Ось уже й самому, як кажуть, стукнуло сімдесят. Тішуся синами, дочекався онуків. Бог дає ще якусь можливість побути з рідними на цій грішній землі. Думаю, що в житті чогось досяг: і пенсію заробив за пів століття стажу, і будинок збудував, і сад посадив. Здається, все є, а от мами дотепер не вистачає.
Звичайно, ми більше цінуємо те і тих, кого вже немає. Картаємо себе, що не завжди були слухняними дітьми. Та й коли подорослішали і стали самостійними, то більше думали вже про себе, про своїх дітей. А батькам увага приділялась вряди-годи. Ми приїжджали провідати їх в основному на свята. В інший час жили своїми проблемами, клопотами, друзями, своєю роботою, забуваючи, що батьки завжди чекають на нас. Вони ж хотіли пройтися з онуками за руку, пригостити смачними пиріжками, дати їм якогось рубля на цукерки… Не забудеться ніколи те, як ми покидали батьківську хату в ті недовгі святкові відвідини, то мама завжди давала нам у дорогу хліб чи пироги, а батько із сумним поглядом запитував: «Коли приїдете знову?»
Мама хотіла і вміла спілкуватись, згадувала пережите, інколи жартувала. Її завжди цікавили наші справи. Але в молодості на спілкування з рідною людиною ніколи не вистачало часу. Перебивав її, казав: «Мам, нащо це мені слухати?» Мені, невдячному синові, не вистачило тоді «клепки» приділити мамі увагу, посидіти біля неї, вислухати, поділитись своїми радощами чи печалями. Зараз часто про це згадую, шкодую, але виправити вже нічого не можна.
Вона була гарною господинею. До колгоспної пенсії не доробила – тяжко захворіла. Отримала групу по інвалідності. Далися взнаки роки, прожиті на поселенні в Сибіру, куди її, юну дівчину, вивезли «совєти» разом з батьками як ворогів народу. Але навіть пересуваючись на милицях, ніколи не сиділа без діла: постійно в’язала, вишивала. До речі, всім трьом синам та п’ятьом онукам вишила сорочки (ношу ще й зараз). Всі діти й онуки завжди мали в’язані шкарпетки, шарфи, кофти. Наші домівки і донині прикрашають її вишиті рушники, серветки, подушки, ткані килими. Незважаючи на те, що сестри їй не дозволяли цього робити, мама брала сапу і намагалась допомогти в городі чи квітнику.
А який у неї був порядок! Вона завжди знала, де що лежить. Сама одягалася та взувалася навіть тоді, коли їй важко вже було піднятися з ліжка, сама за собою старалась прибирати.
В Рудці-Козинській, куди вона приїхала з Сибіру вже дружиною мого тата, сільські жіночки її полюбили за добрий характер, за щедру душу, називали ласкаво Антосею. Мала тут багато подружок.
До останніх своїх днів мама мала чудову пам’ять. Ніколи не забувала привітати з іменинами не лише нас, своїх дітей, але й онуків та правнуків. А їх було немало – шестеро онуків і восьмеро правнуків. Вона знала, скільки їм років, хто в який клас ходить.
Спогад з дитинства. Мама кудись збиралася. Почала одягати панчохи, та виявилось, що одна порвалась. Вона дуже засмутилась, бо інших у неї не було – і купити нема за що, та й ті панчохи були великим дефіцитом тоді. Коли я побачив сльози на маминих очах, то так стало шкода її. Я тоді кажу: «Мам, коли я виросту, піду на роботу, то куплю вам багато панчіх». І коли їй було за сімдесят, на якийсь день народження згадав про ту дитячу обіцянку і привіз у подарунок кілька пар гарних панчіх. Вона здивувалась: «Нащо ти платив такі гроші, в мене їх тепер багато». «Мамо, – кажу, – я ж обіцяв, вибачте, запізно». Вона лиш усміхнулася, подякувавши. А, мабуть, потрібно було дорікнути: «Де ж ви раніше були?» Звісно, вона делікатно цього не зробила. Бо ж мама…
В останні роки проживала з моїми сестрами – її дочками (тата вже давно не було на цьому світі). Я завжди вдячний їм – особливо меншій Наталії, за їхню турботу про маму, за те, що вони стали їй надійною опорою в старості, коли хвороба дуже дошкуляла неньці.
Я їхав у свою Рудку-Козинську на Волині до матері. Так і казав своїм дітям: «Їду до мами». Вже не так щось допомогти, як просто побачитись з нею, відчути ще трохи себе дитиною. З роками бажання побачитись з мамою ставало все більшим. І все ж зараз каюсь, що рідко відвідував її, мало спілкувався. На жаль, змінити вже нічого не можна.
«Їду до матері!» – так зараз хотілося б це сказати…
Іван ФІНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!