегічно важливими автошляхами Дергачі–Козача Лопань і Харків–Бєлгород, не вцілів жоден будинок. Село тричі переходило з рук в руки, за нього точилися важкі кровопролитні бої. Бо воно розташоване на пагорбі, звідки важка артилерія російських окупантів регулярно обстрілювала Харків.
Як згадує бабуся, сюди що тільки не летіло. Бачила і фосфорні боєприпаси, вони розліталися полями й світилися, як світлячки у траві. У травні 2022 року снаряд прилетів і на подвір’я Віри Чернухи. Вона саме варила суп у кухні. Наче уповільнений кадр спостерігала, як вилітають в хаті вікно, двері й піднімається хмара землі. Ще пам’ятає, як виповзла з будинку. А далі нічого не згадає. Опритомніла вже в лікарні в Бєлгороді. Хто її знайшов і туди доставив – не знає.
Місяць лікувала поранену осколком ногу, а тоді росіяни почали готувати документи, щоб відправити жінку в табір біженців. Бабуся сказала, що не поїде нікуди, а сяде на лаву на вокзалі в Бєлгороді і з місця не зрушить. Порятувала бабу Віру невістка. Вона її розшукала та з допомогою волонтерів вивезла з Бєлгорода. Але шлях додому виявився дуже довгим. Щоб потрапити в Україну, старенькій довелося за сім днів здолати чотири тисячі кілометрів і проїхати три країни: Литву, Латвію, Польщу.
Так Віра Чернуха повернулася в рідну Дементіївку, точніше, на її попелище. Бо в селі не залишилося жодного мешканця. Когось вивезли до росії, хтось сам виїхав. До найближчих сусідів одинадцять кілометрів. Але після пережитого самота не лякає стареньку. Вона нікуди не хоче їхати. Живе в тимчасовій споруді, садить городи, доглядає обеліск п’яти українських бійців, які загинули в Дементіївці. І порає свої руїни й те, що раніше називалося домівкою. Колись тут було гамірно й багатолюдно. Сюди приїжджали її діти, онуки. А тепер всіх розкидало по світах. Віра стереже своє попелище. Навіть не його, а пам’ять. Про щасливі часи до війни. Бо якщо забрати навіть пам’ять, то навіщо жити?
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!